Ірина Гурська - російська правозахисниця і волонтерка, яка рік тому приїхала до Кельна з Пензи. Точніше - не приїхала, а втекла до Німеччини з РФ за гуманітарною візою. У 60-річному віці пенсіонерці довелося покинути власну домівку, побоюючись за своє життя. Причиною залякувань і переслідувань Ірини пензенськими силовиками стало те, що вона допомагала вивезеним в Пензу маріупольцям повернутися на батьківщину або виїхати в безпечні країни.

Табір для українців під Пензою

Наприкінці березня 2022 року до селища Леонідівка під Пензою, в якому раніше мешкали будівельники заводу з утилізації хімічних речовин, прибула перша група маріупольців, які перед цим були змушені рятувалися від бомбардувань у підвалах зруйнованих війною будинків. Вже незабаром їх виявилося трохи більше ніж дві тисячі осіб.

Ця звістка схвилювала Ірину Гурську. Вона завжди охоче допомагала людям. "Я почала шукати в соціальних мережах інформацію про біженців. Жінка-листоноша, яка принесла моїй 94-річній мамі пенсію, розповіла, що її подруга працює лікарем і побувала в цьому таборі. За її розповідями, вона була вражена станом людей, але більшою мірою дітей, які боялися будь-якого дотику до них, сприймаючи їх як загрозу. Я дізналася, що у людей немає одягу, їм бракує ліків", - розповідає Ірина в інтерв'ю DW.

Буквально на наступний день Ірина разом з колегою-волонтером Ігорем Жулімовим поїхали в цей табір. "Нас без проблем пропустили, тому що у нас був ящик з мандаринами, цукерки, кава. Ми познайомилися з комендантом, поговорили з ним, і він сказав, що ми можемо і далі надавати волонтерську допомогу маріупольцям і дозволив нам з ними спілкуватися, щоб дізнатися про їхні потреби". 

Історії, які Ірина почула від маріупольців, зворушили її до глибини душі. "Переді мною стояла жінка і з гіркотою в голосі говорила: ось я стою перед вами в халаті, це все, що у мене залишилося, а в Маріуполі у мене був успішний бізнес. Багато людей були в шльопанцях, в продимленому від бомбардувань одязі, в якому вони ховалися в підвалах. Мене здивувало і те, що, рятуючись від бомбардувань, люди не кидали своїх домашніх тварин, вони брали їх з собою. Нас, волонтерів, вони просили допомогти кормом для них", - розповідає Ірина в інтерв'ю DW.

Заклик про допомогу в Інтернеті

"У соціальних мережах ми опублікували пост, в якому попросили допомогти зібрати одяг, харчові продукти та ліки для маріупольців. Дітям дошкуляли воші, дорослі потребували ліків проти діабету, серцевої недостатності, підвищеного тиску. Я вказала номер карти, куди можна відправляти добровільні пожертвування і свою поштову адресу, щоб люди могли приносити або надсилати речі. І вже через кілька днів у нас закипіла робота, люди надсилали речі, взуття, переказувати гроші, на які ми купували ліки й телефони, які біженцям були необхідні для підтримки зв'язку зі своїми родичами й земляками", - згадує Ірина Гурська.

Читайте також: Біженці у Німеччині: "Мріємо повернутися додому, до Маріуполя"

Необхідні біженцям речі й ліки Ірина разом з колегами регулярно привозили в табір. Маріупольці з вдячністю приймали їх і ставилися до волонтерів, як до рідних. Зате з боку деяких місцевих жителів біженці нерідко відчували ворожість. Одного разу, коли група жінок разом з Іриною пішли за покупками в магазин неподалік від табору, то почули від місцевої мешканки на свою адресу таку репліку: "Навіщо ви, шльондри американські, сюди приїхали?" Жінкам стало страшно, тому що вони не знали, що з ними станеться далі, чи зможуть вони знову повернутися додому? У таборі їм ніхто на ці запитання відповісти не міг.

