Аліна Стахорська - одна із щонайменше півтори тисячі українок, які у 2019 році виносили і народили дітей для іноземців. Для 32-річної харків'янки це була вже третя така вагітність або, як кажуть сурогатні мами, "програма". Першого "не свого" сина Аліна народила для батьків з Ірландії, коли їй був лише 21 рік. Сьогодні колишня продавчиня - мати п'ятьох синів. Двох власних і трьох "сурогатних". Із парами з Німеччини та Індії, для яких вона виносила дітей, Аліна досі підтримує дружні стосунки.

На відміну від багатьох сурогатних мам, Аліна погодилась на публікацію інтерв'ю під справжнім ім'ям. Лише відмовилась називати точні суми своїх гонорарів - каже, це заборонено контрактами. За інформацією DW з інших джерел, за послуги сурогатного материнства українки отримують в середньому 15 000 євро.

Deutsche Welle: Аліно, як Ви стали сурогатною матір'ю?

Аліна Стахорська: Перший раз я ще зовсім молода була. Тоді у мене з першим чоловіком зіпсувалися стосунки. Мені довелося піти від нього, а жити нам з дитиною було ніде. Моїй першій дитині тоді було три з половиною рочки. Я шукала роботу, але у мене немає освіти. Знайшла оголошення, подзвонила, і мене взяли у програму сурогатного материнства.

Спочатку ми жили у моєї бабусі. Там була велика родина - її середній син жив із нею, і двоє дітей там ще було. Я буквально пів року пожила у неї. Потім зняла собі квартиру вже на "програмні" гроші і пішла з дитиною туди. На аналізи у клініку я їздила із сином. Він сидів у коридорчику, чекав на мене. Або до бабусі відводила.

Вам важко було наважитись на сурогатне материнство?

Я ні крапельки не сумнівалася, тому що я знала, заради кого я на це йду. Звісно, боялася - думала, що мене не візьмуть, бо молода. Я ж не знала, як це все проходить. Але все нормально склалося - я народила дитину. Потім удруге і втретє.

Читайте також: "Можуть і ембріон переплутати": хаос на ринку сурогатного материнства в Україні

Ваші батьки знали про це?

Так, знали. Вони живуть у Росії. Я сама харків'янка, просто батьки поїхали в Росію. А я залишилася жити у бабусі.

І як вони поставились до Вашого рішення?

Нормально. У них не було жодних питань. Я це ні від кого ніколи не приховувала - ні від сусідів, ні від друзів, ні від родичів. У декого, звісно, було погане ставлення до цього - мовляв, я свою дитину продаю і таке інше. Я їм відповідала, що це нормально - ніхто нікого нікуди не продає. І дуже багато моїх подруг з моєї подачі теж пішли в цю програму. Дівчат уже 10-15.

Я чув від представників однієї з клінік, що жінки стають сурогатними мамами, саме щоб допомогти бездітним родинам.

Якщо чесно, я йшла туди не тому, що я така собі мати Тереза і хочу допомогти якійсь бездітній парі. Я насамперед ішла заробити гроші - скажу правду і не буду кидатися гучними словами. Ми зараз спілкуємося з батьками, вони мені дуже вдячні. Так, мені приємно, що я їм допомогла. Але насамперед я ішла туди для своїх цілей.

Тобто Ви не вважаєте, що сурогатне материнство - це експлуатація жінок?

Коли жінка туди йде, вона знає, на що вона йде. І для чого. Ось навіщо я туди пішла - я хочу заробити грошей. Я хочу собі купити машину або зробити ремонт. Мені назвали суму: "Така-то сума тебе влаштовує?" Я знаю, на яку суму я розраховую, і я знаю, що я за ці гроші придбаю. Ніякої експлуатації я тут не бачу.

На що Ви витратили свої гонорари?

Після першої програми я купила половину трикімнатної квартири, після другої - половину двокімнатної. Потім я їх продала, купила однокімнатну. І ось я і її продала, потім отримала гроші за третю програму, ми купили будинок в Харкові, дві машини. Я б такі гроші ніколи не заробила за всі ці роки.

Наскільки Вам було важко - психологічно і фізично?

Під час першої програми мені було складно. Коли у тебе токсикоз, коли ти не можеш нікуди вийти, з тобою маленька дитина, подітися ніде. Я сиділа в чотирьох стінах. Тоді, звичайно, було важкувато. Потім, під час другої, третьої програми, ти вже точно знаєш, на що ти йдеш, що на тебе чекає в ці місяці. І воно вже легше дається.

У другій програмі я груддю годувала сурогатну дитину. Потім таблетки мені ніякі не допомагали, щоб молоко перегоріло. Це зайняло багато часу. Але серйозних проблем зі здоров'ям не було. Я навіть жодного зуба за всі п'ять пологів не втратила. Як ось у дівчат зазвичай - волосся лізе, зуби випадають. У мене нічого такого не було.

Найнеприємнішим було те, що я часто мала їздити в клініку, здавати аналізи і робити уколи. Я уколів боюся. Кров із вени коли беруть, не боюся, а ось уколів боюся.

Що це були за уколи?

Гормональні. Прогестерон вони колють.

Були якісь обмеження на час вагітності?

Там тільки берегти себе і їсти можна було - а більше нічого не можна. Статевим життям жити не можна, палити, пити.

Як Ваш теперішній чоловік поставився до того, що Ви виношували чужу дитину?

