1 вересня 2016 року Узбекистан зустрів ювілейну, 25-ту річницю незалежності республіки без свого незмінного президента і, як його називала місцева пропаганда, "падишаха" Іслама Карімова. Інсульт не дозволив 78-річному керівникові більш ніж 30-мільйонної країни здійснити те, чого давно чекало його оточення - провести контрольовану передачу влади і самому призначити наступника (хоча такого інституту, як наступник, узбецька конституція, природно, не передбачає).

З крісла першого секретаря Компартії

2014-го року інсайдери стверджували, що найстаріший серед усіх керівників республік колишнього СРСР зважився на це, усвідомивши, що четвертий термін у президентському кріслі, куди він пересів з крісла першого секретаря Компартії Узбецької РСР, погано позначається на його здоров'ї. Але, заледве погодившись, одразу ж передумав.

Диктатор з'ясував, що лідери кланів та олігархічних угруповань і навіть близькі родичі мають намір негайно вступити у смертельну битву за владу між собою. Досвідченому і жорстокому керівнику тоді вдалося навести порядок "під килимом", навіть ціною арешту власної доньки Гульнари.

Старша донька президента Гульнара Карімова була добре відома за кордоном як бізнесменка, світська левиця і навіть дипломатична представниця країни. Вона у різні роки була постійною представницею республіки в ООН, послом в Іспанії. Але після її потрапляння у немилість в зарубіжній пресі її ім'я переважно згадується у зв'язку з корупційними скандалами у низці європейських фірм, які працювали в Узбекистані. Молодша ж донька президента, Лола Карімова-Тілляєва, на відміну від сестри, у велику політику не залучена і більшу частину свого часу проводить на Заході.

"Спадщина" Карімова

Нині, після смерті Іслама Карімова, політичне майбутнє республіки, яка єдина межує з усіма країнами центральноазійського регіону, прогнозувати можна лише відносно. Іслам Карімов залишив у спадок безліч внутрішніх проблем, які йому тією чи іншою мірою вдавалося гасити за рахунок жорстокого репресивного апарату.

Одна з головних проблем - це глибока бідність густонаселеної і промислово нерозвиненої Ферганської долини. Весь світ запам'ятав масові акції протесту проти несправедливості влади в Андижані 2005-го року, які за вказівкою Карімова були вкрай жорстоко придушені - війська вели вогонь по жителях на ураження, сотні людей загинули і були поранені, десятки тисяч біженців утекли тоді в сусідню Киргизію.

Радикали й олігархи

Інша, хоча й пов'язана з першою проблема - це активна присутність в країні радикальних ісламістів. Узбецька пропаганда наполегливо розповідала про те, що Карімову, який добре запам'ятав, як 1999-го року 700 бойовиків "Ісламського руху Узбекистану" (ІРУ) прорвалися через кордон з Киргизії, до 2010-х років вдалося "зачистити" від радикалів власну територію. Однак незалежні джерела стверджують, що це не так. За даними правозахисників, сотні людей заарештовано за підозрою у зв'язках з "Ісламською державою". На руку радикалам грає колосальна соціальна й правова нерівність у регіонах, де місцеві чиновники, ставленики впливових кланів, олігархів та організованої злочинності, вважають себе царями й богами.

Іслам Карімов аж ніяк не виступав борцем за більшу справедливість для народу, але за допомогою Служби нацбезпеки країни стримував амбіції цих "царьків", коли вони, на його думку, могли поставити під сумнів його власну, абсолютну владу. Тому жителі Узбекистану з тривогою і неоднозначними емоціями входять у новий період - період без Карімова. З одного боку, населення втомилося від режиму, з іншого - боїться, що без залізної руки Карімова клани "розгойдають" країну. Пересічному жителю Узбекистану не до душі ані сценарії революцій під демократичними гаслами, які вони спостерігають з 2005 року в Киргизії, ані, тим більше, перспектива Афганістану або Іраку.