Багато маріупольців не хотіли залишатися в Росії

Трохи згодом Ірина почула про те, що дуже багато маріупольців воліли б повернутися додому, або виїхати в безпечні європейські країни, але не знають, як це зробити. Тим більше, що грошей у них на це не було. "Деякі дізналися через інтернет-форуми, що можна виїхати в Естонію або Фінляндію через Санкт-Петербург. Вони підходили до мене і просили купити квитки в це місто. І тоді ми вирішили їм допомогти. Через інтернет знайшли контакти з волонтерськими групами й почали купувати квитки на потяги в Санкт-Петербург".

Там українців зустрічали волонтери групи Григорія Міхнова-Вайтенка і перевозили в Івангород, до естонського кордону. А в Нарві вже інші волонтери розподіляли біженців в Естонії або за їхнім бажанням направляли в інші країни. Багато хто їхав далі - до Польщі, Німеччини, Іспанії чи Португалії. На моє запитання, чи не було це небезпечно - відправляти українців в Санкт-Петербург, Ірина відповіла, що всі маріупольці, перш ніж потрапити в Пензу, пройшли так звану фільтрацію і, в принципі, мали право вільно пересуватися Росією.

Читайте також: Депортований юнак з Маріуполя після повістки в РФ повернувся в Україну

"Маріупольці, у яких не було паспортів для проїзду поїздом, ночували у мене, а потім ми перевозили їх автомобілями в Санкт-Петербург, де їх зустрічали місцеві волонтери. Моя 94-річна мама з розумінням ставилася до їхньої ситуації, адже сама пережила війну і негаразди повоєнного часу", - згадує Ірина. Волонтери встигли відправити в Санкт-Петербург кілька груп маріупольців не тільки з-під Пензи, а й інших місць. Однак незабаром в Ірини і її колег з'явилися перші й серйозні труднощі.

Як волонтери стали ворогами

"Проблеми почалися з того, що нашу банківську карту почали блокувати, потім нас перестали пускати на територію табору, а зібрані речі ми здавали в склад, з якого вже сама адміністрація видавала їх маріупольцям. Причин нам ніхто не пояснював", - згадує Ірина.

Одного ранку їй подзвонив колега-волонтер Ігор Жулімов і повідомив, що йому прокололи шини на автомобілі та порадив Ірині подивитися на вхідні двері у квартиру. На дверях фарбою кольорів українського прапора великими літерами було написано: "Пособник укранацизма". Практично той самий напис був і на дверях її колеги Ігоря. За запевненням Ірини, вона особливо не злякалася. "Я зрозуміла, що поки я допомагаю людям, я живу, і моє сумління чисте", - наголосила вона в інтерв'ю DW.

Після того інциденту Ірина разом з колегою Ігорем встигли відправити ще одну групи українців до Санкт-Петербурга. А вже ввечері наступного дня у двері Ірини подзвонили четверо чоловіків - двоє в цивільному і двоє в поліційній формі. Їй повідомили, що нібито надійшла анонімка від жителів під'їзду, які нарікають на те, що вона постійно виносить якісь підозрілі пакети та посилки в машину і кудись їх відвозить. Чоловіки запропонували Ірині поїхати з ними в поліційну дільницю, щоб написати пояснювальну. "Час був пів на дев'яту вечора. Я сказала, що не можу залишити свою літню маму саму в таку пізню годину, але вони запевнили мене, що це не займе багато часу і що вони привезуть мене з дільниці прямо додому. Мені нічого не залишалося, як погодитися".

Читайте також: Рік після анексії: що розповідають жителі окупованих РФ територій України

Ірину понад годину опитували, точніше - допитували: що це за посилки, звідки вони надходять, чи немає іноземного фінансування волонтерської роботи. "Допит проводив молодий чоловік, а співробітник - трохи старший віком і, мабуть, званням - давав вказівки, кудись постійно дзвонив, виходив-заходив, ставив запитання, а потім раптом каже своєму підлеглому: "Все, досить, закінчуй, а то вона ще й тебе у волонтери завербує", з сумною посмішкою згадує Ірина.

