Лоредана П'янта працює журналісткою-фрілансеркою для провідних європейських ЗМІ. У 2010 вона разом із чоловіком Алессандро Айресом відкрила польський культурний клуб "Польський кіт" у своєму рідному місті Турині. Навесні 2014 року журналістка зняла у Києві фільм "Білий Майдан", презентація якого вже відбулася у кількох італійських містах. У розмові з DW П'янта розповіла про своє "відкриття" України.

Deutsche Welle: Лоредано, Ви добре знаєтеся на Польщі. Звідки у Вас такий інтерес до Східної Європи?

Польща у моєму житті з’явилась 10 років тому завдяки моєму цивільному чоловікові Алессандро. Він набагато серйозніший полоніст, ніж я, його часто навіть за поляка приймають! Він змалку закоханий у польську літературу та культуру. 2010 року ми відкрили "Польського кота". І клуб став популярним не тільки серед поляків: нині його відвідують і серби, українці, інші слов’яни. Ми часто їздимо до Польщі, мене приваблює тамтешнє молоде та динамічне суспільство, не виключаю, що одного дня ми оселимося там.

А якими були Ваші уявлення про Україну?

Можна сказати, що до листопада 2013 року я не знала майже нічого: у мене були лише поверхові уявлення про Україну та українців. Із початком подій на Майдані у нас у "Польському коті" почали гуртуватися українські студенти, щоб обговорити події в Україні, зібрати кошти для Майдану, організувати відповідні групи у соціальних мережах... Я наблизилася до їхнього кола. Там була одна активістка, Аліна, яка багато розповідала мені про події революції, зокрема про жертовну дівчину-інвалідку Лізу, про поранену медсестру Олесю...

І от 8 березня ми вирішили провести вечір, присвячений ролі жінок в українській революції. На зустріч прийшло дуже багато схвильованих українців. Початок березня 2014 року... У повітрі витала напруга, Янукович не так давно втік, передчувалася анексія Криму... Отже, у той вечір дискутували не так про жінок, як про геополітику. Це було природно, але мені стало шкода первісного задуму. І от, слухаючи історії жінок на Майдані із вуст Аліни, - а цих історій були десятки! - я вирішила: "Я сама зніму ці історії!"

І поїхали на Майдан, одна? Страшно не було?

Так, у квітні я була вже в Україні. Одна, тільки я та моя телекамера. Мені було страшенно цікаво. Хотілося на власні очі все побачити. Страшно? Трішки було. До того ж, у мене було хибне враження про Майдан - я уявляла, що там нишпорять парамілітаристські групи, які контролюють кожний сантиметр і кожну особу. Таке враження у мене склалося з італійських ЗМІ. Я думала: може, вони мені перешкоджатимуть, контролюватимуть... Нічого подібного!

У ту пору, коли я побачила Майдан, він був музеєм просто неба. Туди приходили люди, щоб вшанувати недавно загиблих... Це було дуже зворушливо. Нічого спільного з тим, що я собі уявляла. І маса людей, які хотіли спілкуватися з журналістом, розповісти про свій біль та свої мрії про краще. Люди, такі, як я, звичайні, опинилися там, тому що хотіли змінити свою країну. Це було одкровенням.

Яка найбільша складність була у роботі над фільмом?

Найважче було вибрати окремі історії, так їх було багато і такими вони були вражаючими. Стрічка триває 50 хвилин, але так багато не увійшло туди... Дещо складно було розговоритися з Олесею, вона за характером неговірка, а у той період ще й жила під пильною увагою ЗМІ усього світу та й фізично була ще дуже слабка після поранення. А Ліза просто вразила мене: такий незламний дух у такому тендітному тілі! До речі, її хвороба дуже погіршилась: жити на Майдані все ж важко.

Ця поїздка якось змінила Вас?

Так, я винесла звідти два уроки: один професійний, інший людський. Професійний полягає у тому, що журналісту, який пише про події у якійсь країні, треба там побувати! Мої колеги часто пишуть про українську революцію невідповідні речі просто тому, що ніколи в житті там не бували. А друге - це вражаюча людяність українців, той рівень підтримки, розуміння, безкорисливості, який я бачила на Майдані, - неймовірний.

Нині я захоплююся українським народом, який знайшов у собі мужність подолати диктатуру ціною власних життів. Оцю народну душу Майдану я й намагалася передати у фільмі через історії моїх героїнь, жінок із народу. Мої глядачі часто відзначають, що фільм вийшов дуже щирий. А найдорожчий для мене комплімент прозвучав із вуст однієї української журналістки: "Вражаюче, як неукраїнка змогла так правильно розповісти про Майдан". Я це дуже ціную: значить, мені вдалося відчути й передати ту атмосферу.