Війна США та Ізраїлю з Іраном, що вибухнула 28 лютого, почалася не раптово. Конфлікт між США та Іраном розвивався протягом кількох поколінь. DW нагадує, як три ключові історичні події - переворот 1953 року, криза із заручниками 1979-1981 років і суперечка навколо іранської ядерної програми, що триває донині, - не тільки продовжують визначати політику і громадську думку, а й підготували ґрунт для нинішньої війни США та Ізраїлю проти Ірану.

Роль ЦРУ у перевороті 1953 року в Ірані

Упродовж більшої частини 20-го століття Іран та США підтримували тісні відносини. Після Другої світової війни Вашингтон розглядав Тегеран як ключового союзника у протистоянні із Радянським Союзом. США підтримували шаха Мохаммеда Резу Пахлаві, який позиціонував Іран як прозахідну монархію Близького Сходу.

Однак 1951 року обраний прем'єр-міністр Ірану Мохаммед Мосаддик націоналізував іранську нафтову промисловість, позбавивши західні компанії контролю за іранськими ресурсами. Через два роки ЦРУ і британська МІ-6 допомогли організувати переворот проти Мосаддика, який раніше добився втечі шаха.

Почесний член брюссельського відділення аналітичного центру Німецького фонду Маршалла Іен Лессер вважає переворот 1953 поворотним моментом: "США і Великобританія, по суті, спланували повалення Мосаддика, щоб повернути на трон шаха".

Переворот відновив владу монарха, але породив у суспільстві почуття глибокої несправедливості. Багато іранців сприйняли його як іноземне втручання проти демократії. "Генерація моїх батьків вважала, що всі проблеми в країні виникли через втручання США. Вони бачили у шаху американську маріонетку", - пояснює Негін Ширагаї, засновниця мережі Azadi Network ("Свобода"), яка займається в Ірані рухом "Жінка, життя, свобода". Пам'ять про це стала майже через три десятиліття рушійною силою ісламської революції.

Ісламська революція та криза з американськими заручниками

До кінця 1970-х років невдоволення режимом шаха неухильно зростало. Багато людей цього покоління вважали його правління репресивним, вважаючи, що Вашингтон зіграв вирішальну роль його підтримці.

1979 року в результаті масових протестів монархія була повалена. Релігійний лідер аятола Рухолла Хомейні повернувся з вигнання та проголосив Ісламську Республіку, прийнявши відкрито антизахідну та антиамериканську ідеологію.

Сьогодні багато представників покоління, що стояло біля витоків Ісламської Республіки та її конфронтаційного щодо США курсу, як і раніше, обюіймають високі державні пости. І нинішнє іранське керівництво так само спирається для виправдання своєї влади на символи та гасла революції 1979 року. Ключовою опорою цієї системи виступає Корпус вартових ісламської революції (КСІР) - військово-політична сила, створена для захисту революції та придушення внутрішнього інакомислення, що регулярно застосовує насильство проти протестувальників, ЗМІ та громадянського суспільства.

Американці ж мають інший головний історичний спогад у зв'язку з Іраном: це криза із заручниками 1979-1981 років. 4 листопада 1979 року група студентів, які розділяли ідеологію Хомейні, штурмувала посольство США в Тегерані та захопила 66 американців. Вони зажадали від США видати шаха, який утік із країни, заявляючи, що хочуть запобігти новому інспірованому ззовні перевороту, подібному до того, що стався в 1953 році.

Для багатьох громадян США захоплення посольства, інформація про що щодня передавалась телебаченням, стало нападом на їхню країну та серйозним приниженням. Заручників утримували в полоні 444 дні, а їхнє звільнення транслювалося у прямому ефірі. Після повернення до Нью-Йорка їх зустрічали як героїв з парадом. Ця подія мала такий сильний вплив, що досі визначає громадську думку та політику країни.

