DW: Пане Євгене, в країні вже більше місяця триває протестний рух у вигляді Євромайдану. Як Ви вважаєте, тактика ненасильства є виправданою у цьому процесі?

Євген Сверстюк: Це давно апробована українська тактика. Розумієте, цей шлях набагато складніший, бо щоб творити ненасильницький опір, треба значно більше сил, аніж захопити все силою. Радикалізація у цьому випадку є безперспективна і навіть загрозлива, адже саме цього чекає влада. Причому мушу зазначити, що це не організатори обрали ненасильницький спротив, ця тактика утвердилася давно, і саме вона обрала організаторів.

Ви вірите в успіх Євромайдану?

Думаю, Майдан є успішним уже. Його успіх не можна виміряти результатом, як-то, приміром, зміною осіб в уряді. Те, що народ гуртується, росте у своїх власних очах, це вже досягнення. Майдан вкотре довів, що український народ має європейські цінності. А "мотор" цього руху – студентство – демонструє, що не хоче втікати зі своєї країни. Хоче бути вдома, тут працювати, тут творити Європу.

Впродовж останніх тижнів усі говорять про необхідність діалогу у форматі влада-опозиція-майдан, але все так і залишається на рівні балачок, то чому його немає? І яким він має бути?

Для початку влада мала б вибачитися за нелюдську поведінку зі студентами. Наступний крок: діалог – це розмова на рівних, а не начальника з підлеглим, як це нині демонструє влада. І, зрештою, це уміння вислухати і зрозуміти. Безперечно, розмова має відбуватися не у владних кабінетах, а на барикадах, на стороні майданців, адже саме Євромайдан ставить вимоги і виклики, які влада має вислухати. Але вся проблема у тому, що "регіоналам" невідомо, що таке діалог, він не закладений у них в природі. У них є своя мова, совєтська мова, мова брехні і обкатаних роликів.

То що, слабкість цієї влади у тому, що вона не вміє розмовляти на рівних?

У певній мірі так, а ще цей режим не розуміє світу довкола себе, вони досі живуть радянським вихованням і сповідують савєтські цінності. А найвищою савєтською цінністю завше була влада. Влада заради влади. Це хвороблива цінність, яка нічого спільного з культурним світом немає.

Пане Сверстюк, чому Росія так фанатично тримає Україну, чим вона керується, у чому її інтерес? Як Ви гадаєте?

Говорити про можливе приєднання України уже не доводиться, з цією ілюзією давно покінчено. Російська влада панічно боїться українського прецеденту. Не стільки абсолютної незалежності та відокремлення, скільки різкого повороту на захід. Тому що це означатиме, що невдовзі настане черга і Росії. Приклад України є особливо небезпечним, більше, аніж грузинів. Справа у тому, що народи – український і російський – є близькими, з міцними родинними зв’язками, економічними зв’язками. І, як то кажуть, приклад може бути заразним.

Чи можемо ми сьогодні говорити про розкол України? Якщо так, то де цей кордон?

Ця тема є фальшивою від самого початку, її безвідповідально використовують для спекуляцій. Це батальна прокремлівська технологія, яку всіляко нав’язують. Якщо говорити про різницю, то вона проходить не через кордони, а через уми. Молодь що зі сходу, що з заходу мало відрізняється. Хіба що можемо говорити про віковий розкол на сході країни, де молодь у своїх поглядах протистоїть батькам, оповитим проросійською інформаційною сіткою.

Що чекає на український майдан? Яким може бути його розвиток?

Майдан – це добрий урок для всіх, це пробудження. Складно передбачити, скільки доведеться ще стояти на вулиці, але це є плідним. Рано чи пізно він вплине на владу, яка є абсолютно кримінальною і не діалогічною. Але і вона вже починає задумуватися, починає пізнавати свій народ. Якого досі міряла "забитими" робітниками.