Теодор Гойсс (Theodor Heuss), ще до свого обрання президентом Федеративної Республіки Німеччини, будучи членом Парламентської ради, під час проголошення 8 травня 1949 року конституції ФРН заявив: "По суті 8 травня 1945 року залишається найтрагічнішим і найсуперечливішим парадоксом історії для кожного з нас. Чому ж так? Тому що ми були врятовані і водночас знищені".

Це було неймовірним жестом у очах світової спільноти: канцлер ФРН, соціал-демократ Віллі Брандт (Willy Brandt) 7 грудня 1970 року несподівано став на коліна перед пам'ятником героям гетто у Варшаві. Цей жест був сприйнятий як прохання пробачити німцям злочини часів Другої світової війни. За свою примирливу політику щодо країн Варшавського пакту Брандт у 1971 році отримав Нобелівську премію миру.

Це тримання за руки лідерів Франції і Німеччини у Вердені пізніше часто порівнювали з падінням на коліна Брандта. Але ініціатором цього історичного жесту примирення тоді став не німецький канцлер, а французький президент: 22 вересня 1984 року під час пам'ятних заходів на колишньому полі битви у Вердені Франсуа Міттеран раптово протягнув Гельмуту Колю (Helmut Kohl) свою руку.

Ця промова до 8 травня одна з найвідоміших. Хоча президент ФРН Ріхард фон Вайцзекер (Richard von Weizsäcker) у цей день 1985 року припустив, що не усі німці сприйняли завершення війни як визволення, але водночас застеріг: "Нам не можна бачити у завершенні війни причину для втечі, вигнання або несвободи. Ця причина, навпаки, полягає у початку цієї війни і початку тиранії, що призвели до війни".

Пройшли десятиліття від завершення війни, і вже не кожен німецький топполітик вважав, що держава має пам'ятати про німецьку провину за війну. Політик ХСС Франц-Йозеф Штраус (Franz-Josef Strauß) неодноразово вимагав припинити "вічне подолання минулого як постійне завдання для суспільства". Сьогодні такі заяви швидше нагадують висловлювання правопопулістів з "Альтернативи для Німеччини".

Ґергард Шредер (Gerhard Schröder) був першим німецьким канцлером, якого у 2005 році запросили взяти участь у параді до Дня перемоги у Москві. Дякуючи хазяїну параду Володимиру Путіну, Шредер назвав це запрошення "свідченням довіри до усього німецького народу". Путін відповів, що примирення між двома країнами є одним з найважливіших досягнень Європи у повоєнний час.

10 років потому наступниця Шредера на посаді канцлера Анґела Меркель (Angela Merkel) поклала вінок до могили невідомого солдата у Москві. Але ставлення офіційного Берліна до Путіна під час відзначення 70-річчя завершення війни суттєво погіршилося: роком раніше Росія анексувала український півострів Крим. Ані Меркель, ані більшість світових лідерів не взяли участь у параді на Красній площі.

Першими бомбити Дрезден мали американці. Однак через низьку хмарність 13 лютого 1945 року в небо піднялися британські ескадрильї. Важкі бомбардувальники "Ланкастер" Королівських військово-повітряних сил Великобританії були вже майже над містом, коли о 21:45 у Дрездені завили сирени повітряної безпеки.

Бомбардування Дрездена у ніч з 13-го на 14 лютого відбувалося двома хвилями з тригодинною перервою між першим і другим повітряним ударом. Перший тривав усього 15 хвилин. Однак уже після нього щільно забудований Дрезден палав однією гігантською пожежею, яка перетворила центр міста на згарище.

Бомбардувальники скидали на місто спочатку фугасні бомби, які руйнували дахи й відкривали дерев'яні конструкції, а потім - запалювальні. Другий удар був особливо страшним для пожежних служб і рятувальників, а також для тих, хто ще залишався серед живих у вогняному пеклі. Називаються різні цифри загиблих. Більшість експертів вважає, що внаслідок бомбардувань загинули близько 25 тисяч людей.

До лютого 1945 року Дрезден практично не зазнавав бомбардувань з боку союзників по антигітлерівській коаліції. За три лютневі дні, під час яких тривали повітряні нальоти, було зруйновано близько чверті промислових підприємств і більше половини непромислових будівель міста. Від житлових будинків у його центральній частині лишилися самі руїни. Відновлювати місто із попелу довелося жінкам.

Під час бомбардувань 13-15 лютого 1945 року була зруйнована і Фрауенкірхе - один із найвідоміших лютеранських соборів Німеччини. Влада НДР не стала відновлювати церкву й перетворила її на меморіал. Лише після возз'єднання Німеччини почалося відновлення барокової церкви. Хрест на її бані виготовив у Англії син пілота, який брав участь у бомбардуванні Дрездена.

