DW: Пані Стефаніє, в листопаді ваша родина отримала почесне звання Праведника світу. Особисто для Вас що означає ця відзнака?

Стефанія Петрушка-Дідух: Знаєте, людське життя - це найвища Божа цінність, а людяність - незбагненна річ. Я цьому навчилась на прикладі моїх батьків. І те, що моїх батьків сьогодні згадали в такий урочистий спосіб, є для мене найвищою нагородою. Тоді йшлося про людське життя, про життя цілої родини, і батьки прийняли непросте рішення.

Ваш батько Андрій Дідух та ваша мати Анелія Дідух врятували від неминучої смерті чотирьох осіб - братів з єврейської родини Печеників. Тоді Ви були ще дитиною, чи пам’ятаєте, як все відбувалось?

Ми знали цю єврейську родину, вони жили за п'ять кілометрів від нас, у сусідньому селі Топорів Буського району. У них були свої крамниці, і мої батьки часто купували там продукти. А батько Печеників ходив рибалити з моїм батьком. Можна сказати, що ми добре зналися.

Пам’ятаю все у найдрібніших деталях, бо тоді мені вже було десять років. Це була весна 1942 року. Пригадую, ми вже збирались спати, як хтось постукав у двері. На порозі було четверо братів Печеників - Мейлах, Шмуель, Йозеф та Яків. Вони вже були доволі дорослі, всім десь за двадцять. Хлопці стояли в одних сорочках і штанах, без жодного майна. Вони розповіли, що батьків уже немає, і просили, аби ми їх сховали. Від мене нічого не приховували, я чула всі розмови того вечора. Батьки навіть не радились - прийняли хлопців. Може ще й тому, що тато був лікарем і готовий був жертвувати життям заради порятунку іншого.

Як довго хлопці переховувались?

Минули літо, осінь, зима - не менше року. Кілька днів жили на горищі, спали на сіні. Потім тато потайки викопав льох. Коли німці робили облави і перевіряли всі хати, то хлопці ховались у льосі, який присипали зерном. Там навіть дихати не було чим, але вони мусіли терпіти, допоки поліцаї не йшли геть. Ніхто з сусідів нічого не знав, це було небезпечно. Хлопці не виходили на двір, хіба що пізньої ночі. Ми не бідували, їсти було що, і ми ділилися. В нас була корова і великий город. Так ми їх зберегли.

Ви ж були дитиною, як вдавалося тримати все в таємниці?

Час був такий, що діти швидко дорослішали. Я навіть, коли гралася з іншими дітьми, контролювала кожне слово. Коли йшлося про життя батьків, то язика за зубами тримали всі. Я не те, що мовчала, моє завдання було слідкувати за всім, що діється на вулиці. І коли були облави, то я стрімголов бігла додому й попереджала хлопців. А таких зачисток було чимало.

Пригадую, якось прийшло кілька поліцаїв, один з яких приставив мені автомата до грудей і питав, чи є в хаті євреї. Казали, що розстріляють усіх, якщо знайдуть. І шукали дуже довго, штрикали сіно на горищі, світили лампою. У мене після таких погроз автоматом і з’явилися проблеми із серцем - від страху.

Як склалася подальша доля цих хлопців?

Вони вижили і це головне. Після року переховувань виїхали геть, куди - ми не знали. Потім уже дізналися, що до Польщі. А з часом брати роз’їхалися до Ізраїлю та США. Десь через два десятки років ми з матір'ю отримали звістку від Йозефа. Чоловік написав до сільради села Трійця, хоча ми з матір'ю вже мешкали у Львові. Батька ще у 1946-му вбили бандити. Листа до Львова нам привіз голова сільради, він був нашим родичем. Відтоді ми з братами Печеників не переривали зв'язок. Вони нас запрошували, але ми так і не поїхали. Правду кажучи, шкодую, що молодою таки не поїхала до них у гості - тепер уже не в силах.

На вручення почесного звання "Праведник народів світу" до Стефанії Петрушка-Дідух з'їхались нащадки всіх братів Печеників, які нині проживають в Ізраїлі та США. Діти та онуки захотіли особисто віддати шану жінці, якій особисто та батькам якої завдячують своїм життям. Загалом в Україні звання "Праведника народів світу" присвоєно близько 2,5 тисячам сімей. Більше сотні з них мешкають на Львівщині.