Непередбачуваний і обережний

Лідери сусідніх з Узбекистаном країн також відчувають зараз змішані почуття у зв'язку зі смертю Карімова. З одного боку, вони вже звикли до нього, хоча узбецький лідер і відрізнявся непередбачуваністю в прийнятті зовнішньополітичних рішень. Все-таки Іслам Карімов був одним з останніх представників радянської вищої номенклатури серед лідерів країн колишнього СРСР. З іншого, Карімова побоювалися, але ставилися з великою обережністю, знаючи його образливість і відносно сильну армію. Узбекистан часів Карімова займав особливу позицію практично з усіх питань регіональної політики.

Відомо, що особиста взаємна неприязнь між "падишахом" і президентом Таджикистану "Чанобі олі" (Його величністю) Емомалі Рахмоном, накладена на цілий спектр об'єктивних проблем між двома країнами - в першу чергу територіальних і водних - не раз спонукала спостерігачів говорити про загрозу війни, що нависла, перш за все, над Ферганською долиною. Відносини Ташкента з Бішкеком також важко назвати дружніми. Але Карімову вдавалося не переступати "червону лінію": згадаймо вихід узбеків з Киргизії через кордон з Узбекистаном після міжетнічного конфлікту на півдні республіки - в Оші і в Джалал-Абаді в 2010 році. Тоді багато хто вимагав від Ташкента втрутитися у конфлікт, але Карімов проявив обережність, яка в кінцевому підсумку була високо оцінена багатьма зарубіжними політиками.

Афганістан, колективна безпека і новий Шовковий шлях

В останні роки він погодився на певне потепління відносин з Туркменістаном та Казахстаном через складну економічну ситуацію в Узбекистані. Одним з проявів якої є масовий потік трудових мігрантів з республіки. За даними ФМС РФ, станом на січень 2016 року лише в Росії їх було більше 1 мільйона 880 тисяч осіб. Тому можна припустити, що нова влада в Ташкенті, скоріше за все, підтримає лінію на кооперацію з Астаною. При цьому вона намагатиметься зупиняти спроби змінити статус-кво щодо спірних питань, особливо якщо їх робитимуть Бішкек або Душанбе. Тому таджицькому керівництву навряд чи слід сподіватися на зрушення в питанні будівництва проекту Рогунської ГЕС у зв'язку з відходом Карімова.

А от у глобальних гравців у Центральній Азії тепер є всі підстави для того, щоб активізувати зусилля в Узбекистані. У Росії, США та Китаю є свої групи впливу в елітах, кожній з яких Карімов час від часу давав певну надію на зближення, але жодна з них так і не завоювала при ньому домінуючих позицій. Китай, який пропонує регіону стратегію об'єднання навколо нового Шовкового шляху, вже намітив на мапі Узбекистану нитки транспортних маршрутів і докладе всіх зусиль для того, щоб зміна влади в країні не порушила ці плани.

У Росії, своєю чергою, з'явився шанс долучити Ташкент до побудови поясу колективної безпеки навколо Афганістану. Як відомо, Карімов всіляко ухилявся від глибокого залучення в російську військову орбіту. Зокрема, і від участі в Організації договору про колективну безпеку (ОДКБ). Але нові керівники Узбекистану, зважаючи на погіршення ситуації на Гіндукуші (гори в Афганістані. - Ред.), можуть виявитися менш самостійними, ніж їхній попередник. Територія та військові ресурси Узбекистану для російської концепції поясу безпеки надзвичайно бажані. А нестабільність всередині цього поясу - не потрібна.

Термез і "лібералізація" режиму

Подібні аргументи поширюються і на США, які хотіли б бачити в Ташкенті надійного союзника в проведенні своєї політики безпеки на півночі Афганістану. США, як і Німеччина, після початку афганської антитерористичної компанії в 2001 році навіть розраховували через союзництво з Ташкентом хоч трохи "лібералізувати" режим Карімова, але події в Андижані в 2005 році поставили на цьому крапку. Можливо, після смерті Карімова така спроба знову буде здійснена. Тим більше, що інтерес Берліна до військової бази в Термезі, якою Німеччина користувалася з 2002-го по кінець 2015-го року, не зовсім згас. Так само, як і у США не зник інтерес до бази в Ханабаді, де американці базувалися з 2001 по 2005 рік.