З наближенням виборчого року, коли українці обиратимуть і президента, і Верховну Раду, політичні сили дедалі активніше позиціонуються у партійному ландшафті. Створюються нові проекти, старі об'єднуються, роз'єднуються чи обирають нових лідерів. Серед партій (принаймні номінально) лівого спрямування першою свого кандадата на президентську посаду на початку листопада висунула Соціалістична партія України. Ним став Ілля Ківа. Епатажний політик і колишній міліціонер відомий українцям перш за все участю у скандалах і бійках. Натомість його прихильність до ідей соціалізму і стрімка кар'єра у майже забутій партії стала для багатьох несподіванкою. 

Поява Ківи на чолі лівої партії - доволі симптоматична для українських реалій. Зрештою, яскрава особистість лідера в українській політиці зазвичай має більше значення, ніж ідеологія. І ліві партії у цьому не виняток. 

Обличчя замість ідеології

Політичні сили в Україні здебільшого не використовують у своїх назвах слів, які могли б хоча б декларативно віднести їх до тієї чи іншої ідеології. Натомість їхні назви містять абстрактні поняття, імена лідерів або гасла - "Батьківщина", "Блок Петра Порошенка "Солідарність", "Громадянська позиція", "Самопоміч", "Радикальна партія Олега Ляшка", "Народний фронт", "За життя" тощо. Чітко про ідеологію не йдеться також і у партійних програмах українських політсил. Ці документи часто нагадують набір передвиборчих гасел.

Утім, український виборець не надто зважає на партійні програми, коли обирає, кого підтримувати на виборах. Люди обирають тих політиків і партії, які їм найбільше імпонують, не читаючи їхні програми та не знаючи їхніх конкретних пропозицій. На думку політичного філософа Михайла Мінакова, це стало наслідком того, що в Україні так і не відійшли від пострадянської партійної культури, яка передбачає утворення "лідерських проектів", а не сталих ідеологічних партій, відданих своїм виборцям. "Почасти це пов'язано з тим, що партії здебільшого представляють певні неформальні владні групи (клани, патрональні мережі), а не громадян. Ідеологія тут зайва і шкідлива для інтересів кланових верхівок", - пояснює експерт.

Водночас, на його думку, в українських реаліях партії можна "ідеологічно" поділити за іншими маркерами. "Приміром, за ідеологічними маркерами сьогоднішні політсили можна поділити на про-Майданні (від правоцентристів до правопопулістів й ультраправих), анти-Майданні (наступники "Партії регіонів", "За життя") та альтернативні (маловпливові)", - наводить власну класифікацію Мінаков.

Зникнення лівих з політичної карти України

Повну відсутність ідеології в українській політиці теж констатувати не можна. За ідеологічною ознакою тут завжди чітко вирізнялися ліві партії. Насамперед Комуністична партія України (КПУ), яка до 2014 року незмінно була представлена у парламенті. До переліку парламентських партій свого часу входили також Соціалістична партія України під керівництвом Олександра Мороза та Прогресивна соціалістична партія України Наталії Вітренко.

Утім, у нинішніх соціологічних опитуваннях в Україні не представлена жодна політсила лівого спрямування. Протягом останніх кількох років в країні фактично повністю пустує лівий фланг. Компартія в Україні у 2015 році була заборонена, а решта партій, що позиціонують себе лівими, повністю маргіналізовані.

На думку Марселя Рьотіґа (Marcel Röthig), директора представництва Фонду імені Фрідріха Еберта в Україні та Білорусі, на ставлення до лівої ідеології в Україні негативно впливає тягар історії. Стосується це, за його словами, і соціал-демократії. "Соціал-демократичні сили в Україні нерідко хибно асоціюють з минулим - комунізмом, який для багатьох пов'язаний із злочинами та пригнобленням. В інших вони викликають ностальгічне мислення про "старі добрі часи". І те, і інше є неправильними уявленнями", - зазначає Рьотіґ.

Інший важливий аспект - брак фінансування. "Поки що жодна партія в Україні нічого не досягнула без олігархів. Це сумний факт. Прогресивним силам важко вирішити цю проблему. Основна причина полягає у тому, що вони ставлять під сумнів вже давно сформовану систему", - вважає Рьотіґ.

Запит на лівих

Результати дослідження інституту імені Горшеніна та Фонду імені Фрідріха Еберта, оприлюднені у жовтні цього року, свідчать про існування потенціалу для лівих сил в Україні і відповідний запит у суспільстві. Майже половина респондентів (49,5 відсотка) відповіли, що готові проголосувати за нову партію соціал-демократичного спрямування. Водночас опитування показало, що, попри високий рівень "політизованості", українці мало знають про ідеологічні течії та їм складно ідентифікувати себе з ними.

Михайло Мінаков також погоджується, що в Україні є попит на лівих політиків та політсили. "Наявність великої кількості громадян (до 30 відсотків, за різними опитуваннями), які не бачать своїх представників серед наявних політичних партій, дає підстави говорити про наявність запиту на лівицю. Однак, у той же час, з боку "пропозиції" немає жодної привабливої для виборців лівої сили", - зауважує експерт.

За словами Мінакова, українські виборці мають мінімальний досвід обрання партій на основі їхніх ідеологій. "Це переважно ті, хто голосував за КПУ, "Свободу". Персоналізовані партії набирають більше голосів виборців та користуються більшою підтримкою (фінансовою, медійною) кланів", - підсумовує він.

Враховуючи наявний попит на лівицю на основі соцопитувань та великий відсоток тих людей, які не визначилися, можна говорити про перспективу утворення лівих партій в Україні, припускає Мінаков. Водночас, як додає Рьотіґ, це є можливим лише у довгостроковій перспективі і у разі здійснення відповідних змін у суспільстві та всередині самих партій. Крім того, він радить українським партіям виписати програми, щоб виборці знали позиції політсил з приводу різних тем. "Партії потребують цих програм та змін, інакше вони перетворяться на бульбашки сучасної історії України", - вважає Рьотіґ.