Deutsche Welle: Рік тому, 21 березня 2014 року, Україна і Європейський Союз підписали політичну частину угоди про асоціацію. Пане Фюле, на Вашу думку, наскільки Київ за цей рік досягнув успіхів у процесі реформ і зближення з ЄС?

Штефан Фюле: Я бачу, що українська влада робить все можливе за нинішніх обставин. Адже треба одночасно і захищати державу, і проводити реформи. Це дуже важко, але й дуже важливо. Чи можна було за цей рік зробити більше? Так, можна. Потрібно, зокрема, покращити координацію між різними відомствами щодо реформ.

В якій сфері зміни в Україні є найбільш нагальними?

Гадаю, найважливішим завданням є боротьба з корупцією. Треба зробити так, щоб корупціонери не були безкарними. Перші кроки вже зроблені. Але має бути зроблено більше. Потрібно також зміцнювати демократичні інститути, є ще багато питань, в яких треба використовувати потенціал угоди про асоціацію.

Чи не стала б найкращим стимулом для реформ перспектива членства України в ЄС?

Так, я вже давно думаю, що країни-члени мають надати чітку перспективу членства Україні. Не йдеться про членство завтра чи післязавтра. Але йдеться про те, щоб застосувати найбільш ефективний, потужний інструмент для перетворень, який має у своєму розпорядженні ЄС, - розширення. Іронія в тому, що на останньому саміті "Східного партнерства" у Вільнюсі не було досягнуто консенсусу з цього приводу. Прикро, що загинуло стільки людей в Україні, поки глави МЗС країн ЄС у лютому чи березні 2014-го погодили речення на кшталт того, що "угода про асоціацію - не кінцева мета співпраці ЄС і України". Думаю, що це світло в кінці тунелю, про яке так довго просили наші українські друзі, кажучи, що чіткий сигнал про європейську перспективу посилить їхні наміри проводити реформи.

Щоби проводити реформи, Україні потрібен мир. Як ЄС може зупинити російську агресію проти України?

Думаю, це рішучість, єдність та наша участь у мінському процесі, подовження санкцій у разі потреби. Нам треба зробити ще один крок в політичному напрямку. Сподіваюсь, що в Ризі будуть конкретні розмови про співпрацю ЄС та Євразійського економічного союзу. Думаю, що якщо ми підемо цим шляхом, будемо креативними та амбітними, зробимо конкретні пропозиції, ми можемо допомогти у подоланні цього неймовірного випробування. Але є чіткі передумови: як-то перевірка дотримання режиму припинення вогню, мир та стабільність на Сході України.

Рік тому Росія анексувала Крим під приводом реакції на події у Києві під час Євромайдану. Чи Ви вважаєте, що анексія Криму стала відповіддю на бажання України йти шляхом євроінтеграції?

Ні, не вважаю. Я був присутній на саміті НАТО у Бухаресті в 2008-му році, де президент Путін досить чітко заявив, що Україна - "штучна держава". Думаю, що останні заяви президента Путіна не залишають жодних сумнівів щодо намірів Росії анексувати Крим незважаючи на те, є чи немає угоди про асоціацію. І якщо вони використовують угоду про асоціацію як виправдання, то варто розглядати це як алібі, а не першопричину.

Чи були Ви здивовані такою реакцією Росії?

Так, я був здивований. Думаю, що багато з нас були здивовані. Попри численні міфи, ми шукали підхід до росіян і зробили їм низку пропозицій щодо укладання нового і обов'язкового з правової точки зору документа нового змісту, який би зміцнив стратегічне партнерство між ЄС та Росією. І ми продемонстрували готовність і волю до обговорення так званих "застережень" росіян щодо наслідків угоди про асоціацію з Україною для Росії. Ми були здивовані цим кричущим порушенням міжнародного права і взагалі гельсінських принципів, які слугували фундаментом європейської безпеки. Я один з тих, кого глибоко вразило те, що на початку ХХІ століття кордони можна змінювати військовою силою. Один з найважливіших принципів, за яким кожна незалежна держава має суверенне право обирати своє майбутнє, був поставлений під питання сусідньою країною.

Тож може праві ті експерти і політики, які кажуть, що росіян недостатньо долучали до політики ЄС у Східній Європі і в цьому й була помилка?

Я впевнений, що ми припустилися певних помилок. Я не лише дивлюся вперед, але й назад, намагаючись зробити, так би мовити, перевірку реалій. Але точно скажу: те, що ми нібито не залучали росіян - це однозначно міф. Ми завжди були прозорими щодо наших переговорів з Україною стосовно угоди про асоціацію. На відміну від Путіна з його ідеєю про створення Митного союзу, яка з'явилася після того, як ми почали переговори з Україною. Дозвольте нагадати про лютий 2013-го, коли Єврокомісія на чолі з Баррозу у повному складі відвідала Москву, де на переговорах з російським урядом ми порушували тему відносин ЄС з Митним союзом та відносин наших східних сусідів з Митним союзом в контексті угод про асоціацію. І ми зробили певні пропозиції, обговорювали ці теми, які можуть бути застереження. Але жодної реакції не було. Пам'ятаю, що російський прем'єр сказав тоді: "Добре, перейдемо до іншої теми". Ми пробували повернутися до наших пропозицій, але марно.

Тобто, поки Ви шукали діалогу - Росія мовчки готувалася до конфронтації із Заходом ?

Послухайте, я тільки можу сказати, що росіяни останніми роками ставали дедалі самовпевненішими. І ми це могли бачити в Грузії, наприклад, у 2008-му. Але ніхто не передбачав, що на початку ХХІ століття та через стільки десятиліть по завершенню Другої світової війни європейська країна винесе на порядок денний ревізію повоєнного устрою в Європі.

Зараз на порядку денному стоїть внесення змін до європейської політики сусідства. Що саме, на Вашу думку, потребує змін?

Є низка речей. Ми вже якийсь час говоримо про диференційованість, тому треба дати поштовх цій концепції. Ще одне питання - країни-члени мають визначитися з тим, як реагувати на європейські прагнення деяких наших східних сусідів. Водночас (сподіваюсь, на саміті у Ризі такий крок буде зроблено) слід почати говорити про відносини між ЄС та Євразійським економічним союзом. Це не ми створили враження, що сусіди, розташовані між двома союзами, мають обирати між Москвою та Брюсселем. Я неодноразово говорив, що нам про це не йшлося. Тому нам треба вибудовувати відносини так, щоб не штовхати наших партнерів в тому чи іншому напрямку. Мета "Східного партнерства" - не обирати сторони, але надати країнам можливість самим обирати внутрішню політику, модель уряду та найголовніше - напрямок, у якому вони хочуть йти. Звісно, для стабільності і можливості рухатися вперед необхідно, щоби зброя мовчала на українській землі.