Кілька днів тому прем'єр-міністерка Данії Метте Фредеріксен чи не вперше вголос сказала те, про що всі інші потайки думають, але говорити побоюються: "Якщо США вирішать військово атакувати іншу країну НАТО, тоді все припиниться. Включно з НАТО та безпекою після Другої світової війни".
Ці сакральні й дуже важливі слова про "кінець НАТО" все ж виглядають занадто обережними, бо говорять про якийсь ефемерний майбутній час. Мені ж здається, що про кінець НАТО пора говорити в часі минулому - принаймні з моменту вступу Дональда Трампа на посаду.
Гармидер у світі
Наш світ усе більше перетворюється на хаотичний клубок конфліктів, інтересів і порушень усталених правил. Право сили й домінування сильного стали новим законом виживання, який ще не закріплений на папері, але вже для всіх очевидний.
Росія воює за створення (відтворення) власної зони впливу в Європі, не гребуючи жодними засобами, вдаючись до жахливих і демонстративних воєнних злочинів, відкрито погрожуючи не тільки сусіднім пострадянським країнам, а і Євросоюзу. На цьому треку давно немає червоних ліній - і питання атаки на балтійські країни все більше виглядає лише справою часу.
Китай системно й ретельно будує свою мережу інтересів у світі, виходячи далеко поза традиційний географічний ареал. М'яка сила колосальних економічних вкладень та кредитів поступово зміцнює китайську присутність в Африці й Латинській Америці, на Близькому Сході і на Балканах. Показові військові навчання навколо Тайваню мовби сигналізують - Пекін очікує слушної нагоди для атаки.
Сполучені Штати Америки, які раніше були "світовим поліцейським" та оплотом демократії, за другої каденції Трампа перетворилися на непрогнозованого, ненадійного й відверто хижого гравця. Викрадення Мадуро і (наразі) пасивна агресія в словах президента США про те, що "американське домінування в Західній півкулі більше ніколи не буде поставлено під сумнів", окреслюють майбутні сценарії розвитку подій.
Запаморочена своїми "успіхами", американська адміністрація надсилає прямі сигнали про бажання отримати Гренландію - і, до речі, окупація цього острова може відбутися у вигадливий, "гібридний" спосіб, базуючись на російському досвіді у Криму. Не дивно, що на нові коментарі американців про Гренландію миттєво відреагував канадський уряд - адже зрозуміло, що наступною ціллю після Гренландії буде саме Канада.
Гарантії безпеки? Не смішіть
У цій ситуації різні країни й альянси активізувалися в пошуку й підтвердженні гарантій безпеки, але, здається, ми вступили в еру, коли саме поняття "гарантії безпеки" вже не актуальне.
Бо хто має гарантувати безпеку Данії, якщо на неї нападуть Сполучені Штати Америки? НАТО, в якому саме США й відіграють провідну роль? Чи решта членів НАТО, які в такий спосіб мають виступити проти Вашингтона? Наприклад, чи надасть Греція військову допомогу Данії в разі спроби США окупувати Гренландію? Ці риторичні питання могли б здаватися кумедними, якби не штовхали світ до нових конфліктів і глобальних воєн.
Гарантії безпеки - це атрибут унормованого й усталеного світу, в час турбулентності вони перетворюються на "Будапештські меморандуми", що, як ми пам'ятаємо, були й не гарантіями, а тільки "запевненнями". Словом, такі документи стають матеріалом для філологів і герменевтиків, що розшифровують значення слів та виразів, але аж ніяк не інструкцією для військових командувачів.
Росія зруйнувала старий світовий порядок, і жертвою цієї наруги стала не тільки Україна, а й весь світ, який почав загрузати в нових конфліктах і порушеннях правил. Як показує історія людства, для встановлення нових правил і поділу сфер впливу, які і є гарантіями безпеки, потрібен глобальний конфлікт - коротше кажучи, нові гарантії можливі тільки після світової війни.
Читайте також: Сила замість правил - новий світ Дональда Трампа
Антанта
У Євросоюзі про це вголос не говорять (хоча пані Фредеріксен вже ледь не проговорилася), але насправді у політичних та експертних колах активно аналізується ідея "європейського НАТО" або ж "НАТО без США".
Втім, протягом одного року в цих дискусіях відбулася кардинальна зміна. Якщо раніше європейці не бачили європейської безпеки без США, то наразі у ключових столицях не бачать об'єднаної безпекової моделі Європи без України.
Цей тектонічний зсув в усвідомленні реальних загроз і викликів, що можуть струсонути континентом уже в найближчі кілька років, відбувається за славнозвісним принципом "Європа різних швидкостей". Є умовна "коаліція рішучих", яка надає енергії всьому процесу, а є й відверто ворожі до цієї ідеї країни. Однак більшість країн ЄС усе ще "приглядаються" і займають пасивну позицію, очікуючи на розвиток подій.
Одне зрозуміло вже: якщо НАТО не існує, потрібно групуватися за інтересами й будувати новий союз. Умовно кажучи, у багатьох кабінетах нині прораховуються ідеї створення автономної системи безпеки в Європі.
Важливо, що вже на підготовчих стадіях Україна розглядається як одна з ключових країн цієї нової "Антанти". Це дає всім нам шанс на виживання - і Україні, і Європі.
"Авторська колонка" висловлює особисту думку автора. Вона може не збігатися з думкою української редакції і Deutsche Welle в цілому.