Урочисте відкриття відновленого собору відбулося у 2005 році. Чорними плямами на світлому фасаді Фрауенкірхе виділяються оригінальні камені, які збереглися після бомбардування.

Дрезден знову вважається одним із найкрасивіших міст Німеччини і користується великою популярністю серед туристів. До Другої світової війни населення міста становило 642 тисячі людей. Нині у столиці федеральної землі Саксонія проживає близько 550 тисяч осіб.

Місто відновлене. Однак про бомбардування Дрездена й досі не забули. Пам'ять про нього і сьогодні викликає суперечки і провокує конфлікти, до яких залучені історики, політики, антифашисти, неонацисти, пацифісти, представники громадянських ініціатив та церков. Щороку у Дрездені вирують пристрасті: як відзначати роковини бомбардувань і чи варто це робити взагалі.

Рівно 75 років тому в головній штаб-квартирі Гітлера "Вовче лігво", розташованій у тодішній Східній Пруссії, вибухнула бомба, котра мала вбити Адольфа Гітлера. Замах провалився. Гітлер вижив. Вже через кілька днів після спроби вбивства диктатора, учасників замаху стратили.

Головним учасником замаху 20 липня 1944 року був Клаус Шенк фон Штауффенберґ. Ще 1942 року Штауффенберґ, який служив офіцером, зрозумів, що в Другій світовій війні нацистам не перемогти. Щоб врятувати Німеччину від майбутньої катастрофи, він разом з іншими офіцерами вермахту вирішив повалити гітлерівський режим.

Метою членів "Групи Крайзау" була докорінна політична реформа Німеччини. Провідними фігурами в цьому русі були Гельмут Джеймс фон Мольтке і Петер Йорк фон Вартенбурґ (на фото). 1944 року дехто з членів групи приєднався до спроби замаху на Гітлера, проведеного 20 липня. Згодом їх засудили до страти.

Починаючи з 1942 року група мюнхенських студентів, очолювана Гансом та Софією Шолль, котрі були братом і сестрою, намагалася чинити опір нацистам. Називали вони себе "Біла троянда". Члени групи опору поширювали тисячі листівок, що засуджували злочини нацистів. У лютому 1943 року Софі та Ганса Шолль викрило гестапо, а згодом їх засудили до страти.

1939 року тесля Ґеорґ Ельзер розмістив у Мюнхені вибухівку за трибуною в пивниці "Бюрґербройкеллер", де мав виступати Гітлер. Бомба вибухнула, та вже тоді, коли Гітлера за трибуною не було, бо його промова тривала менше, ніж планувалося. Внаслідок вибуху загинуло семеро осіб, ще 60 отримали поранення. Того ж дня Ельзера заарештували, а згодом відправили в концтабір Дахау, де він помер 1945 року.

У роки Другої світової війни невеличкий берлінський фабрикант Отто Вайдт залучав для роботи в своїй майстерні переважно сліпих та глухих євреїв. Його майстерня, що спеціалізувалася на випуску віників та щіток, вважалася "важливим оборонним підприємством", тож нацисти не змогли її закрити. Впродовж війни Вайдтові вдалося захистити своїх робітників-євреїв від депортації.

Чимало митців та інтелектуалів вже з моменту приходу Гітлера до влади 1933 року стали запеклими ворогами режиму. Багато-хто з тих, котрі не бажали пристосовуватись, але не могли відкрито протистояти системі, були змушені емігрувати. А ця берлінська група кабаретистів "Катакомба" безстрашно критикувала режим. 1935 року гестапо закрило театр, а його засновника Вернера Фінка ув'язнили в концтаборі.

Дехто з молодих людей розглядав у той час американо-англійський стиль життя, який ототожнювався з парним танцем свінг, як спосіб відкрито чинити спротив нацистам з їхнім гітлерюґендом. У серпні 1941 року передусім у Гамбурзі проколотилася хвиля арештів молодих людей, які захоплювалися свінгом. Багатьох з них взяли під варту, а декого депортували в спеціальні концтабори для молоді.

За допомогою пеленгаторів гестапо виявляло нелегальні передавачі груп опору. Приміром, улітку 1942 року було заарештовано понад 120 членів групи "Червона капела". Мета групи, що гуртувалася навколо Гарро Шульце-Бойзена та Арвіда Гарнака, - допомога євреям, фіксація злочинів нацистів та поширення листівок. Понад 50 учасників цієї групи засудили до смертної кари та стратили.

19 липня 1953 року в Берліні відбулося урочисте відкриття меморіального комплексу, присвяченого німецькому руху опору. Комплекс відкрили на тому місці, де стратили Штауффенберґа після невдалого замаху на Гітлера. Але сам комплекс вшанував всіх мужніх жінок та чоловіків, котрі протистояли гітлеризму навіть ціною власного життя.