Їсти й пити означає не просто харчуватися. І те, й інше відображає менталітет і звички людей. "Що та де ми їмо, залежить від нашої культури та економіки", - каже історик Ганс Вальтер Гюттер. Простежити, як німецька харчова культура змінилася після Другої світової війни, нині можна в Будинку історії в місті Бонн. Гюттер хоче показати, яким чином ринок праці, соціальні ролі, міграція, зміни звичок і культури споживання та способи проведення вільного часу упливають на харчову культуру людей. "Історія харчової культури - це історія німецьких буднів", - зауважує він.

Дивлячись на переповнені полиці супермаркетів, сучасні люди питають себе: що ж мені з'їсти? Натомість після війни вирішальним було запитання: де я зможу дістати їжу? Наприклад, у березні 1947 року голодні люди виходили протестувати на вулиці Дюссельдорфа. Через неврожай, сувору зиму й розвалену інфраструктуру німецькі громадяни, маючи картки на харчування, могли щодня споживати з їжею тільки 700-800 калорій, що значно нижче норми для дорослої людини.

Їжа є й частиною політики. Наприклад, Соціалістична єдина партія Німеччини в НДР приваблювала виборців обіцянкою забезпечувати доступні ціни на хліб. Фактично ціни на хліб до розпаду НДР підтримувалися за допомогою дотацій. Різниця між собівартістю та ціною продажу ставала дедалі більшою, оскільки ціни для покупців штучно утримували на низькому рівні.

Натомість на заході Німеччини після нестач 1940-их років спостерігалися протилежні тенденції. У ФРН на нестачу продуктів не скаржилися. Тим часом мігранти-заробітчани привозили до Німеччини зовсім нові кулінарні таємниці та звички.

Спершу були китайці

Марен Меринґ - професорка порівняльної історії культури та суспільств сучасної Європи в Лейпцизькому університеті. Вона досліджувала, як мігранти змінили німецькі харчові звички та німецьке суспільство загалом. "Міжнародні закусочні, ресторани та продуктові крамниці змінили образи міст і дуже увиразнили той факт, що ми живемо в країні іммігрантів", - спостерегла вона. По суті, кафе та ресторани, відкриті іноземцями, належать до місць, де німці виразно усвідомлюють, що живуть у країні іммігрантів, підкреслює дослідниця.

Тому історія іноземної гастрономії в Німеччині - це історія міграції. Марен Меринґ досліджувала, з яких країн і коли приїздили мігранти, як вони привозили сюди традиції своєї кухні. Так, після закінчення війни в Німеччині розповсюдився балканський гриль, потім почали відкриватися італійські ресторани, перш за все - кафе-морозива. Наприкінці 1970-их років прийшли грецькі, пізніше додалися турецькі ресторани.

Але найпершими були китайці. "У Гамбурзі й Берліні вже в міжвоєнний час існували китайські ресторани", - каже Мерінґ. У портовому місті та столиці вже між Першою та Другою світовими війнами зрозуміли, що флер екзотики та відкритість до світу дозволяють налагодити чудовий маркетинг. Натомість у НДР найекзотичнішою стравою, яку можна було знайти, виявилася хіба що солянка - суп, який варили з будь-чого, що могли дістати чи знаходили в холодильнику. "Після возз'єднання Німеччини це швидко вирівнялося", - додає Меринґ. Тобто кулінарна єдність у Німеччині встановилася доволі швидко.

Звична екзотика

Відвідувати ресторани екзотичної кухні - цілком типово для сучасних мешканців Німеччини. Одночасно спостерігаються протилежні тренди - потяг до заморської кухні та поціновування регіонального колориту й домашніх страв.

У той час, коли для одних людей їжа й пиття означають значно більше, ніж перекуси тричі на день, інші ставляться до цього недбаліше. За статистикою, кожен восьмий продукт у Німеччині потрапляє на смітник. Тобто одна людина щороку викидає близько 80 кілограмів їжі. "Водночас зростає кількість тих, хто не може прогодувати себе самотужки", - каже історик Ганс Вальтер Гюттер. Близько 1,5 мільйона людей нині залежать від допомоги благочинних організацій, які роздають їжу незаможним. Це теж частина буденного життя Німеччини крім кулінарного буму, інтернаціональності та повернення до місцевих кулінарних традицій.