Ми з ним чотири роки одружені - остання програма у мене була вже у шлюбі. Чоловік спочатку був категорично проти. Кілька днів зі мною не розмовляв, тому що я з ним не порадилася. Я говорила йому, що інакше не вийде, тому що він працює в тепломережі слюсарем - там зарплату платять раз на два місяці. А оскільки у нас спільна маленька дитина, я не можу теж вийти на роботу. Але платити за квартиру ж треба, і їсти хочеться. Потім, коли я йому сказала, що все-таки пройшла обстеження і відступати не буду, він уже змирився.

Йому складно було бачити мене вагітною чужою дитиною. Він просто дочку хоче, а я не дуже. Я взагалі не хочу більше діток. У мене є двоє - і вистачить. Але він змирився. Зараз на машині їздить і нормально себе почуває. І все добре.

Але конфліктів не було?

Ні. Жодних. Якщо мені потрібно було на аналізи, на УЗД, він завжди мене відвозив. Коли я щось хотіла ночами їсти, як то кажуть, ананаси або гранати, він все мені привозив. Поводився так, як ніби це наша власна вагітність. Тільки спали ми в різних кімнатах.

Коли Ви були вагітні своїми і "сурогатними" дітьми - у Вас були різні почуття до них?

Так. Я відчувала, що вони не мої, але ставилася до них теж дбайливо - як і годиться. Але це інше. Приміром, тато з Індії, це остання програма, надсилав мені пісні, які він співав своєю мовою, щоб я їх включала дитині. Зізнаюся, я раз чи два рази на місяць включала, але не кожен день.

Зі своїми дітьми я розмовляла, спілкувалася. Зовсім по-іншому це було. А тут ось - є і є. Я знала, що я повинна їх виносити, віддати - і все. Якщо чесно, ніжних почуттів я не мала абсолютно.

Навіть коли вже народили?

(думає) Коли я перший раз побачила останню дитинку, вона лежала у дитячому відділенні. Я тоді підписувала документи, і саме в цей момент хлопчик заплакав. До нього ніхто не поспішив підійти з медсестер або дитячих лікарів - вони були зайняті мною, цими папірцями, і відразу не побігли йому навіть пустушку дати. Мені чомусь стало його дуже шкода. Мені захотілося його самій взяти на руки, але мене попросили вийти: "Мамочко, йдіть. Ми все знаємо, ми впораємося". Я потім трохи поревіла, звичайно. Важко було.

Потім я його вже взяла на руки, коли нас виписали, ми приїхали з чоловіком у гості до батьків - вони жили в орендованій квартирі у Харкові. Там мені дали потримати дитину. Але у мене спітніли долоні, почали труситися руки. Тож я відразу віддала її татові. І мій чоловік сказав мені, що треба їхати додому, щоб я не засмучувалась. У такі моменти - так, якось інакше себе почуваєш.

А батьків цього хлопчика тоді не було поруч із ним у лікарні?

У мами відразу не вийшло прилетіти до Харкова, коли я народжувала, приїхали тільки тато і його брат. А дитина залишалася ще в пологовому будинку до виписки. Тато до нього приїжджав кожен день, він був із ним по кілька годин, але весь інший час дитина була з дитячими лікарями та медсестрами.

У попередні рази таких відчуттів у Вас не було?

Під час першої програми я взагалі абсолютно байдуже до цього поставилася. У другій я годувала дитину грудьми. Потім, коли її забрали, - так, мені було морально трошки важко, але я навіть не можу пояснити, як це проявлялось. Так, я згадувала дитину. Батьки десь через пів року мені прислали фотографії - як він сидить, посміхається. Мені до сліз стало приємно, що я його побачила. Мені хочеться бачити, як ці дітки ростуть, мені хочеться знати, як складеться їхнє майбутнє.

Ваші рідні сини знають, що у них є "сурогатні" брати?

Молодший не розуміє, йому тільки чотири буде. Старший знає. Першу програму він абсолютно не пам'ятає - маленький був. А з другої програми він пам'ятає батьків, тому що вони приїжджали під час програми, ми спілкувалися, бачились. Каже: "Я пам'ятаю, був маленький, вона мені подарувала автомат, машину". Він знає, що я була вагітна, він знає, для чого я була вагітна.

Ви підтримуєте зв'язок з батьками дітей, яких Ви виносили?

У першій програмі я познайомилася з мамою тільки після пологів. Вони з Ірландії. Але ми не підтримуємо зв'язок. А з іншими батьками я спілкуюся.

У 2013 році була моя друга програма, я народила хлопчика для сім'ї з Німеччини. І з ними я спілкуюся у WhatsApp. Вони приїжджали в жовтні в Харків - показати хлопчикові, де він народився. І познайомити, звісно, зі мною. Але при цьому його мама так і не зважилася сказати йому правду, хто я. Я питала її, чи цікавиться він, чому народився саме в цій країні. Вона сказала, що поки що ні, тому що маленький. На той момент йому ще семи не було.

Читайте також: Німецький суд виніс знакове рішення у справі сурогатного материнства в Україні

Як йому Вас представили?

Знайома.

І як це було для Вас - побачити цього хлопчика? Було відчуття, що це рідна дитина, Ваш син?

Ні. Я усвідомлювала, що він не мій. Але при цьому, коли я їхала на зустріч, я плакала, тому що я не знала, як себе вести.

А до себе в Німеччину вони Вас запрошували?

Запрошують, але я якось не наважуся поїхати.

А хлопчикові батьків з Індії, якого я народила, п'ять місяців тільки. У WhatsApp тато постійно надсилає мені його фотографії - кожен місяць в дату його народження. І я постійно їх вітаю щомісяця. Бажаю їм щастя, здоров'я.

Чи плануєте Ви стати сурогатною мамою вчетверте?

Я планую. Якщо мене візьмуть - попри мій вік і кількість пологів - так, я ще раз готова сходити. Востаннє.