Шах Ірану Мохаммед Реза Пахлаві правив країною 38 років. Він запросив до країни багатьох американських цивільних і військових фахівців, закуповував у США новітнє озброєння і отримував щедру фінансову та технічну допомогу для здійснення амбітної програми модернізації країни. США були зацікавлені в надійному партнері: шах гарантував вільний доступ до іранської нафти, допомагав здійснювати контроль над Перською затокою і над південними кордонами СРСР. На початку 1960-х років, за президентства Кеннеді, Реза Пахлаві почав реалізацію своєї програми прозахідних реформ, яка отримала назву "білої революції" і закінчилася крахом та революцією ісламської.

Іранське економічне диво

Шах ставив собі за мету перетворили відсталу в економічному, культурному і технічному відношеннях країну на потужну промислову державу. Першим кроком реформ став наступ на великих землевласників - найвпливовішу в політичному сенсі соціальну групу у країні. Фактична влада належала саме поміщикам, а селяни, які складали переважну більшість населення, були абсолютно безправні. Нове законодавство, яке Реза Пахлаві провів в обхід парламенту, отримавши схвалення на всенародному референдумі, зобов'язувало поміщиків продати частину їхньої землі.

До початку 1970-х років понад півтора мільйона дрібних селян і орендарів отримали свої власні наділи. Американські кредити і різке зростання цін на нафту (у 1974 році ціни на неї зросли в чотири рази у порівнянні з 1971 роком унаслідок арабо-ізраїльського конфлікту) дозволили шахові фінансувати будівництво суперсучасних металургійних і машинобудівних підприємств, залізниць, суднобудівних комплексів, нафтохімічних терміналів, автомобілебудівних заводів… Світ заговорив про іранське економічне диво.

Однак іранський "великий стрибок" мав і свої негативні сторони. Сотні тисяч учорашніх селян, які приїхали до великих міст - Тегерана, Тебриза, Ісфагана - для роботи на нових підприємствах, мешкали у жахливих умовах. Разом із фермерами і дрібними підприємцями, чия продукція не могла конкурувати з дешевим імпортом, "люмпени" у 1978-1979 роках склали основну частину послідовників аятоли Хомейні.

Радикали на чолі опозиції

Розрив між бідними і багатими в Ірані жахав. Родина шаха і наближені до нього особи жили у неймовірних розкошах на петродолари, що сипалися з неба. Корупція державного апарату досягла фантастичних масштабів. 60 тисяч американських радників давали поживу для розмов про розпродаж країни. Ну, а найголовніше: економічні реформи не супроводжувалися політичними. Влада шаха спиралася на армію (військові звання Реза Пахлаві присвоював особисто) і на секретну службу САВАК, яка прославилася своєю жорстокістю. Порушення прав людини в Ірані викликали гучні протести у багатьох країнах Заходу, включно з Німеччиною, під час поїздки шаха по Європі.

А в самому Ірані у 1978 році опозицію очолила радикальна частина шиїтського духовенства. Його лідер аятола Хомейні перебував за кордоном: він був висланий із країни. Фундаменталістські гасла знайшли живий відгук у людях, які походили із патріархального середовища, але в ході реформ зазнали стрімкої вестернізації. Утім, невдоволеною була значна частина іранського суспільства. Досить було тільки іскри, щоб спалахнула пожежа.

Такою іскрою стала публікація у двох тегеранських газетах статті, у якій аятолу Хомейні шельмували як зрадника батьківщини. Стаття викликала значне обурення серед віруючих. Демонстрація протесту в Кумі була розстріляна шахською поліцією, але заворушення перекинулися на інші міста. Події розвивалися з карколомною швидкістю. У вересні 1978 року вже по всьому Ірану проходили багатотисячні маніфестації під гаслами "Хомейні або смерть!" та "Свобода і шаріат!" Після жорстокого придушення антишахської маніфестації в Тегерані, коли від куль гвардійців і через тисняву загинули сотні людей, у столиці країни та інших великих містах був запроваджений воєнний стан. Незважаючи на це, демонстрації тривали.

Зречення і двовладдя

Шах вдавався до крайнощів, вагався і ніяк не міг вирішити, який шлях обрати: зробити ставку на силу й військово-польові суди чи поступитися демонстрантам? У країні запанував хаос. Промислові підприємства не працювали, іранська економіка була паралізована, на грізні заборони влади ніхто не звертав уваги. Протестувальники зводили барикади, громили поліцейські дільниці й відділення секретної служби САВАК. Тоді шах вивів на вулиці бронетранспортери й танки. Одночасно він намагався домовитися з представниками ліберальної - не ісламської - опозиції.

Якби шах пішов на ці поступки раніше, вони, можливо, мали б сенс, однак час було втрачено. Ескалація насильства зайшла занадто далеко. Зміна влади у січні 1979 року в Ірані була запізнілою. Рішення шаха покинути країну нічого не змінило. Люди, які ще вчора ходили до мечетей тільки по п'ятницях, громили винні бари і підпалювали будівлі кінотеатрів - ці "гнізда розпусти", як говорив аятола Хомейні. 1 лютого він тріумфально повернувся на батьківщину. Зустрічати його вийшов весь Тегеран. І хоча шах фактично передав владу ліберальному урядові Бахтіяра, але цей уряд був безсилий. У країні запанувало двовладдя.

Шахська гвардія до кінця залишалася вірною владі. Але тридцять тисяч гвардійців просто не бути в змозі протистояти озброєному натовпу. Крім того, на сторону Хомейні перейшов практично весь технічний персонал військової авіації. Солдати цих допоміжних військових частин - хомафари - захопили велику базу військово-повітряних сил у передмісті Тегерана. Вони стали головною ударною силою збройного повстання в Тегерані. Хомафари прямо на вулицях формували з тегеранських студентів, фанатичних послідовників ісламу, бойові загони, які патрулювали вулиці столиці. Їх почали називати стражами ісламської революції.

За що боролися?

Але після цієї революції влада у країні перейшла не народу, а муллам. Всюди, мало не в кожному селі, були створені революційні трибунали, які розправлялися з політичними противниками. Жертвами цих трибуналів, які діяли з благословення місцевого духовенства, стали не тільки прихильники шаха. У революції брали участь найрізноманітніші політичні сили іранського суспільства. Але вже дуже скоро після захоплення влади мулли перестали терпіти навіть найменші відхилення від генеральної лінії імама. Тих, хто опирався, просто знищувалися. Незабаром у країні була заборонена діяльність усіх політичних партій і неісламських громадських організацій.

Після ісламської революції в Ірані минуло 40 років. І що ж змінилося? У країні запанував куди більш жорсткий політичний лад, ніж існував за правління шаха, пишуть автори книжки "Великі революції в історії", яка вийшла в мюнхенському видавництві C. H. Beck. Ісламському духовенству належить абсолютна монополія на владу, а будь-які зазіхання на неї отримують жорстку відповідь.

Що стосується важливих соціально-економічних перетворень, обіцяних революціонерами-фундаменталістами у 1979 році, то вони так і не були втілені в життя. Переважна більшість сільськогосподарських угідь, як і раніше, перебуває в руках великих власників, тільки тепер третину їх становить мусульманське духовенство. Незважаючи на нафтові багатства, близько трьох мільйонів людей в Ірані - безробітні. Кожен десятий житель країни живе за межею бідності.