За 20 років після Помаранчевої революції українське суспільство докорінно змінилося, але на майбутнє українцям потрібно добре засвоїти уроки революцій, переконаний Остап Кривдик. Він був активним учасником Помаранчевої революції, де координував діяльність креативного відділу молодіжної громадської організації "Пора", а під час Революції гідності 2013-2014 років відповідав за міжнародні комунікації "Самооборони Майдану". Від початку повномасштабного вторгнення РФ в Україну Остап Кривдик служить у Збройних силах України.

DW: Остапе, коли для вас особисто почалася Помаранчева революція?

Остап Кривдик: Для мене Помаранчева революція почалася ввечері 9 березня 2001 року, коли силовики остаточно придушили акції протесту "Україна без Кучми". Я був серед активістів громадського руху, яких було арештовано на Київському вокзалі. Після цього ми продовжили свою протестну діяльність проти Кучми, проти корупції. Помаранчева революція проявила себе на Майдані протягом трьох тижнів 2004 року, але готувалася вона набагато довше. Для мене це було три роки практично щотижневих акцій, заходів, причому часто це були заходи на троє, п'ятеро, восьмеро людей. Саме так треба діяти, якщо хочеш вивести на Майдан мільйони.

Що вас особисто спонукало виходити з протестом на вулицю?

Насправді, до 2001 року я жив, як звичайний обиватель, я був одним з кращих студентів на факультеті, планував далі йти в аспірантуру, але ситуація з смертю Георгія Ґонґадзе змінила все. До цього я був таким самим, як і більшість українців: я не вірив у протест, не вірив у те, що можливий успіх, звичайно, співчував тим, хто виходив протестувати, але тільки, коли я вийшов сам і побачив, наскільки байдужим було суспільство до таких критичних речей, а також наскільки прямо ця байдужість впливає, в тому числі й на мою особисту безпеку, гідність і свободу, тільки тоді це мене замотивувало діяти, робити інших людей небайдужими, закликати їх захищати себе, захищати свою свободу і гідність. 

Ви пам’ятаєте 21-22 листопада 2004 року, коли почалася Помаранчева революція? Де ви були?

Для мене активний етап Помаранчевої революції почався в липні 2004 року, коли мене запросили в "Пору" координувати спільноту креативників, і в цей час ми провели здебільшого або в підвалі, де знаходився штаб, або на умовно конспіративній квартирі, яку звичайно ж, дуже швидко органи безпеки розконспірували. Саме 21 листопада того року з групою друзів ми блокували автобуси з "відкріпниками". Це були люди, яких заставляли брати відкріпні талони на голосування в інших місцях, це був такий спосіб фальсифікації (на виборах), а 22 листопада все було ще цікавіше, ми з групою активістів готували наступну більш радикальну акцію, щоби привернути увагу до масової фальсифікації. Ми планували блокувати поїзди, зараз з точки зору постреволюцій, це виглядає не зовсім адекватно, але під час революції такі шалені кроки необхідні. Ми відмінили цю акцію в останній момент. Революція - це такий досить особливий, тривожний спосіб мислення, такий ненормальний у нормальних умовах, але абсолютно адекватний в умовах революції. 

Як можна оцінити Помаранчеву революцію з сьогоднішньої перспективи?

Як і кожна революція, тактично, Помаранчева революція не дала швидких результатів, але це був гарний момент навчання. Навчання перед тим, що далі стало Революцією гідності, й навчання перед тим, чим зараз є наша війна, навчання нашої солідарності, навчання отої невидимої спільноти, якою є українська нація. Ця революція дуже змінила суспільство, з одного боку, показавши силу спільнот, з другого боку, показавши силу людини перед державою.

