"Я не інвалід, але маю серйозну ваду - у мене діагностували важку депресію та порушення харчової поведінки", - про це 25-річна Леа Бюшґес (Lea Büschges) наважалися розповісти під час Дня інклюзії в Університеті міста Трір, що на заході Німеччини. Тут вона вивчає політологію та гендерні студії на магістерській програмі.

На відміну від інших учасників заходу, симптоми хвороби Леї не такі помітні для сторонніх очей. Саме тому вона переконана, що про неї  потрібно говорити. "Якщо людина в інвалідному візку не може піднятись по сходах, їй допоможуть. Мою ж хворобу не бачать", - каже Леа.

Депресія як "народна хвороба"

Депресія - це не просто поганий настрій, лінь, чи небажання взяти себе в руки. Це серйозне захворювання, яке може надовго вибити свою жертву з колії. Згідно з дослідженням Всесвітньої організації охорони здоров'я (ВООЗ), загалом у світі на депресію страждає близько 322 мільйонів людей, що становить 4,4 відсотка від всього населення планети.

У Німеччині вже говорять про депресію як про "народне захворювання". При чому, як свідчать дослідження німецьких компаній медичного страхування, молодше покоління стає більш вразливим перед цією хворобою.

Не є винятком і студенти. За даними німецької страхової компанії DAK, депресія є основою причиною відсутності студентів на семінарах і лекціях. У Товаристві допомоги студентам (Studentenwerk) підрахували, що від депресії станом на 2016-17 роки страждало щонайменше 4,5 відсотка студентів німецьких вишів.

Кількість хворих на депресивний розлад насправді може бути й значно більшою. "У дослідженнях йдеться лише про випадки, які нам відомі, про студентів з підтвердженим діагнозом, які погодилися його повідомити", - пояснила в розмові з DW Наталі Бесслер (Nathalie Beßler), яка в університеті Трір відповідає за роботу зі студентами з обмеженими можливостями.

Крім того, депресію часто буває доволі складно виявити. Трапляється, що лікарям не відразу вдається з'ясувати справжню причину розладів пацієнта, або хворі самі не хочуть іти до лікаря.

"Коли ти береш під сумнів саму цінність життя"

Депресія може поступово огортати свою жертву, а може й раптово перестріти її в один з найщасливіших моментів життя. Леа розповідає, що в неї деякі симптоми з'явилися за декілька місяців до першого нападу. Симптомами депресії може бути пригнічений настрій, зневіра, порушення сну, проблеми з концентрацією уваги, хронічна втома, роздратованість, уповільнена реакція, втрата апетиту та ваги.

Те, що науковці називають "коротким депресивним епізодом", у Леї вперше сталося на родинному святі. Тоді вона вчилася вже на п'ятому семестрі. Того вечора дівчина відчула, як життя "почало втрачати будь-який сенс". "Депресія - це коли ти береш під сумнів саму цінність життя", - згадує свій стан Леа.

Згодом до депресивних епізодів, які ставали дедалі потужнішими й частішими, додалось порушення харчової поведінки. За наступні півроку дівчина спочатку схудла, а потім знову поправилася на понад 15 кілограмів. "На початку семестру мені запропонували роботу тутора в університеті, але я  пропрацювала лише півтора місяці. Я так недоїдала, що іноді мені бракувало сил, щоб стояти біля дошки", - згадує Леа. Вона рахувала кожну калорію і важила кожен шматок їжі. "Я точно знаю, що така поведінка не була пов'язана з тим, що я хотіла краще виглядати. Лікарі припускають, що у такий спосіб я хотіла отримати контроль над своїм життям".

Ані Леа, ані лікарі не знають точних причин її хвороби. За словами медиків, депресію спричиняє цілий комплекс соціальних, біологічних та генетичних факторів. Так, важкий період у житті, постійний стрес та перевтома можуть слугувати пусковим механізмом для депресії. Однак і позитивні зміни, як, наприклад, довгоочікуваний переїзд чи успішна здача важкого іспиту можуть призвести до небажаних змін у мозку.

Батьки Леї наполягали на консультації психіатрів. "Я була повнолітньою й батьки просто не могли мене запроторити в лікарню. Сама я йти не хотіла. Я опиралася руками й ногами, тому що боялася, що взагалі не зможу повернутися в університет. Навчання - це моє, це те, що дає змогу не тільки мені але й іншим пишатись мною".

"Піди трохи прогуляйся"

Дівчина підходила до кожного професора окремо та розповідала про свою проблему, пояснювала, чому не зможе найближчим часом відвідувати заняття. У випадку Леї усі викладачі були готові йти їй назустріч. Однак так буває не завжди.

У Німеччині немає уніфікованих правил, які б регулювали ситуацію подібну тій, у якій опинилась Леа. Наталі Бесслер наголошує, що часто все залежить навіть не від університету, а від ставлення окремих викладачів. Жінка пояснює, що не всі професори та працівники університету сприймають проблему серйозно. "Іноді навіть від викладача можна почути щось на кшталт: піди трошки прогуляйся - і все мине", - розповідає Бесслер. За її словами, це одна з найгірших порад, яку можна дати хворому на депресію.

Згодом Леа сама вирішила на деякий час повернутися до батьків у рідне місто. Хвороба загострилася ще більше, і згодом Леа добровільно переступила поріг психіатричної клініки, де вона провела сім тижнів. Знову повернутись до навчання дівчина змогла лише через рік.

За словами Леї, їй допомогли не тільки ліки й психотерапія, але також те, що вона навчилась сама чинити опір хворобі: "Чим довше в тебе ця хвороба, тим довше ти вчишся з нею боротися, вчишся сам у себе… Це звучить банально, але слід знову й знову намагатися", - пояснює дівчина.

"Потрібно дозволити собі допомогти"

"Найгірше в психічних захворюваннях - це те, що тобі хочеться лише лежати та повільно перетворюватися на рослину. Але якраз це призводить до загострення хвороби… Якщо нога зламана, потрібен гіпс. Потрібно дозволити собі допомогти. Багато хто цього не робить, тому що боїться мати вигляд "поганого студента" або слабака, боїться, що його висміють. Але якщо не дозволити собі допомогти, буде ще гірше", - каже Леа.

Леа розуміє, що не всі хочуть вислуховувати її історію й не всі мають її розуміти. Однак їй важливо, щоб й оточення усвідомило: депресія мінлива й неконтрольована. Як каже Леа, одного дня їй бракує сил, щоб почистити зуби, наступного - вона може написати складний іспит, і навпаки.

На думку Леї, проблема не тільки в людях, але і в офіційних структурах. Навіть у Німеччині, де держава, здавалося б, всіляко намагається допомогти людям з особливими потребами, Леа зіткнулася з паперовою тяганиною, довгим очікуванням та іншими бюрократичними проблемами.

Наталі Бесслер теж вважає, що, можливо, не всім хворим потрібна інклюзія. Але всім необхідна можливість звернутися за допомогою й бути почутим. "Потрібно так організувати університети та соціальні структури, щоби кожен мав змогу отримати допомогу й не був змушений боротися за неї. Ця ідея й лежить в основі інклюзії", - каже Бесслер. Від цього виграють як студенти та університети, так і все суспільство.