У венесуельській столиці вдень плюс 27, і в цьому сенсі порівняння з Києвом та Майданом очевидно накульгує. Проте, здається, лише в цьому сенсі.

П'ять років тому ми в Києві так само протистояли узурпаторові. Друга половина січня і лютий так само принесли загострення, і протести так само набирали розмаху вже й поза столицею, фактично в усіх або майже всіх обласних центрах. Наймасовіше ми так само виходили протестувати по вихідних, і кожна неділя так само залишала враження, що ми от-от дотиснемо, й узурпатор, а за ним і вся його ненависна кліка, от-от щодуху дременуть із країни. Ми так само сподівалися розуміння й підтримки від Заходу. Нам так само аж ніяк не байдужа була опінія світу. Ми так само нічого доброго не очікували ні від Росії, ні від Північної Кореї чи Куби. Ба більше - від Росії ми очікували тільки злого. Наприклад, її силового втручання засобами якого-небудь "cпецназу". Що, зрештою, і здійснилося, але трохи пізніше - на зламі лютого й березня. У Венесуелі нині так само повно чуток про півтисячі закинутих на підтримку Мадуро "ваґнерівців".

З Венесуели так само щось намагаються вивозити літаками. Нову владу - якщо революція переможе й вона стане владою в повному розумінні - так само намагаються лишити сам на сам із порожньою казною.

Вся надія революції так само на армію й поліцію, що почнуть переходити на її, революції, бік.

Ну й так далі - перелік усіх тих "так само" можна продовжувати, з чого неминуче користають російські пропагандисти, вкотре повторюючи, що всі "майдани" й "кольорові революції" йдуть за одним і тим самим сценарієм. 

Втім варто відзначити ще одну, тепер уже не погодно-кліматичну, а справді суттєву відмінність. У нашому випадку західна демократична спільнота на цьому етапі ще не готова була піти аж так далеко, як пішла нині у випадку з Венесуелою. Що Янукович узурпатор, було зрозуміло тільки нам, тим, які виходили на майдани. Президента  Ніколаса Мадуро натомість уже не вважають президентом не тільки найактивніші в цьому процесі США і Канада, а віднедавна - Європарламент, а також такі впливові гравці ЄС, як Німеччина, Франція, Іспанія і з ними Великобританія. Латинська Америка, передусім сусіди Венесуели, теж у цій групі, що надзвичайно важливо. Кількість демократій, які визнали тимчасовим президентом Венесуели Хуана Гуайдо, постійно зростає.

Проте країни, що його тимчасового президентства не визнали, а навпаки - виявляють підтримку (і деякі з них, як ми знаємо, не лише моральну) узурпаторові Мадуро, позиції своєї явно змінювати не збираються, а їхній набір говорить сам за себе. Що кидається в очі з нашої, української перспективи: у світовому промадурівському співтоваристві дуже важко побачити наших, України, друзів.

Натомість є на світі і треті країни - умовно сірого кольору. Це ті, що, м'яко кажучи, не визначилися. Або обмежились обачними закликами до діалогу. А якщо відвертіше - то вирішили перечекати і не висовуватися. Серед них Україна.

Саме тут пора згадати про ще одну подібність.

П'ять років тому нас в Україні так само дратували зважено-дипломатичні й, на нашу думку, занадто обтічні формулювання типу "виражаємо крайню стурбованість". Ми слушно відчували в них не лише нерішучість, але й лукавство. Нам було до болю мало "крайньої стурбованості" чи тих-таки закликів "обох сторін" до зваженості й діалогу. Ми вимагали щодо себе значно активнішої позиції. Не заспокійливих слів, а конструктивних дій. Наприклад, санкцій щодо януковицького режиму. Скільки разів повітря Майдану струшували драматично-гіркі фрази про те, що "нас кинули", що "Європа зраджує свої ж цінності", а "на Заході самі імпотенти"!

Ні, я не думаю, що венесуельським протестувальникам сьогодні є діло до України і що в Каракасі хтось уголос користується тезою саме про нашу імпотенцію. Але сказати, що Україна в цій ситуації перечікування й невисовування зраджує свої ж цінності, перебільшенням не було б.

Разом із тим венесуельська тема як така в Україні вже стала допоміжним інструментом у внутрішній політичній боротьбі, яка називається президентською кампанією, й кандидати зі своїми командами почали брати на озброєння аргументи про гіперінфляційний "ефект Мадуро" й загрозу "мадурівського шляху".

Для внутрішнього вжитку, отже, годиться. Назовні ж - будьмо обачні і зважені. Виражаймо стурбованість і про всяк випадок "закликаймо сторони до діалогу", бо ж де та Венесуела. Не наше ж мелеться!

І якщо це не суміш лицемірства із провінційністю, то як це назвати?  

Коли на уявній політичній мапі я бачу свою країну замальованою сірим кольором невизначеності, то мені починає здаватися, що все повернулося на круги своя. Країна, яка нібито прагне стати частиною Заходу і щодуху жонглює прозахідними риторичними блоками, не має права бути сірою. Тобто пасивною. Тим більше, якщо вона сама продовжує зазнавати агресії винятково у зв'язку зі своїм західним вибором і постійно формулює західному світу претензії в недостатній увазі та емпатії.