Водночас ми побачили, наскільки складно і тяжко ця держава реформується, наскільки легко багато речей відігралося після Майдану, повернулося назад, багато речей на місцях не змінили, "маленькі Януковичи" й "маленькі Кучми" на місцях далі продовжили і якоюсь мірою продовжують вирішувати за звичайних людей. Тому революція має стати еволюцією, і тоді за роки зміни будуть. Вони будуть, можливо, не такі відчутні, як мільйон людей на вулицях, але ці зміни ідуть, вони тривають, хоча вони й повільні. Та сама реформа децентралізації - для мене це, великою мірою, наслідок саме тих часів, саме того відгомону й саме того відчуття, що люди мають брати відповідальність на себе і за себе.

Чому після Помаранчевої революції так відразу й не вдалося зруйнувати корумповану систему?

Можливо, було, як мінімум кілька речей, перше, творити державу і робити революцію - це дуже різні якості. Для того, щоб робити революцію, треба мати волю, впертість, увагу, вміти спілкуватися й співпрацювати з масами, відчувати момент. Для того, щоб будувати державу, треба мислити системно, бюрократично, треба думати на кілька років уперед, потрібно виховувати кадри, виховувати їх роками, злагоджувати, робити помилки, виправляти їх, треба бути всередині держави. А ми, революціонери, практично в державу після Помаранчевої революції не потрапили: ми розійшлися кожен за своїми справами, і це був  момент безвідповідальності. Революція гідності привела більше людей з Майдану у владу, і не всім це вдалося, бо як я кажу, свідомість революційна і еволюційна - це різні свідомості.

Хто, на вашу думку, винен, що започатковані реформи так і не були втілені до кінця?

Корінь слабкості змін - коли після року "помаранчеві" з'їли самі себе, почали програвати й це теж було критерієм оцінки їхньої роботи людьми. Результати були, робота була, спроби були. Наскільки воно було сталим, стало видно, коли Янукович ті речі, які "помаранчева" влада пробувала робити роками, відіграв за тижні назад.  Просто Янукович був інституційно спроможніший. Тому це виклик для кожної революції, як разом з мітингом, мати тих людей, які готові й будуть будувати державу, і тут нема простих відповідей. 

Чим відрізняється громадянське суспільство в Україні сьогодні від громадянського суспільства 20-річної давнини?

Якщо судити по війні зараз, то українське громадянське суспільство є одне з найбільш спроможних у світі. Я не впевнений, чи існують аналоги країн у війні, де громадянське суспільство збирає достатньо грошей на супутник, наприклад. А це говорить про те, що українське громадянське суспільство стає самодостатнім у тому числі й фінансово. Це те, чого нам дуже бракувало після Революції гідності, такої професіоналізації й такої самодостатності й сили.

Разом з тим, громадянське суспільство ніколи не замінить собою державу, держава - це набагато потужніший механізм, якоюсь мірою справедливо було б сказати, що і сама держава є якоюсь мірою творінням цього громадянського суспільства, цієї колективної волі заплатити податки, самоорганізуватись. На жаль, наша українська держава, якоюсь мірою, все ще є українським радянським творінням, котре мислить і відчуває себе окремо від отих людей, які там бігають по вулиці й протестують.

Це я думаю, теж мало би змінитися з війною. Теперішня наша криза, котра кличе до переродження держави, до переродження армії, і є тим шансом вийти на нову якість, відстоюючи яку, люди виходили на вулиці під час Помаранчевої революції і Революції гідності. 

Які уроки для сьогодення можна винести з Помаранчевої революції?

Перший урок: треба знати, чого хотіти. Не можна концентруватися на особистостях, потрібно думати цінностями і цілями, які виходять з цінностей.

Другий урок: революції, вони як клінічна смерть державного організму, котрий вже не здатний далі функціонувати, і це велика загроза, бо революції часто несуть після себе війни. Так завжди було в історії. Тому увага до суспільства й співпраця суспільства з державою, сподіваюсь дадуть нам уникнути революції в майбутньому.

Третє: наші дві революції є нашими великими перемогами, є моментами, котрі показали, що держава є вторинна від нації, вторинна від суспільства, і держава повинна це пам'ятати й поважати.