"Я підхопила з підлоги у вестибюлі чиїсь кинуті куртку і шарф. Закутала горло і здивувалася, що шарф мокрий. Я зняла його. Тканина була просякнута кров'ю". Голос Нійоле Баужіте досі тремтить, коли в розмові вона буквально похвилинно згадує ніч з 12 на 13 січня 1991 року у Вільнюсі.

"Мені потрібно було за будь-яку ціну дістатися до будівлі нашого парламенту і повідомити його голові Вітаутасу Ландсбергісу про те, що відбувається в захопленому радянськими десантниками телерадіоцентрі", - згадує вона. Тим часом уся Литва вже бачила останні кадри, передані зі студії. Там дикторка Егле Бучель вела програму, яка складалася головним чином з повідомлень від жителів столиці Литви: куди їдуть танки і бронетранспортери, звідки чути стрілянину і де потрібна медична допомога або добровольці. Раптово в студію увірвався радянський солдат і різко відвернув камеру до стіни, хоча сам телевізійний сигнал якийсь час ще можна було приймати. Незабаром це побачив увесь світ.

Читайте також: "Процес століття" над радянським керівництвом у Литві

Ультиматум Горбачова

Баужіте, Бучель та інші співробітники литовського телебачення стали безпосередніми свідками і учасниками однієї з останніх спроб радянської влади, яка слабшала з кожним днем, силою запобігти розпаду СРСР.

Розпочате Михайлом Горбачовим під гаслами перебудови і гласності реформування радянського соціалізму оголило всі дефекти і протиріччя системи і пробудило до життя потужні рухи за незалежність, насамперед в анексованих Сталіном в 1940 році Литві, Латвії та Естонії. У березні 1990 року на виборах до Верховної Ради (ВР) Литви під гаслами незалежності переміг "Саюдіс" - рух реформ на чолі з Вітаутасом Ландсбергісом.

11 березня 1990 року Литва стала першою з п'ятнадцяти республік, що входили до складу Радянського Союзу, яка оголосила про вихід з нього і відновлення державного суверенітету. Керівництво СРСР відреагувало запровадженням паливної блокади, яка тривала 10 місяців, і все більш загрозливими демонстраціями військово-поліцейської потуги.

10 січня 1991 Горбачов виступив зі зверненням (фактично - з ультиматумом) до литовської влади, в якому зажадав "відновити дію Конституції СРСР і Конституції Литовської РСР, скасувати раніше прийняті антиконституційні акти". Радянське телебачення регулярно повідомляло про те, що "трудящі Литви" вимагають "відновити порядок".

З 11 січня радянські військові в Литві, перш за все частини вільнюського гарнізону в так званому Північному містечку, почали захоплювати адміністративні будівлі і вузли зв'язку. У відповідь голова ВР Вітаутас Ландсбергіс закликав населення вийти на вулиці і взяти участь в охороні будівель парламенту (Сейму), телерадіоцентру, телевежі і телефонних станцій. Як колись в Празі в 1968 році, люди оточували військову техніку і намагалися переконати солдатів і офіцерів не брати участь в придушенні руху за незалежність.

Читайте також: 100 років незалежності Литви: історія країни через долю однієї сім'ї

Один проти Кремля

Радянський офіцер Володимир Тарханов - син засланих до Сибіру в тридцяті роки смоленських селян - став тоді єдиним радянським військовим в Литві, який публічно засудив дії кремлівського керівництва і свого командування. Він служив військовим представником на одному з оборонних підприємств. "Я звернувся до офіцерів і солдатів і закликав їх не залишати казарми, - ділиться Тарханов. - Сказав їм, що ми приймали присягу, аби захищати країну, а не воювати проти людей. Я говорив не як керівник військового представництва, а від себе особисто - як російський офіцер".

У Кремлі, ймовірно, здогадувалися, що тільки на військові частини, дислоковані в Литві, краще не покладатися. В Вільнюс перекинули десантників Псковської дивізії та бійців групи "Альфа" КДБ СРСР. Перед ними було поставлено завдання позбавити керівництво Литви головного каналу спілкування з народом - телебачення й радіо. Захоплення телевежі в спальному районі Каролінішкес і телерадіоцентру на близькій до центру міста вулиці Конарського повинно був стати прелюдією до штурму парламенту і арешту керівництва Литви.

Ввечері 12 січня 1991 року і навколо телерадіоцентру, і навколо телевежі зібралися тисячі людей. "Коли почалися захоплення будівель у Вільнюсі, я вирішила не йти з будівлі телецентру, - згадує Баужіте. - Потрібно було вберегти від небезпеки співробітників і, за можливістю, врятувати архіви і техніку, аби продовжити мовлення. З вікон восьмого поверху телецентру ми бачили телевежу".

Раптом поряд з нею пролунав вибух і вежа занурилася в темряву. "Вони її підірвали!", - заплакала одна з колег Баужіте. Але сама вона була впевнена, що це не так: "Я маленькою дівчинкою пережила війну і здогадалася - освітлення погасили наші техніки, щоб солдатам було важко стріляти".

"Я вперше побачив убитих людей"

Данський журналіст Флеммінг Росе в цей час спостерігав за подіями з верхнього поверху однієї з найвищих на той час будівель Вільнюса - готелю Lietuva. "Нам було видно, як по місту пересувається військова техніка, і я поїхав на таксі до телевежі, - розповів в інтерв'ю DW Росе. - Там я побачив масу людей, багато з них були розгублені, деякі плакали, бо до цього моменту стало ясно - військам вдалося прорвати оточення і захопити телевежу. Там я вперше побачив убитих людей. Це були тіла застрелених десантниками. Їх поклали на схилі пагорба, на якому стоїть телевежа ".

