"9 травня для мене - великий день, який я сприймаю як перемогу нашого народу над нацизмом", - сказав Deutsche Welle випускник Донецького національного університету Іван Луценко. Зазвичай зранку він не пропускає трансляцію парадів у Москві або урочистостей у Києві.

Цього дня він охоче відвідує заходи за участю учасників бойових дій, а увечері дивиться фільми про війну. "Для нашого народу це не просто віддалена Друга світова, а Велика вітчизняна війна. Тому з цього погляду, я дуже негативно оцінюю ставлення львів’ян, які викреслили загадку про це. З іншого боку, якщо у Львові вважають, що не існувало перемоги радянської армії у війні і що ця армія їх не визволила від фашизму, ну що ж – значить, у них інші цінності, нехай живуть з ними, насильно нічого не нав'яжеш", - переконаний Іван.

Сімейна традиція

Двадцятирічна донеччанка Олена Єрешко сприймає цю дату як день пам'яті тих, хто загинув у війні і день вшанування до тих, хто відстояв перемогу. Політизацію 9 травня Олена вважає неприйнятною. "Це пам'ять, яку треба шанувати, утім, не треба робити з цього фантик, щоб люди купувалися на дешеві акції", - каже вона.

У студентки Донецького інституту управління Ганни Красуцької воювали два прадіди. Для неї 9 травня – це сімейна пам'ять про великий день перемоги і закінчення війни. У школі зазвичай відвідування таких заходів – обов'язкове, згадує Ганна. Для неї ж це добра традиція - виходити в центральний парк міста і святкувати цей день усією сім'єю.

"9 травня - це ж не тільки день скорботи за загиблими у війні, а й день великої радості й подяки тим людям, завдяки яким війна для нашого народу і народів Європи закінчилася", - пояснює Ганна. Утім, вона нейтрально ставиться іншого сприйняття цієї дати. "Стосовно львівських інтерпретацій війни я вважаю, що на це впливають особливості їхньої історії і, можливо, якісь політичні моменти".

У Львові згадують жертв війни

Інші настрої 9 травня панують у Львові. На офіційному рівні місто вже кілька років поспіль не святкує День перемоги - 8 і 9 травня немає ані музики, ані парадів. Це, згідно з ухвалою мерії, День скорботи і пам’яті за жертвами війни і тоталітарних режимів. У розмові з DW молоді львів’яни здебільшого це рішення місцевої влади підтримували.

"Цей день для мене не є особливим святом, участі в акціях я не беру. Гадаю, 9 травня поклало край надіям України на самовизначення. У кожного своя пам'ять. Не можна змусити любити Червону армію тих, у того рідні боролися в підпіллі, і не переконаєш людину, що Червона армія була злочинною, якщо його дід – червоноармієць, який загинув на фронті", - каже аспірант Артем.

Проблема, на його думку, не в тому, як сприймати цю дату, а як живуть переможці і переможені. "Наші ветерани мають відчувати себе переможцями, жити забезпечено і в пошані. Держава має дбати саме про це, а не займатися політичними дискусіями, свято це чи ні, не роз’єднувати людей. Історики нехай дискутують. Бо складається враження, що наші ветерани нікому не потрібні", - каже Артем.

Різні погляди на державні процеси

Утім, серед молодих львів’ян є й інші погляди. "Так, ми святкуємо всією родиною. Мої родичі воювали в лавах Червоної армії. Думаю, що це була перемога, бо важко уявити собі картину, якби її не було. Щодо сталінських репресій створено багато ілюзій і тому подібне", - сказав у розмові з DW студент Олександр.

Та все ж інша точка зору серед молоді переважає. "Вважаю, що це має бути день пам’яті, - ділиться своїми міркуваннями львівський студент Дмитро. - У моїй родині воювали по-різні боки: у підпіллі і на боці Червоної армії. І жоден живим не повернувся. Тому для мене це однозначно траур. Це день, коли брат ішов проти брата", - каже він.

Цю позицію підтримує й аспірантка Світлана зі Львова. "Це день скорботи. Ми, звісно, дякуємо за вільне небо, але для нас це великі втрати. Можливо, для східних областей це перемога. У нас завжди відрізнялися погляди на державні процеси", - каже вона.