Наскільки швидко може вершитися історія, побачили на власні очі мільйони телеглядачів у Німеччині та всьому світі вже через кілька днів після падіння Берлінського муру. Тодішній очільник міністерства державної безпеки Німецької демократичної республіки (НДР) Еріх Мільке (Erich Mielke), виступаючи перед депутатами парламенту Східної Німеччини - Народної палати - раптом почав слізно просити його зрозуміти. Він запевняв, що, мовляв, любить усіх людей. Однак на той момент Мільке уже втратив свій авторитет. Над колись сильним і впливовим діячем соціалістичної НДР почали насміхатися. На той час революція вже набрала обертів, хоч і основні події відбувалися до цього передусім за межами Німеччини, в інших країнах Варшавського пакту.

Передісторія - Угорщина

2 травня 1989 року угорські солдати почали в багатьох місцях демонтувати роздільний паркан на кордоні з Австрією. Це були перші проломи в ідеологічній лінії розділу між Східною та Західною Європою, яка утворилася після завершення Другої світової війни. Цю акцію свідомо організував угорський уряд, адже сотні тисяч громадян НДР щороку проводили свої відпустки в цій країні. Тож улітку 1989 року з'явився перший розрив у залізній завісі посеред Європи.

Кілька днів потому, 7 травня, в НДР пройшли вибори місцевих органів влади. Їхні результати були очікуваними - з огляду на звичні для псевдодемократичних систем маніпуляції. Можновладці в черговий раз оголосили про те, що отримали абсолютну більшість - 98 відсотків - голосів громадян. Утім, цього разу опозиція не захотіла мовчати. Вже наступного дня на вулицях східнонімецького Лейпцига розпочалися акції протесту. Почалося голосування ногами.

На тлі цих подій у липні 1989 року відбулася зустріч представників держав Організації Варшавського договору в Бухаресті. На ній тодішній генеральний секретар ЦК КПРС Михайло Горбачов оголосив про скасування так званої "доктрини Брежнєва". Таким чином втратило силу право Радянського Союзу втручатися у внутрішні справи країн соціалістичного табору. Відтоді союзники Москви мали самостійно шукати розв'язання своїх проблем. Це було прощанням з табу.

Люди чули про зміни на великій політичній арені та розуміли їх. Традиційну літню відпустку в Угорщині 1989 року тисячі громадян НДР зробили поворотним пунктом у своєму житті. Звістка про знесену загорожу вздовж кордону з Австрією рознеслася від по всій території тодішньої НДР. Із валізами та дітьми через розмежувальну лінію в напрямку свободи тікали цілі сім'ї. Солдати-прикордонники просто дивилися в інший бік.

Емоційна кульмінація перед падінням муру - Прага

Популярним серед громадян НДР була і непряма втеча на Захід - через територію посольств Федеративної Республіки Німеччина в Угорщині, Польщі та тодішній Чехословаччині. У посольстві Західної Німеччини - ФРН - в Східному Берліні громадяни НДР також шукали притулку, адже воліли виїхати на Захід. Будівлі швидко переповнилися, санітарні умови ставали нестерпними. На вершині хвилі втечі в саду палацу Лобковіца у Празі, де було розташоване посольство ФРН у Чехословаччині, перебували майже п'ять тисяч людей, які хотіли виїхати.

Розв'язка складної ситуації у Празі намітилися лише наприкінці вересня 1989 року. Згодом тодішній міністр закордонних справ ФРН Ганс-Дітріх Ґеншер (Hans-Dietrich Genscher) назве її найбільш зворушливою подією свого життя. 30 вересня з балкона будівлі посольства він оголосив тисячам громадян НДР про те, що вони мають можливість негайно виїхати на Захід. При цьому вирішальне речення він не зміг договорити до кінця. "Ми прийшли до вас повідомити вам, що сьогодні ваш виїзд…" - подальші слова Ґеншера потонули в радісних вигуках людей. Це було емоційною кульмінацією перед самим падінням Берлінського муру.

Через 40 років після заснування НДР народ знайшов сміливість перечити уряду й протестувати проти його політики. Лейпциг став центральним містом протестів у країні. Саме там розпочалися так звані понеділкові демонстрації, які згодом перетворилися на ритуал опозиції та привчили можновладців у Східному Берліні боятися голосу народу. Наприкінці вересня на вулиці вишли вісім тисяч демонстрантів, у середині жовтня їх було вже 70 тисяч. А під кінець місяця уже 300 тисяч людей протестували проти тодішнього ватажка НДР Еріха Гонекера (Erich Honecker) та компанії. Їхній слоган звучав: "Ми народ!"