Баужіте тим часом вдалося вибратися з будівлі литовського телебачення і радіо, де не було убитих, але були поранені. Незнайомі люди довезли її до будівлі парламенту. Але всередину потрапити не вийшло - добровольці, озброєні арматурою, палицями і декількома мисливськими рушницями, в очікуванні штурму не пропускали всередину нікого.

"Я добігла до розташованої неподалік консерваторії, де був телефон. Сунула руку в кишеню штанів, і - о, диво! - в ньому був папірець з телефоном Ландсбергіса, - згадує Баужіте. - Я зателефонувала голові парламенту і розповіла йому про захоплення телецентру і про найважливіше: про те, що там є один убитий - радянський офіцер. Його принесли з вулиці. Вважаю, його випадково підстрелили свої. Пізніше кремлівські ЗМІ повідомили, що офіцера вбили захисники телецентру. Але в самій будівлі ніхто не стріляв. Я бачила, як солдати підірвали всередині нього кілька димових шашок, щоб імітувати бій і цим пояснити загибель офіцера. Ні в кого в телецентрі зброї не було, можу присягнути!"

Штурм телевежі у Вільнюсі - провісник краху Радянського Союзу

У Москві не очікували, що справа отримає настільки трагічний оборот. Наказ з Кремля штурмувати Верховну Раду так і не надійшов. Це врятувало Литву від масштабного кровопролиття. Міжнародне засудження дій радянського керівництва було майже загальним, а глава Верховної Ради Росії Борис Єльцин в той же день терміново прилетів до Таллінна, де зустрівся з керівниками трьох балтійських республік, які оголосили про вихід з СРСР, і висловив їм повну підтримку. Спроба повторити вільнюський сценарій в Латвії 20 січня повністю провалилася, хоча біля будівлі МВС тоді також загинули п'ятеро людей.

Похорон чотирнадцяти литовців, які загинули у телевежі, з ходою по центральному проспекту Гедимінаса і службою в кафедральному соборі вразили всіх, хто був в той день у Вільнюсі. Багатьом запам'яталося, як ховали Лорету Асанавічюте - єдину жінку, яка загинула під колесами танка. Вона лежала в труні в білій сукні, ніби це було перше причастя або весілля. "Прийшли сотні тисяч людей, - згадує Флеммінг Росе. - Мені тоді стало остаточно ясно, що Литву підкорити не вдасться".

Володимиру Тарханову, між тим, довелося відповідати на тривожні телефонні дзвінки. "У програмі "Час" про мене сказали, що такого офіцера в Литві немає і відмова виконувати наказ - вигадка литовців. Мені тут же почали телефонувати родичі й знайомі, питати, чи живий я взагалі, чи все зі мною гаразд. Тоді я звернувся в парламент з проханням дати мені виступити. Мене запросили, я вийшов на трибуну, показав своє посвідчення, що я дійсно існую і служу".

Служити Тарханову залишалося недовго: "Мене викликали в Генштаб. Туди вже запросили кореспондентів, щоб я вже при них виступив і відрікся від того, що я говорив, що до цього, мовляв, я не усвідомлював того, що говорив. Коли я відмовився говорити, начальник управління дав мені папір і сказав: "Сідай спокійно і напиши". я сів і написав рапорт про звільнення. Наступного дня приїхала комісія. За день я здав всі справи і був звільнений". 25 грудня 1991 Радянський Союз, якому присягав Тарханов, офіційно перестав існувати.

"Це була страшна і незабутня ніч!"

Січневі події стали предметом розгляду на двох судових процесах в Литві. Один з них завершився винесенням вироку в 2019 році. Шістдесят сім осіб, включно з колишнім міністром оборони СРСР Дмитром Язовим і командувачем Вільнюським гарнізоном Володимиром Усхопчиком, були визнані винними у військових злочинах і злочинах проти людяності та засуджені до різних термінів ув'язнення. Зрозуміло, що заочно.

Викликаний в якості свідка Михайло Горбачов в суді теж не з'явився. Реальний термін відбуває тільки відставний полковник Юрій Мель, якого заарештували під час приватної поїздки в Литву в 2014 році. "Цей суд дуже символічний не тільки для Литви, - підкреслив в телефонному інтерв'ю DW Вітаутас Ландсбергіс. - Він став одним з небагатьох успішних процесів, які засудили, по суті, сам комунізм, його ідеологію і практику. Можливо, це майбутній приклад і для росіян" .

Володимира Тарханова нагородили однією з вищих нагород Литовської Республіки. Він і його дружина залишилися в Литві. Сьогодні вони живуть в православній громаді в Міхнові під Вільнюсом. Тарханов працює там директором недільної школи. Флеммінг Росе став відомим європейським журналістом і борцем за свободу слова. У 2005 році як один з керівників газети Jyllands-Posten він ухвалив рішення надрукувати карикатури на пророка Мухаммеда. "Аль-Каїда" заочно засудила Росе до смерті.

Нійоле Баужіте сьогодні на пенсії, живе у Вільнюсі й досі зберігає винесений з телецентру журнал реєстрації працівників: "Це була страшна і незабутня ніч! У своїй пам'яті я знову і знову проживаю її заново".