П'ятдесятирічна мешканка Нюрнберга Римма Шмтітт була першою, хто зголосився допомогти, щойно муніципалітет отримав офіційне запрошення з міста-побратима Харкова. Римма ще 19 років тому була харків’янкою і працювала журналістом в газеті міськради. Вже кілька років вона - співробітник відділу міжнародних зв’язків нюрнберзької мерії, тож саме їй доручили сформувати волонтерську групу для Харкова.

Римма володіє кількома мовами: німецькою, англійською, українською, російською й татарською. Головною вимогою для нюрнберзьких волонтерів було знання російської або української: «От я і відшукала двох колишніх мешканців Естонії, які говорять російською, німецькою, англійською й навіть португальською»

Дев’ятнадцятирічний студент Кирило Кирьян з Санкт-Петербурга, розповідає, що тамтешня мерія влаштувала «серйозний відбір» волонтерів. Серед головних вимог, досвід волонтерства та володіння іноземними мовами, в першу чергу, англійською.« З тридцяти кандидатів відібрали шістьох. Двох хлопців та четверо дівчат». Сам Кирило володіє англійською, французькою, трохи німецькою і вже кілька років працює волонтером в пітерському «Зеніті».

Умови перебування

Приїзд волонтерів до Харкова був оплачений коштом їхніх рідних міст, а за перебування сплатила харківська громада зі свого бюджету. Кирило зізнається, що коли їхав, думав, що в гуртожитку Харківського інженерно – економічного університету, куди їх поселили, буде набагато гірше: «Знаєте, у нас в Пітері у моїх друзів з курсу не такі гарні гуртожитки. А тут ми мешкаємо по-двоє в кімнаті, яка чиста, відремонтована. Усе є, гаряча вода теж, як в готелі. І три рази на добу досить добре харчування».

За словами Римми, спочатку, коли було незрозуміло, скільки буде людей у фан-зоні, волонтери працювали по п’ять годин на добу. Та згодом, коли ще спека декому попсувала здоров'я, організатори полегшили графік роботи до трьох - чотирьох годин.

Фан-зона з «приколами»

Головним завданням волонтерів була «мовна підтримка» у фан-зоні. Римма за ці дні встигла й іноземним журналістам з перекладом зарадити, і багатьом туристам викликати таксі, і навіть допомогти співробітникам харківського ДАІ: «Не усі ж міліціонери в Харкові знають англійську. От і розповідала іноземцю, що він припаркувався в неправильному місці».

Кирило каже, що іноземці найчастіше зверталися, аби дізнатися, де навколо фан-зони можна відвідати бари та кафе. Обидва не можуть назвати жодного неприємного випадку, тільки курйози. Кирило розповідає про «розлюченого голландця, якого не пустили у фан-зону з його великим собакою: «Він нібито побачив у фан-зоні жінку з маленьким песиком на руках, та мов навіжений кричав мені, чому жінці можна, а йому ні? А я пояснював, що з собакою не можна».

А Римма згадує невдоволених німців, які вирішили поскаржитися волонтерам. «Їм не сподобалося, що у фан-зоні усе голландське, навіть музика. Та я відповіла, що це не в моїй компетенції «

Харків як Сочі

Звиклий до «шаленого темпу життя великого Пітера» Кирило кардинально змінив своє уявлення щодо України і Харкова: «Коли я їхав, я вважав, що це маленька країна, маленьке місто, буде все тихо та повільно. А побачив досить високий рівень організації та підготовки». Кирило порівнює харківський рівень підготовки до великої спортивної події зі своїм досвідом в Росії. «Я нещодавно працював волонтером у Сочі на тестових змаганнях. Можу сказати, що майже однаково усе».

Римма каже, що як колишня харків’янка, може тільки радіти з того, що у її рідному місті нарешті з’явився сучасний міжнародний аеропорт, комфортніші тролейбуси та трамваї, навіть деякі дороги виглядають краще. «Ще у січні тут усе було набагато гірше». Також Римма додає, що у порівнянні з 90-ми роками, в місті побільшало ввічливих людей.