Рита Островська (народилася 1953 року в Києві) – фотограф і кераміст з німецького Касселя, автор масштабного фотопроекту "Єврейський альбом", в рамках якого вона створила цілий цикл фотографій про типові єврейські містечка – "штетлі" в Україні. Ці світлини вирізняються не лише своєю документальною тематикою, а й вражаючою естетикою чорно-білої фоторафії, адже Рита Островська застосовувала не цифрову фотокамеру, а старенький плівковий фотоапарат радянського виробництва "Іскра-2" з форматом 6 x 6 см, та не піддавала фото жодній комп'ютерній обробці.

Deutsche Welle: Рито Ісаківно, чому саме Ви зацікавилися тематикою"штетлів" - єврейських містечок в Україні?

Рита Островська: Це насправді вже було давно. У той період я дуже активно фотографувала, взагалі дуже захоплювалася фотографією. А почалося все з сімейного альбому, бо я – єврейка, тож природно, що мене це почало цікавити. Я знімала своїх близьких і почала робити серію "Сімейний альбом". Потім родичі почали від’їжджати хто куди, і я теж приходила і просила їх: давайте я вас сфотографую. Тож зацікавившись самою собою і колом своїх близьких, я почала інтенсивно читати і шукати (інформацію – ред.) про своє походження. Що таке єврейське містечко я тоді, звичайно, жодного уявлення не мала. А моя сестра, художниця, розказувала мені, що ось є такі єврейські містечка, такий Шаргород, і що це взагалі якесь чудове місце, і що там ще живуть євреї. І тоді я якось зібралася і поїхала.

Що найбільше вразило Вас під час першої поїздки?

Перший раз я вирушила в Шаргород у серпні 1989 року. І коли я приїхала туди, то побачила якесь просто вражаюче для мене явище – там було тоді ще багато євреїв, такі натуральні євреї, які розмовляли ідишем, українською і російською мовою – їхньою сумішшю… Вони сиділи по обидва боки вулички і перемовлялися між собою. І, звичайно, це було для мене потрясіння якесь. Це було настільки мальовниче містечко тоді, ці вузькі ще вулички, стояли ці будиночки середньовічні єврейські. Згодом я дуже багато читала про історію цього містечка, тобто це надзвичайно мене захопило і вразило.

Ви кажете "натуральні євреї", вони чимось відрізнялися від тих людей, яких Ви знали раніше?

Найцікавіше, що це були не міські люди, а люди з містечок – вони завжди були дуже відкриті й сердечні, але й дуже горді, звичайно, горді тим, які вони є. Я їх відразу розуміла. Дивлячись на них, я ніби відразу все про них знала.

Наскільки в містечках, які Ви відвідували й фотографували в 90- роках, а потім на межі тисячоліть, ще зберігся той типовий єврейський побут, культура, обрядовість?

Мені важко судити, адже я приїхали туди вперше у 1989 році, і багато хто вже збирався від’їжджати. Єдине, з чим я можу порівнювати, - це розповіді людей. У Шаргороді, наприклад, раніше, тобто ще до війни, до революції було десь сорок синагог. А те, що я побачила, - це вже був лише осколок чогось. Наприклад, я приїхала - сфотографувала якихось людей, приїжджаю наступного разу, а там вже тільки порожній будинок стоїть. Якщо будинок не продавали, він руйнувався прямо на очах, і це було просто страшно.

Ваш "Єврейський альбом" містить фотографії, зроблені під час поїздок у 1989-91 роках, і ті, які Ви зробили в 1990-2001 роках. Як змінилися єврейські містечка в Україні за цей час?

Коли я приїжджала в 1989 році там ( у Шаргороді – ред.) ще була молодь, яка частково в містечку жила, а частково їздила у місто на навчання. І я навіть групу цих молодих людей сфотографувала. Коли я востаннє була у 2001 році, в основному залишилися старі люди. Я кожного разу, коли їздила останні роки, лише засмучувалася. У тому ж Шаргороді була вуличка, де стояли єврейські будиночки, і ця частина будинків зникла – дорога стала ширшою і по ній тепер їздять машини. Сам вигляд містечка став зовсім іншим. Тобто у мене на очах, впродовж цих 12 років, коли я там фотографувала, з 1989 по 2001 рік, воно настільки змінилося зовні - неймовірно.

А що під час Ваших подорожей єврейськими містечками Ви фотографували найчастіше, окрім самих людей, звичайно?

Я знімала дуже багато єврейських кладовищ в Україні. В Меджибожі я, наприклад, пам’ятаю, сфотографувала кладовище (це був 1991-92 рік) ще до того, як туди прийшли хасиди і пофарбували все, і мені доводилося пробиратися через метрову кропиву. Але чи не найбільше мене вразило кладовище в Печорі на високому березі над Бугом – я навіть не уявляю, як люди туди раніше добиралися. Там стояли ворота, одні лише ворота, без огорожі, без нічого, і ці ворота хтось зачинив, тобто зайти на кладовище можна, але ворота – закриті. Пам'ятаю, мене це тоді дуже вразило… і кожне кладовище – це окрема історія.

Нині знову минули понад десять років з моменту Вашої останньої подорожі єврейськими містечками в Україні. Чи не хотіли б Ви ще раз побачити і сфотографувати ті місця?

Я б дуже хотіла, я навіть скучаю. Скучаю за усім цим. Поділля я особливо любила, Буг, Чернівці маленькі – вони такі красиві, там такий аромат дивовижний був. Або ж Брацлав (Немирівського району Вінницької області – ред.)– це взагалі дивовижне містечко, це така краса! Я б із задоволенням туди з'їздила, але того, що я відзняла, вже немає. От якщо я знімала у великих містах, у Львові, наприклад (я знімала трохи у великих містах, бо це не так цікаво, важче людей знаходити і щось збирати), то у них там є підтримка. У Бердичеві, наприклад, є праведники поховані, то туди приїжджають хасиди. А оті маленькі містечка, які я знімала, гадаю, вже практично зникли. У Чернівцях Вінницької області залишалося з євреїв три чи чотири особи, я фотографувала одну пару, і коли я приїхала наступного разу, то сфотографувала лише їхню могилу на цвинтарі. У тому містечку вже не залишилося жодного єврея.

Як Ви гадаєте, зникнення містечок – це безповоротний процес, чи щось можна змінити?

Не знаю. Для цього, напевне, треба багато грошей. Адже будь-яке збереження потребує вкладень. Але було б кому це зберігати. Це хіба якщо є могили праведників, які оберігають, чи, наприклад, як у Могилеві-Подільському, спеціальні фонди, що займаються збереженням єврейських цвинтарів. Я не думаю, що в маленьких містечках щось буде інакше. Це треба, щоб були якісь ентузіасти. Якби хоч видати ті фотографії, що я зробила. Я так мрію видати окремі книжечки по різним містечкам, але поки нічого не виходить… А щодо синагог, то якщо вони вже зруйновані і там більше немає євреїв, то чого вже там. Знаєте, як кажуть: синагога живе, коли в ній моляться…

Інтерв'ю: Тетяна Бондаренко
Редактор: Євген Тейзе