Бабі Гані (ліворуч на фото) 86 років. Вона на понад 10 років пережила свого чоловіка. Останні 25 років старенька ще й доглядає за своєю сестрою Сонею (праворуч на фото), яка страждає на психічні розлади. "Радіації не боюся. Варю гриби, доки вся радіація з них не вийде", - гордо каже баба Ганя. Аліна Рудя вже кілька разів відвідувала бабусю і називає її найдобрішою людиною.

Ганя з сестрою живуть у Купуватому - селі у 30-кілометровій зоні відчуження. Після аварії на ЧАЕС у квітні 1986 року сотні тисяч тутешніх мешканців із зони поспішно евакуювали. Більшість будинків у селі так і залишились безхазяйними. У цій хаті баба Ганя зберігає труни для себе і сестри.

Місцеве кладовище зовні нічим не відрізняється від усіх інших сільських кладовищ в Україні. Але чимало могил належать людям, які були евакуйовані після аварії, але воліли бути похованими тут, розповідає Аліна Рудя.

Дехто повертається сюди ще за життя. Як от баба Маруся, яка доглядає за могилою матері. Її дочка живе з чоловіком та двома дітьми в однокімнатній квартирі у Києві. А баба Маруся каже, що тішиться тому, що живе тут: "Це моя батьківщина. Хочу, щоб тут мене поховали. Але біля матері, а не чоловіка".

Галина Іванівна належить до тих, кого називають "самоселами". "Моє життя проминуло так хутко, що й оком не встигла моргнути. Зараз мені 82 роки, а відчуття таке, ніби ще й не починала жити. У молодості дуже хотілося подорожувати. Мріяла про квиток, з яким можна було б об'їхати цілий світ. Але далі Києва так нікуди і не вибралася".

Іван Іванович з дружиною ще у 1980-х вирішили повернутися до забруднених радіацією, але рідних місць. Таких, як вони, кілька сотень. Іван став серед туристів справжньою знаменитістю. Чоловік овдовів ще кілька років тому, але щороку розповідає, що дружина померла "торік". Він полюбляє розповідати безліч історій, деякі з яких, однак, межують із вигадкою.

За тиждень до 32 роковин аварії на ЧАЕС Аліна Рудя відвідала селище Опачичі. Тут залишалася жити одна-єдина бабуся. Решта самоселів вже відійшли в інший світ. Їхні хати стоять із прочиненими дверима, на столах старі фотографії, листи, рушники та меблі - мовчазні свідки трагічної долі.

Баба Маруся доглядає за своїм чоловіком Іваном. Він страждає на старечу деменцію, а нещодавно ще й переніс інсульт. "Іноді він прокидається посеред ночі і іде шукати свій трактор, на якому пропрацював 42 роки". Сама Баба Маруся тепер теж часто замислюється про смерть. "Не хочу бути тягарем для дітей та онуків", - каже вона.

До того, як Іван зліг хворим, він встиг змайструвати дві домовини для себе і для дружини. Зараз подружжя тримає їх у сараї, що поруч із хатою. "Нижня для мене, а та, що на ній стоїть, - для мого старого", - пояснює Маруся.

У зоні відчуження залишилося небагато самоселів. Аліна Рудя, що сама народилося недалеко від Чорнобиля, збирає їхні історії для великого фотопроекту, який має незабаром вийти друком. "Відвідини кинутих сіл щоразу стають дедалі більш гнітючими. Щоразу хтось помирає, адже більшості самоселів уже далеко за 70", - каже Аліна.