Старенька бабуся сидить у своїй хаті на дивані й одну за одною розплітає нитки. Вона вже погано бачить і чує, але все ще не покидає  роботи - плете маскувальні сітки для українських військових. 102-річна Любов Ярош живе нині в селі Ходорків, а народилася у сусідньому - Пустельники, що на Житомирщині, в далекому 1920 році...

Сім'я Любові була доволі заможною: тримали курей, свиней, корів, коней. Але потім худобу та все знаряддя позабирали в колгосп. Коли почався Голодомор, Любові було всього 13 років.

"Хліба старого не вистачило, а нового не дочекалися"

Їсти було нічого, згадує жінка: "Хліба старого не вистачило, а нового не дочекалися. У когось була картопля, то оббирали, щоб на тих лушпайках були паростки. Ці лушпайки садили на картоплю, щоб родила. Отак ми розводили картоплю".

Щоб вижити - рвали липу з кропивою, перетирали й пекли коржики. А з буряків - варили чай. "Трішки пшениці здереш на крупу, та й такий ріденький суп варили. Раз посьорбаєш, поїси та й лежиш", - розповідає Любов.

Читайте також: У німецькому Бундестазі домовилися визнати Голодомор геноцидом

Через постійне недоїдання у Люби спухли руки й ноги: "Опухлі руки були, рани такі, вавки були. Ходити неможливо було. Тато мене виносив надвір". Вона марила ночами, батьки думали, що дівчина не виживе. Тоді від голоду гинуло дуже багато дітей, згадує очевидиця: "Вмирали по хатах діти. Які такі мужчини живіші були, прийшли в хату: те на печі лежить, те там лежить. Позбирали їх, на фуру поклали, яму викопали велику, там десятеро чи скільки дітей. Усіх в ту яму покидали і позакопували".

Читайте також: Таня Малярчук: Чому ви не пишете про Голодомор?

"Вмирали по хатах діти"

Любов Ярош росла із п'ятьма братами і сестрами. Старший брат Михайло помер від побоїв. Його зловив об'їждчик, коли хлопець йшов в інше село шукати буряків для своїх рідних. А маленька сестра Оля померла від голоду. 

Своїх дітей Любин батько мусив ховати самостійно, із сумом розповідає жінка: "Там близенько кладовище в нас було. Заніс старшого цього сина, закопав. Плаче й каже: "Боже, щоб це мені хтось сказав, що я буду свою дитину закопувати голу, без труни, без нічого? А маленьку цю Олю, чотири роки було, також заніс отак в платтячку, в чому лежала. Мама дала якусь хустку, то в хустку замотали, ямку викопали".

У той же час у колгоспах здихали корови, розповідає жінка. Здихали від голоду, бо їх ніхто не випасав. Та людям взяти цього м'яса не дозволяли й спеціально його труїли, каже Любов: "Там якесь таке було у пляшечках, "креолін" називалося. І вони облили цю корову, розрізали посередині, поналивали цього креоліну".

Про всі ці жахи тоді ніхто нічого не говорив, каже Любов. Люди боялися, що їх кинуть за ґрати. Штучний масовий голод  років було організовано в Україні в 1932-33 роках керівництвом СРСР з метою загнати українських селян у колгоспи та водночас зламати національний рух опору. Відкрито про Голодомор заговорили в Україні вже після розвалу Радянського Союзу. 2006 року Верховна Рада визнала Голодомор геноцидом українського народу. За оцінками українських істориків, внаслідок Голодомору в Україні 1930-х років загинуло майже чотири мільйони людей. 

Голодомор, Друга світова, війна РФ проти України…

Після Голодомору Любов Ярош пережила Другу світову війну. Її двічі намагалися забрати на роботу в Німеччину, але дівчина щоразу втікала: "Забирали мене туди - в ту Німеччину. Я втекла. А потім прийшла додому, знову давай будуть забирати. Я взяла ножа, подерла руки, груди, сіллю посолила, такі поробила рани собі".

Коли почалася Друга світова війна, Любов Ярош була молодою дівчиною. Працювала в колгоспі, на пилорамі, навіть вчилася на тракторі обробляти поле, бо чоловіків тоді позабирали на війну. Тепер, на 102-му році життя, Любові знову доводиться переживати війну - повномасштабну війну Росії проти України. "Це найгірша війна. Це нікому, не дай Бог нікому, щоб і знав про цю війну", - каже Любов. 

Читайте також: Голова Єврокомісії порівняла дії армії РФ в Україні з Голодомором

"У мене троє онуків на фронті"

Зараз у Любові Ярош на фронті воює троє онуків. Усі пішли добровольцями. А сама пенсіонерка робить сітки-кікімори для українських військових. Разом із донькою вони сплели вже дев'ять сіток.

І хоч жінка погано бачить, та старенькими руками намацує ниточки, розплітає мішковину й приговорює: "Отак будете, хлопці, ховатися, і щоб ніхто не побив вас". Із цих ниток, розповідає далі Любов, потім плетуть маскувальні сітки для українських військових - щоб ворог не побачив.

Щодня 102-річна Любов слухає новини і мріє, щоб усі військові повернулися додому живими. Але найбільше хоче - дожити до перемоги України, каже жінка: "Таке пережили ми: і голод, і холод. Але ще поки мучимося. Ще поки будемо чекати на перемогу. Я хочу дочекатися цієї перемоги".