Британське подружжя, якому вже за 70, розлучила хвороба – рак. Після смерті коханої дружини Артур знаходить новий сенс життя в її хобі – співанні в хорі. Трагікомедія "Пісня для Маріон" із Ванессою Редґрейв та Теренсом Стемпом у головних ролях показують із 14 березня в німецьких кінотеатрах. Це чергова новинка про старість. Хоча тематика не робить кінореволюції, протягом останніх півтора років на екранах усього світу з'явилося справді багато фільмів про старіння.

Мода поза жанрами

Такий розвиток кіно не обмежується якимсь одним жанром: меланхолійні фільми штибу "Ґлорії", котра перемогла на цьогорічному "Берлінале", отримують важливі нагороди, але й гумористичні стрічки на кшталт "Найкращого екзотичного готелю Маріґолд" збирають чималу касу.

Режисери по-різному втілюють у своїх роботах явища старіння та смерті. У комедіях типу "То коли ми всі з'їдемося?" чи "Квартеті" Дастіна Гофмана сиві герої прагнуть відчути смак життя. Інші стрічки, як-то австрійська "Любов" Міхаеля Ганеке, котра здобула "Оскар" 2012 року як найкращий іноземний фільм, чи документальна "Незабудка" Давида Зівекінга, без прикрас висвітлюють складні теми деменції та евтаназії.

Артхаус-кіно здобуває старшу аудиторію

Без сумніву, на це є й економічні причини. У "цифрові" часи артхаус-кіно покладається на свою останню надійну цільову групу: пенсіонерів. Воно й не дивно, адже в Голівуді теми для поважного віку не надто популярні. "Природно, що кіноіндустрія відкрила для себе моє покоління, яке хоча й не переглядає кіно в інтернеті чи за допомогою BluRay, але вважає похід до кінотеатру постійним культурним ритуалом на дозвіллі", – вважає Дітер Гертель, виконавчий директор кінотеатру "Рекс" у Бонні.

Публіка його кінотеатру майже на половину складається з людей, котрим за 50. Цілком можливо, що кіновиробники свідомо посилено працюють над темами, з якими ідентифікують себе літні глядачі.  

Свій до свого по своє?

Іншим поясненням нового тренду може бути й вік режисерів. Імовірно, австрієць Міхаель Ганеке саме в 70 років осягнув матеріал для свого фільму "Любов", який завоював цілий стос міжнародних нагород. Чи, наприклад, голівудські актори, як-то Дастін Гофман та Клінт Іствуд, після 60-ти років дещо змінили напрям і грають у артхаусних фільмах героїв свого віку.

Утім, це умовне пояснення. Адже, наприклад, "Пісню для Маріон" зняв 40-річний англієць Пол Ендрю Вільямс. А трагікомедію "Ґлорія" про 58-річну жінку, котра бореться зі своєю самотністю, створив 39-річний режисер Себастіан Леліо. Ця стрічка вполювала на "Берлінале" Срібного ведмедя за найкращу жіночу роль.

Кіно відображає демографічні зміни

Можна помітити, що фільми про старіння щоразу здобувають успіх. Байдуже, який аспект останніх років життя висвітлено, яку історію розказано. Успіх у них різний – визнання критиків, призи на міжнародних фестивалях, популярність серед глядачів. "Квартет", приміром, зібрав у всьому світі 45 мільйонів доларів, а "Найкращий екзотичний готель Маріґолд" – навіть 134 мільйони. Очевидно, такі стрічки мають значну ідентифікаційну цінність для суспільства, яке старіє. Чи відображає кіно невпинні демографічні зміни? Чи намагається певне покоління, відчуваючи страх перед старінням, руйнуванням тіла та смертю, побороти ці страхи у серйозній та гумористичній формі, створюючи, так би мовити, кіно на противагу?

"Фільми, як і кожна форма мистецтва, пропонують певний дискурс. Тобто це ділянка, на якій людина може осмислити та обіграти життєві теми і страхи", – каже берлінська дослідниця кіно та мас-медій Брітта Гартман. Нині не зовсім зрозуміло, чи довго протримається новий тренд, але Гартман прогнозує: "У суспільстві, яке старіє, питання літнього віку та ставлення людини до занепаду тіла й духу, хвороб і смерті є невідкладною темою, якою посилено займатимуться мас-медії в наступні роки".

На питання, чому режисери щодалі частіше обирають старіння як мотив своїх стрічок, існує чимало відповідей. Очевидно те, що кіно "дорослішає". Таким воно, імовірно, й залишиться.