Коли Ірина вийшла з кімнати, то її в коридорі попросили розписатися під паперовим доказом, що вона вибула з поліційної дільниці. Їй дали 50 рублів і сказали, що відвезти додому не можуть, мовляв, за ці гроші вона сама доїде громадським транспортом.

"Ми тебе живцем тут закопаємо"

Щойно Ірина завернула за ріг поліційної дільниці, то побачила, що з припаркованого автомобіля вибігли чоловіки в масках. Їх було двоє. Вони напнули їй на обличчя в'язану шапку і, заламавши руки, силою заштовхнули в автомобіль. Вона кричала, намагалася вирватися, але сил чинити опір не мала. У машині у відповідь на запитання, куди вони її везуть, вони відповіли добірною лайкою і погрожували розправою.

"Мене привезли в ліс. За волосся витягли з машини, один з них бив мене в обличчя нижньою частиною долоні, щоб не залишалося явних слідів побоїв. Потім поруч зі мною розірвали світлошумову гранату, яка мене сильно оглушила і повинна була ввігнати в стані паніки. І справді, все це мене дуже налякало. Я лежала на землі, а на моїх грудях стояла нога одного з амбалів. Мені було важко дихати".

Крізь структури в'язаної шапки Ірина могла розгледіти силуети й навіть обличчя цих людей. За словами Ірини, матері двох дорослих дочок, їм було близько тридцяти років, тож вони могли годитися їй в сини.

Один так прямо їй і сказав, якщо вона неправильно набере код свого телефону або заблокує його, то "ми тебе тут живцем закопаємо". Їм потрібна була інформація, звідки волонтерам надходять гроші на допомогу українцям. Ірина відкрила свій телефон і віддала його чоловікам у балаклавах. "Навіщо ти лізеш не у свою справу, ти що не розумієш, що це війна, ми їх сюди привезли не для того, щоб ти їх вивозила. Якщо ти не припиниш свою діяльність, тобі - хана, можеш розпрощатися з життям, а твоїм близьким теж буде кепсько", - погрожували незнайомці. 

Читайте також: "Катюша" на руїнах. Навіщо співачка з КНР побувала у Маріуполі

За словами Ірини, вони не могли повірити в те, що росіяни добровільно допомагають біженцям, вони неодмінно хотіли знайти джерела іноземного фінансування. "Я у відповідь намагалася спокійно пояснювати, що працюю за згодою адміністрації табору, і що сам Путін в одному зі своїх виступів говорив, що українським біженцям повинні допомагати волонтери, і що я нічого нелегального не робила", - згадує Ірина в інтерв'ю DW.

Жінка зрозуміла, що мала справу зі співробітниками ФСБ, коли вони сказали, що прослуховували її телефонні розмови й знають про неї більше, ніж вона думає. Словесні погрози супроводжувалися заламуванням рук і вигинанням пальців. "Копирсаючись у моєму телефоні, вони запитували, від кого це повідомлення, хто це написав? Після п'яти годин пекла, вони на моїх очах спалили мій внутрішній паспорт, не повернули телефон і повезли назад в місто. Біля гаражів, неподалік від мого будинку, мене витягли за волосся з машини та наказали йди сто метрів, не озираючись, поки вони не поїдуть", - згадує Ірина.

О пів на четверту ранку Ірина дісталася до своєї квартири й вже тут її охопив найсильніший напад панічної атаки. Вона прийняла болезаспокійливі й заспокійливі пігулки та заходилася міняти паролі в соціальних мережах, дочекалася ранку, щоб повідомити про те, що трапилося своєму колезі-волонтеру. Виходів було два: писати заяву про те, що трапилося, в ФСБ або негайно виїхати з міста. Ірина вирішила виїхати.

Покинути Росію допомогли журналісти та волонтери

Вона знайшла притулок у друзів в Підмосков'ї. Там же Ірині через сильний головний біль довелося звернутися за допомогою до лікарів. Вони констатували струс мозку і численні забої.

