14 травня 1948 року. У музеї молодого міста Тель-Авів зібралися лідери єврейської громади Палестини – «ішув». Вони хочуть здійснити мрію, яка протягом першої половини ХХ-го століття вабила на Святу землю дедалі більше євреїв з усього світу – створити Єврейську державу. Тепер настала нагода, якою не можна не скористатися: за лічені години до завершення британського мандату у Палестині і від’їзду верховного британського комісара, Давид Бен-Гуріон виголошує заснування держави Ізраїль.

Вже дуже скоро ізраїльтяни мусять усвідомити, що зі створенням власної держави на зміну лиху Голокосту прийде лихо нещадної і нескінченної війни. На Близькому сході десятиліттями не погоджуються визнавати право Ізраїлю на існування. Досі День незалежності Ізраїлю там називають «накба» - катастрофа.

Гранати після ейфорії

Ейфорія від виголошення власної держави дуже скоро вивітрюється під вибухами бомб і шумом пострілів. Ізраїлю потрібно вистояти у першій війні. Держави створеної нещодавно Арабської ліги сподіваються задушити «чужорідне тіло» у зародку. Вони не визнають резолюції Організації об´єднаних націй про поділ Палестини на арабську і єврейську частини. На Близькому Сході починається масштабне протистояння між арабськими країнами і Заходом, насамперед Сполученими Штатами як найзавзятішими прибічниками створення Ізраїлю.

Але несподівано арабський план провалюється. Ізраїль навіть розширює свою території за визначені резолюцією ООН межі. Більше семисот тисяч палестинців вимушені залишити свої домівки. Палестинські біженці і донині залишаються центром близькосхідного конфлікту. Але сьогодні йдеться вже про чотири мільйони людей.

Арабські країни не змогли змиритися із поразкою 1948 року. Оскільки сусіди Ізраїлю не в змозі визнати свою безпорадність проти маленької молодої держави, вони звинувачують в усьому Захід. Так народжується міф, який і досі поширюють ісламські радикали і демагоги: Ізраїль як продукт антиісламської змови.

Спільні інтереси

Підтвердження таких тез вороги знаходять без проблем. Приміром, 1956 року, коли інтереси єврейської держави збігаються із французькими і британськими: європейцям ідеться про Суецький канал, Ізраїлю – про безпеку кордону з Єгиптом. У конфлікті між Сходом і Заходом Єгипет, Сирія та Ірак об’єднуються із Москвою, що лише підсилює співпрацю між США та Ізраїлем та консервативними арабськими державами.

Кардинальний поворот відбувається 1967 року: попри застереження Ізраїлю президент Єгипту Ґамаль Абдель Насер перекриває Тиранську протоку, даючи Тель-Авіву привід для превентивного удару. Єгипту не змогли допомогти навіть союзники Сирія та Йорданія – лише за шість днів Ізраїль встановлює контроль за цілою історичною Палестиною - Синайським півостровом, Сектором Ґаза, Західним берегом річки Йордан та сирійськими Голанськими висотами. Ізраїльтяни сподіваються, що тепер зателефонують з Каїру чи Амману і зайняті території будуть обміняні на довготривалий мир. Натомість Арабська Ліга у Хартумі постановляє «три ні»: ні – визнанню ізраїльської держави, ні – переговорам з Тель-Авівом, ні – мирній угоді.

Мир із заклятим ворогом

1973 року араби наносять удар у відповідь – Єгипет і Сирія відвойовують частину територій і повертають впевненість у собі. Утім, однозначного переможця немає. У цій ситуації єгипетський президент Анвар ель-Садат, який тим часом вже налагоджує контакти із Заходом, виступає із мирною ініціативою, яка 1979 року завершується підписанням угоди у Кемп Девіді. Палестинці мали можливість приєднатися до цієї мирної ініціативи, але не пішли на такий крок. Мине ще 14 років, доки Ізраїль і Армія визволення Палестини під проводом Ясира Арафата 1993 року погодять в Осло мирний план, метою якого мало бути виведення ізраїльських військ з окупованих територій і заснування палестинської держави. На той момент провідні угруповання палестинців не були готові визнати положення резолюції ООН, ухваленої 46 років тому.

Вбивство Рабіна

Протистояння є і в середині Ізраїлю: націоналісти з партії Лікуд на чолі із Беньяміном Нітаньяху називають підписану в Осло угоду зрадою історичної батьківщини. Адже вони розглядають цілу Палестину як «Ерец Ісраель», приналежну їм з «ізраїльську землю». Прем’єр-міністр Іцхак Рабін, підпис якого стоїть під угодою в Осло, вбитий націоналістами. Після наступних виборів на чолі уряду стає Нітаньяху, Ізраїль починає саботувати реалізацію домовленостей, досягнутих в Осло.

На тлі націоналістичних настроїв і політичної кризи в Ізраїлі наростає невдоволення палестинців. Восени 2000-го року починається друге повстання – «друга інтифада». За лічені дні зруйновано все, чого вдалося досягнути з 1993 року: Палестинська автономія знову перетворюється на окуповані території, Ізраїль під керівництвом ветерана шестиденної війни Аріеля Шарона починає відгороджуватися від палестинців величезним муром.

Жодних компромісів

Відновлення переговорів після смерті Арафата дається дуже тяжко. Але вони не приносять жодного результату. Опоненти мирного врегулювання знову беруть гору: 2006 року вибори до парламенту Палестинської автономії виграє радикальний рух Хамас. Ісламісти не визнають ані угод 1993 року, ані держави Ізраїль як такої. Палестинці вперше за багато років знову опиняються в ізоляції. США і Євросоюз вважають Хамас терористичною організацією. Тепер ізраїльські націоналісти не бачать жодних підстав іти на поступки. Особливо після силового захоплення бойовиками Хамас влади у Секторі Ґаза.

У цій складній ситуації не в змозі заради і американський президент Джордж Буш, який вирішив до кінця своїх повноважень буд-що домогтися миру на Близькому Сході. Ніщо не вказує на те, що йому щось вдасться.