На початку жовтня 1989 року посольство Західної Німеччини у Празі знову було переповненим. Охочі виїхати на Захід громадяни НДР стікалися і до диппредставництва ФРН у Варшаві. Це був час напружених та "тихих" дипломатичних відносин між двома німецькими столицями того часу - Бонном та Східним Берліном. Врешті-решт більш як шістьом тисячам громадян НДР, за згодою східнонімецького державного керівництва, дозволили залишили посольства ФРН у країнах соцтабору та рушити на Захід.

40 років НДР - свято без святкового настрою

Процес внутрішнього розпаду НДР різко активізувався напередодні 40-ї річниці з дня заснування тодішньої східнонімецької держави - 7 жовтня. Якщо на початку хвилі протесту різноманітні опозиційні рухи в НДР обмежувалися вимогою розпочати реформи, то вже у жовтні цілі вже були куди більш далекосяжними: вільні вибори, відкриті кордони, добробут громади.

Утім, генеральний секретар правлячої у НДР Соціалістичної єдиної партії в Німеччині (СЄПН) Гонекер на поступки не йшов. Та на відміну від нього, дух часу відчував і розумів радянський керманич Михайло Горбачов. "Я вважаю, небезпека чекає лише на тих, хто не реагує на гострі питання життя. Я впевнений: те, що потрібно кожній країні, кожний народ буде визначати сам", - сказав він тоді.

Гонекер своєю чергою показав себе до самого свого політичного кінця цілковито невблаганним. Політичні зміни пройшли повз нього непоміченими. 18 жовтня Державна рада НДР та партія відсторонили недоторканного до того часу Гонекера від обійманих ним посад. Замість нього було обрано Еґона Кренца (Egon Krenz). Він спробував зберегти НДР за допомогою обіцянок реформ. Але марно - старий державний апарат більше не функціонував.

Протестний рух дістався столиці "держави робітників та селян" - Східного Берліна - на початку листопада 1989 року. Сотні тисяч людей демонстрували за реформи та проти власного уряду під слоганом: "Жодного насильства!" Це народне зібрання стало найчисленнішою акцією протесту в історії НДР. Демонстрації на Александрплац в Берліні транслювалися наживо телебаченням країни. Сенсація, яка провіщала безпомічність уряду Кренца. Вимоги опозиції цілили у саме серце тоталітарної системи: люди домагалися свободи пересування, преси та зборів. Крім того, демонстранти вимагали притягнути до відповідальності винних у зловживаннях внутрішньої спецслужби НДР - "Штазі".

Провісник історії

Всього кілька слів, промовлені 9 листопада 1989 року, змінили цілий світ. Але в цих словах - уся квінтесенція подій того часу. Надзвичайно втомлений та погано підготовлений до виступу член політбюро СЄПН Ґюнтер Шабовскі (Günter Schabowski) плутався у словах, доповідаючи про умови виїзду громадян НДР, які набували чинності тоді ще лише тимчасово. "Подавати заявку на приватні поїздки за кордон можна без надання підстав, дозволів на виїзд або підтвердження родинних зв'язків. Дозволи будуть видаватися в короткі строки. Це набуває чинності, наскільки мені відомо, прямо зараз. Негайно", - заявив Шабовскі.

О 19 годині 3 хвилини в цей день про цю історичну сенсацію повідомила інформаційна агенція Reuters.

Ніч з 9 на 10 листопада 1989 року багато людей, які її пережили, можуть описати лише словами: "Коли мрії стають дійсністю". Протягом наступних 48 годин після оголошення про відкриття кордону сотні тисяч громадян НДР уже прямували до Західного Берліна та Західної Німеччини - хто пішки, хто на велосипедах, а хто й на своєму "Трабанті", найпопулярнішому авто Східної Німеччини. На відомому блокпості "Чекпойнт Чарлі" наче розпочався великий карнавал. Берлінський мур, який десятиліттями був символом смерті та страху, став одним довжелезним місцем проведення вечірок.

Читайте також: Історичні дні в Німеччині: від падіння Берлінського муру до єдності країни