Кількість дітей з особливими потребами в Україні з кожним роком зростає. Нині в країні живе понад 165 тисяч таких дітей у віці до 18 років. Здебільшого в таких дітей спостерігаються вроджені аномалії, хвороби нервової системи, розлади психіки і поведінки. Тож, аби інтегрувати «особливих дітей» у суспільство і надати їм нормальну освіту, громадські організації разом з науковцями та профільними держструктурами ще десять років тому розробили експериментальну програму з впровадження інклюзивної освіти.

Суспільство сприймає, але…

В експерименті із залучення дітей з особливими потребами до навчального процесу у звичайних школах від початку брали участь 22 навчальні заклади, розповіла Deutsche Welle програмний координатор Всеукраїнського фонду «Крок за кроком» Юлія Найда. Саме ця громадська організація стала ініціатором експерименту із запровадження інклюзивної освіти в Україні. Згодом цей експеримент став поширюватися по всій Україні, і нині шкіл, які практикують інклюзивне навчання, стало більше. Тільки у Львові діє до 80 інклюзивних шкіл. Серед дітей, які відвідують такі класи, є діти з порушеннями опорно-рухового апарату, органічними ураженнями головного мозку, сенсорними порушеннями та іншими розладами розвитку.

«Суспільство у нас готове до того, щоб ці діти ходили у звичайні класи. Але чи готовий окремий вчитель, окремий директор в умовах обмеженого бюджету впроваджувати інклюзивну освіту? І чи готові батьки звичайних школярів до цього? Це відкрите питання», - прокоментувала Юлія Найда. Експерти констатують, що в Україні лише одинадцять відсотків від загальної кількості навчальних закладів є пристосованими до потреб неповносправних дітей. «В Україні тільки окремі навчальні заклади можуть похвалитися бодай можливістю вільного доступу для дітей з фізичними вадами. Та й окремі вчителі не готові навчати таких дітей, а деякі батьки можуть просто не захотіти, аби їхній малюк сидів за однією партою з інвалідом», - кажуть у білоцерківському міському товаристві дітей-інвалідів і їхніх батьків.

І школи, і батьки недостатньо поінформовані про те, що діти-аутисти, з синдромом Дауна, хворі на ДЦП мають право на повноцінну освіту і як її можна здобути в Україні. «Нині на інклюзивному навчанні в Україні перебуває 18 тисяч дітей. Ще 65 тисяч вчиться у спецінтернатах», - розповідає програмний координатор Всеукраїнського фонду «Крок за кроком». Вона зауважила, що звичайним школам бракує спецобладнання, яке допомагає дітям з особливими потребами . Спеціальні парти, слухові апарати тощо вимушені купувати або батьки, або меценати.

Батьки роблять усе можливе

Білоцерківська загальноосвітня школа – одна з кількох десятків в Україні, де кілька років тому запровадили інклюзивну форму навчання. Там вчаться понад тридцять учнів, хворих на церебральний параліч. На вигляд це звичайнісінький начальний заклад, однак, придивившись уважніше, видно, що будівля обладнана спеціальними пандусами та ліфтом, яким можна піднятися до класу на інвалідному візку. Ольга Никитюк, учениця 9-го класу, почувається в цій школі комфортно. Її сім’я переїхала в Білу Церкву з містечка Бровари саме через цю школу, де має можливість навчатися їхня «особлива» дитина. «Коли я була в Броварах, я сиділа фактично в чотирьох стінах, ні з ким не спілкувалася. Це було для мене дуже важко. А тепер у мене з’явилося багато друзів", - розповідає дівчина.

Впроваджувати інклюзивну освіту в Україні доводиться різноманітним асоціаціям батьків «особливих дітей». Центр раннього розвитку для дітей із синдромом Дауна працює тільки рік, однак за цей час члени центру допомогли майже півтисячі сімей інтегрувати дітей із синдромом Дауна в суспільство, створити умови, за яких дитина йде в звичайний дитячий садок та школу. «Діти із синдромом Дауна складніше та довше вчаться, тому їм необхідно стартувати раніше за своїх однолітків. За умов постійних занять із раннього віку, ці діти можуть у подальшому піти в звичайні дитячі садочки та школи. У нас є такі приклади», - каже Сергій Кур’янов, президент Всеукраїнської благодійної організації «Даун Синдром».

Батьки дітей з особливими потребами закликають, аби шкіл, де б практикувалося інклюзивне навчання, ставало більше. Тоді кожен неповносправний почував би себе невід’ємною частинкою суспільства.

Автор: Лілія Гришко
Редактор: Христина Ніколайчук