За круглим столом сидить висока дівчина у чорних окулярах. Обличчя зосереджене, руки старанно обмацують стілець - вона намагається сісти. Надін Шперлінґ (Nadine Sperling) має інвалідність за зором, вона бачить лише обриси предметів. Поряд з нею сідає маленька худенька жінка. Їй дається це нелегко. Клаудіа Шмідт (Claudia Schmidt) страждає на дистофію м'язів. Обидві дівчини працюють у Центрі з підтримки студентів з обмеженими можливостями при Дортмундському університеті (DoBus). Надін закінчує бакалаврат за спеціальністю "Соціальна психологія" і допомагає студентам з вадами зору. Клаудіа - уже доктор психологічних наук, на її плечах - підтримка студентів з психічними захворюваннями.

Інший підхід, але жодних поблажок

Робота для Надін та Клаудії - сенс життя. Вони консультують новачків у виші, допомагають їм влитися у студентське суспільство і налагоджують діалог з професорами. "Часто студенти соромляться сказати, що вони погано бачать, і не просять роздрукувати текст великим шрифтом чи продублювати його шрифтом Брайля. Наше завдання - допомогти їм не боятися просити те, що їм потрібно", - розповідає Надін кореспондентці DW.

Не менше значення мають і пільги для студентів з обмеженими можливостями (Nachteilsausgleich). "Ідеться не про те, що такому студенту дозволено пропускати заняття. Ідеться про зміни умов, наприклад, форми навчання чи здачі іспиту", - пояснює Клаудіа Шмідт. Наприклад, студент з агорафобією (страх відкритого простору, - Ред.) може здавати іспити в окремому приміщенні без сторонніх людей. Також професор може змінити письмову форму іспиту на усну чи дати більше часу на виконання завдань. При цьому складність завдань лишається такою ж, як і для інших студентів курсу - тут жодних поблажок.

Такі, як усі

Клаудії Шмідт не подобається слово "обмеження" чи "особливість" стосовно таких студентів. Вона обурюється, коли її запитують про окремі спортивні заняття для студентів з інвалідністю чи про службу із забезпечення мобільності. Для неї важливо, щоб їх сприймали так само, як і всіх решту: "У нас немає спеціальних груп для таких студентів. Вони ходять на спорт разом з іншими - просто виконують ті рухи, які можуть виконати". Інклюзія - принцип, якого сьогодні дотримуються в німецькій освітній системі  . Йому слідують і у вишах.

Клаудіа вже давно помітила, що лише в цьому разі хлопці й дівчата з обмеженими можливостями стають більш урівноваженими, самостійними, краще вчаться і реалізують себе у своїй професії. "Нас не треба ігнорувати, від нас не треба відособлюватись. Інклюзія - це не історія про жалість, це історія про стосунки одне з одним, про вміння бачити людину навпроти, розуміти і приймати її такою, якою вона є", - наголошує психологиня-консультантка.

Головне - доступне середовище

Що стосується інфраструктури, то ще не у всіх німецьких вишах створені максимальні зручності. Дортмундський університет у цьому питанні - попереду. Тут кругом встановлені пандуси, підйомні платформи, спеціальні туалети, тактильні вказівники та звукові інформатори. Усі двері під час натискання на кнопку відкриваються автоматично.

Такблички з назвами аудиторій обладнані шрифтом Брайля, а в лекційних залах є спеціальні місця для людей в інвалідних візках. Тексти для слабозрячих можна роздрукувати на брайлівському принтері, є й перекладачі мови жестів. "І не потрібно жодної служби із забезпечення мобільності. Потрібне лише доступне середовище - це коли людина з інвалідністю сама може те ж саме, що й усі решта, і їй не треба нікого смикати", - зазначає Клаудіа Шмідт.

Але університет Дортмунда прийшов до безбар'єрного середовища не одразу, йому знадобилося близько 40 років - саме стільки існує Центр підтримки студентів з обмеженими можливостями. В інших вишах ситуація дещо інша. Так, професор Дюссельдорфського університету Маттіас Франц (Matthias Franz), керівник консультаційної служби допомоги студентам з інвалідністю та хронічними захворюваннями, розповідає, що йому часто доводиться сперечатися із забудовниками, щоб, наприклад, добудувати пандуси в старих будівлях кампусу.

У лекційних залах цього вишу поки немає і спеціальних столів для студентів в інвалідних візках. Їм доводиться сидіти спереду - там, де стоїть доцент. "На них всі дивляться, їм незручно читати слайди, - ділиться спостереженнями помічниця професора Аннет Фербокет (Annette Verbocket). Зараз у нас поки лише одна студентка в інвалідному кріслі. Але якщо ми перебудуємо аудиторії, то до нас прийдуть ще й інші, оскільки вони знатимуть, що наш університет пристосований для них".

У Дюссельдорфському університеті навчається близько 500 людей з психічними чи фізичними відхиленнями. П'ять співробітників консультаційної служби намагаються знайти підхід до кожного. Наприклад, студентам з синдромом Аспергера вони допомагають налагодити контакти з іншими студентами і реалізувати свої можливості. Зараз виш розробляє мобільний додаток, який буде показувати студентам з інвалідністю, як можна безперешкодно пересуватися кампусом. "Ми намагаємося підключити до процесу всіх - адже в суспільстві треба пробудити інтерес до цієї теми", - переконаний Маттіас Франц. Тоді, можливо, власники будівельних фірм повірять у необхідність інклюзії і самі будуть пропонувати поставити пандус біля будівлі. Навіть якщо це потрібно лише одній студентці.