Політичний аналітик Лессер зазначає в інтерв'ю DW, що погляди багатьох нинішніх представників влади у Вашингтоні - "людей навколо президента США та самого президента" - сформувалися саме в цей період. "Сприйняття Ірану як супротивника дуже глибоко вкорінилося у свідомості певних поколінь", - зазначає він.

Ворожість ще більше посилилася після вибухів у казармах у Бейруті в 1983 році, які вчинили бойовики угруповання "Хезболла", підтримуваного Іраном. Внаслідок цього нападу загинули понад 200 американських морських піхотинців, які виконували миротворчу місію в Лівані. За словами Іена Лессера, саме цими подіями було сформовано уявлення США про Іран: "Ключові терористичні атаки, за якими стояв Тегеран, досі живі в пам'яті".

Страх щодо ядерної програми та провал дипломатії

Після революції 1979 року антиамериканські настрої в Ірані були дуже сильні. Однак, як наголошує Негін Ширагаї, їхнє напруження стало згасати швидше, ніж того воліла б державна пропаганда: "Налаштування в суспільстві змінювалися стрімко, навіть якщо люди не наважувалися говорити про це вголос".

Іранці, які вступали в доросле життя в 1990-х і на початку 2000-х, пережили період обережної політичної відлиги. Вони підтримували реформаторів і певний час вірили, що зміни можливі. Ширагаї каже, що її покоління росло, усвідомлюючи міць США, і при цьому ставило під сумнів пропагандистські гасла на кшталт "США - великий сатана" і заклики "Смерть Америці": "Моє покоління бачило і темні сторони американської сили - як США втручаються по всьому світу і розв'язують війни. Однак при цьому ми думали: невже такий ступінь ворожості справді необхідний?"

На політичному рівні співпраця між Вашингтоном і Тегераном все ж таки траплялася - особливо після терактів 11 вересня 2001 року. "У нас були схожі позиції з приводу суннітського фундаменталізму та "Аль-Каїди", - зазначає Лессер. - Теоретично у нас могли б співпадати інтереси і у сфері енергетичної безпеки, оскільки обидві країни зацікавлені у стабільності експортних поставок". Проте, такі точки дотику рідко переживали зміну керівництва.

В Ірані реформаторський рух наразився на опір прихильників жорсткої лінії, і надії на внутрішні перетворення згасли. У США на початку 2000-х на перший план вийшов страх перед можливою розробкою Тегераном ядерної зброї. Вашингтон підозрював Іран у прагненні створити атомну бомбу, тоді як Тегеран наполягав на мирному характері програми.

Ці підозри вилилися у багаторічні санкції, тиск та погрози, що лише посилило конфронтацію. Спроби дипломатії призвели до укладання у 2015 році ядерної угоди, яка обмежувала збагачення урану в обмін на зняття санкцій. Але критики в США вважали угоду надто вузькою та тимчасовою. Коли 2018 року адміністрація Дональда Трампа вийшла з угоди, рівень взаємної недовіри знову різко зріс.

Після краху угоди переговори неодноразово заходили в глухий кут. Іран розширював ядерні розробки, а США посилювали санкції. У червні 2025 року США розпочали бомбардування іранських ядерних об'єктів. Нинішня війна проти Ірану розпочалася наприкінці лютого 2026 року зі спільних авіаударів США та Ізраїлю, внаслідок яких було вбито іранського верховного лідера аятолу Алі Хаменеї.

Лессер вважає, що зближення сторін ще можливе. На його думку, "зміна поколінь працюватиме у позитивному напрямку": "Більша частина іранського суспільства, особливо молодь, більше не бажає підтримувати цей режим".

Негін Ширагаї зазначає, що "експорт американської мрії" до Ірану відбувся через кіно та інтернет - у результаті погляди молодих іранців формувалися всупереч державним обмеженням. Вона вказує, що навіть під час війни антиамериканські настрої серед молоді залишаються дуже обмеженими: "Вони не шукають ворога зовні - свого головного ворога вони бачать поряд із собою усередині країни".