1 січня 2020 року спливає строк дії чинного контракту між "Нафтогазом Україна" та "Газпромом" щодо транзиту російського газу в Європу. Нині між Україною та Росією тривають переговори щодо майбутніх умов використання транзитних потужностей української газотранспортної системи (ГТС). До консультацій залучені представники Європейського Союзу. Після останнього раунду переговорів сторони заявляли про "конструктивний діалог" і згоду на підписання нового контракту у відповідності з європейським законодавством. Проте особливих проривів зустріч так і не принесла.

Які перспективи того, що до 1 січня 2020 року Київ, Москва і Брюссель все ж таки знайдуть спільну мову? DW поговорила з директором Центру з питань енергетики Французького інституту міжнародних відносин (IFRI) Марком-Антуаном Ейл-Мазега.

Deutsche Welle: Пане Ейл-Мазега, під час останніх консультацій щодо нового контракту про постачання російського газу в ЄС територією України і європейська, і українська сторони неодноразово наголошували, що добре підготовлені до ситуації, коли до 1 січня контракт підписаний не буде. Чи справді у такому випадку нічого не трапиться?

Марк-Антуан Ейл-Мазега: Гадаю, упродовж перших трьох-чотирьох місяців значні проблеми справді не виникнуть. Можливо, деякі регіони в Центральній Європі це трохи і заторкне. Проте на сьогодні є чимало сховищ з запасами газу, достатніми для того, щоб споживачі у Європі та Україні у цей період нічого не відчули.

Однак проблема полягає у тому, що така ситуація не може тривати довго: запаси газу, накопичені за літо в ЄС та в Україні, вичерпуватимуться, а російський "Газпром" повинен буде дотримуватися своїх контрактних зобов'язань щодо поставок газу. Якщо російська компанія цього не робитиме, виникне чимало питань. Строк, протягом якого контракт лишається не підписаним, не бути тривалим і зважаючи на деякі геополітичні моменти.

Тож ситуація, як бачите, специфічна: контракт можна не підписувати, і до певного часу все буде не так погано. Але потім в усіх сторін постане необхідність і інтерес його підписати та рухатися далі. Поки що для сторін дуже важливим є підписання угоди про взаємодію між операторами суміжних газотранспортних систем (interconnection agreement), бо за такої умови буде технічно і юридично можливим бронювати потужності української ГТС на короткі терміни. Проте найголовніше - це завершення анбандлінгу (створення незалежного від "Нафтогазу" оператора транспортування природного газу - Ред.). У цьому питанні прогрес досягнутий, проте до терміну його завершення - 1 січня - залишається дуже мало часу. 

Чи поділяєте ви думку про те, що Росія знову, як і десять років тому, вдається до газового шантажу на переговорах щодо нового контракту?

Наразі це просто переговірна стратегія, і все йде нормально, адже на дворі ще не 1 січня. Річ у тім, що під час таких складних переговорів кожна сторона намагається чинити тиск, створювати невпевненість, бо вважає, що ці речі у кінцевому результаті принесуть певні переваги. Це не та ситуація, коли ви намагаєтеся продати, скажімо, яблука. Йдеться про газ і про безпеку його постачання у зимовий період. Йдеться також і про складні відносини між Україною, Росією і ЄС. Як бачите, тут чимало політики. Це все робить нинішні переговори особливими, але на цій стадії поки що рано говорити про шантаж. 

Яку кінцеву мету переслідують росіяни на переговорах щодо нового газового контракту?

Росіяни мають багато цілей. Вони хочуть отримати гнучкі і конкурентні умови на постачання газу, хочуть фактично тримати відкритими усі можливості, тому що не знають точно своїх потреб, обмежень, ритму щодо газових поставок. Їм потрібна ця максимальна гнучкість для того, щоб виграти час і зрозуміти, що точно вони мають робити. Адже наразі є багато невизначеності, наприклад, у тому, як складеться ситуація з "Північним потоком-2", коли почне діяти друга нитка газогону "Турецький потік", що трапиться з американськими санкціями щодо осіб і компаній, які беруть участь в будівництві "Північного потоку-2". За цих умов не можна точно передбачити, що і коли захоче підписати Росія.

Марк-Антуан Ейл-Мазега - директор Центру з питань енергетики IFRI, займається проблемами енергетичного ринку Росії, України та ЄС. Раніше обіймав посаду менеджера програм для Росії та країн Південної Сахари у Міжнародному енергетичному агентстві, працював в аналітичному центрі "Фонд Роберта Шумана", де відповідав за українські питання.