Посада президента асоціюється в Україні з повнотою влади. Саме на президента українці традиційно покладають основну відповідальність і за успіхи, і за провали влади. Більшість кандидатів на цьогорічних виборах у своїх програмах обіцяли і зростання зарплат, і зниження вартості комунальних послуг, і все, що завгодно. Утім, із реальними повноваженнями глави держави у нині діючій редакції Конституції все це має доволі мало спільного. Адже на відміну від, скажімо, Віктора Януковича, ані діючий президент Петро Порошенко, ані його конкурент Володимир Зеленський у разі перемоги на виборах не матиме всієї повноти виконавчої влади, яка дозволяла би нести відповідальність за стан економіки у країні.

2014 рік: повернення до слабшого президента

2010 року Віктор Янукович узурпував владу, повернувши через Конституційний суд широкі повноваження президента, які діяли до конституційної реформи. Натомість у розпал Євромайдану на початку 2014 року Верховна Рада проголосувала за повернення до моделі влади, сформованої конституційною реформою 2004 року. Відповідно до цієї реформи, президентські повноваження були суттєво урізані.

Головна відмінність нині діючої редакції Конституції від редакції 1996 року, за якою правили президенти Леонід Кучма і Віктор Янукович, полягає у принципі формування виконавчої влади. Раніше ініціатива була за президентом: саме глава держави вносив до Верховної Ради кандидатуру голови Кабінету Міністрів, який затверджувався більшістю голосів. Після конституційної реформи ця ініціатива перейшла до Верховної Ради. Тепер саме сформована протягом місяця після початку роботи новообраної Ради парламентська більшість подає президентові погоджену кандидатуру прем'єр-міністра, а глава держави вносить цю пропозицію на затвердження Верховної Ради. На це у президента є 15 днів від моменту отримання пропозиції коаліції. Питання, чи може глава держави відмовитися вносити запропоновану кандидатуру на голосування і якщо так, то на яких підставах, залишається відкритим.

До повноважень президента належить також і підписання законопроектів, ухвалених Верховною Радою України. При цьому він має право накласти на них своє вето. У такому разі для подолання вето президента парламенту необхідно зібрати дві третини голосів.

Головний з оборони і зовнішньої політики

Загалом із повноважень президента, закріплених у Конституції, випливає його ключова роль у представленні України на міжнародній арені, а також у питаннях оборони. Президент призначає послів України по всьому світу і вручає вірчі грамоти послам іноземних держав. Глава держави вирішує, чи визнавати інші держави, чи оголошувати війну або воєнний стан. Саме глава держави, а не прем'єр-міністр, вносить кандидатури міністра оборони і міністра закордонних справ.

На практиці ключова роль президента у питаннях зовнішньої політики проявляється, наприклад, у тому, що саме глава держави представляє Україну на переговорах найвищого рівня у "нормандському форматі", на яких ідеться про врегулювання конфлікту на Донбасі. Саме президент представляє Україну на міжнародних самітах. Відповідно до внесених у лютому цього року змін до Конституції, в Основному законі не лише визначається ключова роль президента у зовнішній політиці, але і прописано, в якому напрямку він має "рухати" країну. "Президент України є гарантом реалізації стратегічного курсу держави на набуття повноправного членства України в Європейському Союзі та в Організації Північноатлантичного договору", - ідеться у доповненій редакції 102 статті.

Обмежений вплив на місцеву владу

Якщо до 2014 року президент мав одноосібний вплив на голів обласних державних адміністрацій, то тепер йому доводиться ділити цей вплив із прем'єр-міністром. "Голови місцевих державних адміністрацій призначаються на посаду і звільняються з посади президентом України за поданням Кабінету Міністрів України", - зазначено у 118 статті Основного закону. З одного боку, ініціатива у підборі управлінців на місцях виходить від голови уряду. Однак президент має важливу контрольну функцію, маючи можливість зупинити дію актів місцевих голів, якщо вони суперечать Конституції і законам України. Водночас голови місцевих адміністрацій підзвітні і президентові, і главі уряду.

Фактично, реальний вплив глави держави і його місце у системі влади можуть дуже різнитися залежно від того, чи має президент у Верховній Раді підтримку потужної депутатської фракції. У разі, якщо президент і парламентська коаліція належать до протиборчих політичних таборів, це може обернутися затяжним інституційним протистоянням.

Силові козирі: генпрокурор і голова СБУ

Окрім впливу на виконавчу владу, за президентом залишаються ключові повноваження у правоохоронній сфері і сфері безпеки. За поданням глави держави Верховна Рада призначає Генерального прокурора. В українських реаліях ця посада дуже важлива. Так, діючий президент Петро Порошенко домігся призначення на цю посаду свого близького друга Юрія Луценка. Щоб уможливити це, глава держави навіть ініціював зміни до закону про прокуратуру таким чином, щоби скасувати норму, згідно з якою генпрокурор мусив мати юридичну освіту.

Щоби призначити Луценка, Порошенко також заручився підтримкою низки депутатських груп, що не входять до коаліції. Після призначення Юрій Луценко відзначився боротьбою за повноваження з Національним антикорупційним бюро (НАБУ). Генпрокурор не раз у суперечливий з юридичної точки зору спосіб забирав у НАБУ резонансні справи, фігурантами яких були впливові чиновники і олігархи.

Незалежний і (а)політичний: голова Нацбанку

Крім закріплених у Конституції квот президента при формуванні Конституційного суду, а також Центральної виборчої комісії, особливе значення має також закріплена за главою держави ініціатива у призначенні голови Національного банку, який затверджується Верховною Радою. Попри те, що законом гарантована незалежність центробанку, впливовість цієї посади, у тому числі у політично чутливих питаннях, важко переоцінити. Зокрема довірена особа Петра Порошенка Валерія Гонтарева на посаді голови Нацбанку всупереч інтересам багатьох впливових українських бізнесменів прибрала з ринку в 2014-2015 роках майже сто банків.