Ірині пощастило: журналісти, які тижнями раніше знімали для німецько-французького телеканалу ARTE репортаж про роботу пензенських волонтерів, дізналися про те, що сталося, і допомогли їй швидко отримати гуманітарну візу до Німеччини через волонтерську організацію InTransit.

"Я взяла тільки свої документи, найнеобхідніші речі й лише в дорозі зрозуміла, що в метушні забула кота. Маму забрала до себе моя сестра", - каже Ірина. Кота в Москву згодом привезли друзі, й вона змогла його забрати з собою в Кельн.

"Я собі уявити не могла, що опинюся ні з чим і що мені доведеться бігти, побоюючись за своє життя. І все тільки тому, що я проти війни, яку розв'язав Путін. Я ні на хвилину не шкодую про те, що допомагала маріупольцям втекти з Росії. В останні місяці мого перебування там, мене буквально душила атмосфера брехні й пропаганди, коли ти йдеш містом, чи то Пенза або Москва, і бачиш плакати з портретами "вождя" і написами "Ми ZA Путіна" або "Нам не соромно. За нами правда" і в середині плаката велика літера Z. Ти йдеш повз і розумієш, що у цієї країни немає майбутнього, тому що тих, хто проти війни, запроторюють по тюрмах або вичавлюють з країни. А ті, хто залишаються, йдуть у внутрішню імміграцію", - з гіркотою в голосі говорить Ірина.

Тільки в Німеччині жінка, за її власним визнанням, знову почала дихати на повну силу. "Я ходжу вулицями, не озираючись, почуваюся в безпеці. За це я дуже вдячна Німеччині", - каже вона.

"Ірина повернула нам свободу"

З багатьма маріупольцями, яким вона допомогла виїхати з Росії, Ірина досі, через рік, підтримує зв'язок. Вони дуже вдячні їй за те, що вона, ризикуючи власною свободою і навіть життям, допомогла їм виїхати в безпечні країни. Жити в країні-агресорі більшості українців зовсім не хотілося.

DW зв'язалася з молодою парою, якій Ірина допомогла вирватися з Пензи. 30-річний Геннадій і 22-річна Марія сьогодні живуть в невеликому містечку під Дортмундом. Батьки Геннадія повернулися до Маріуполя, тож прізвищ своїх вони просили не називати.

Читайте також: "Ми не планували вижити": героїчна оборона Маріуполя

"Ми дуже вдячні Ірині Гурській за те, що вона допомогла нам виїхати з Росії. Вона практично повернула нам свободу. Ірина попереджала нас, щоб ми не барилися з рішенням про від'їзд. І ми, слава богу, опинилися в одній з останніх груп, яким вона допомогла виїхати. Ірина дала кожному з нас по десять тисяч рублів, щоб доїхати до Москви, де я зміг попрощатися зі своєю сестрою. Потім ми вирушили поїздом в Санкт-Петербург, там нас зустріли волонтери й автобусом довезли до Івангорода. Після російської митниці ми перейшли міст і опинилися в естонському місті Нарва. З Естонії ми поїхали до друзів у Польщу, а вже звідти - до Німеччини", - розповідає DW Геннадій з Маріуполя.

Геннадій і Марія з жахом згадують час, який вони провели під Пензою. За їхніми словами, жити в стані невизначеності було нестерпно. "І лише коли завдяки Ірині та іншим волонтерам ми побачили світло в кінці тунелю, нам полегшало", - визнає Геннадій. Молода пара сподівається на перемогу України у війні й хотіла б повернутися на батьківщину. Але поки думати про це рано: "У Маріуполі ми втратили все і тепер змушені починати життя з нуля далеко від батьківщини".

Те ж саме доводиться робити й Ірині, яка зважилася допомогти українцям, і сама опинилася в ролі біженки, втративши зв'язок з родичами. Сьогодні в Німеччині вона проходить курс лікування, щоб впоратися з наслідками посттравматичного стресового розладу. "Путінський режим зробив нещасними мільйони людей, війна триває, і це не дає мені спокійно спати навіть у безпечній Німеччині", - каже на прощання Ірина Гурська.