У червні 2025 року я отримав найбільший одноразовий донейт за всі роки свого волонтерства. Незнайома мені пара з Берліна - Ральф і Гольґер - переказали на мій рахунок 9186 американських доларів.
Як виявилося, про мою роботу їм розповіла українська перекладачка Вікторія Слюсаренко, з якою ми одного разу бачилися на спільній події. Ось у такий дивовижний спосіб - через зацікавлення, довіру й підтримку - я отримав суму, якої вистачило на купівлю трьох джипів для української армії.
Для мене особисто цей донейт був ще й яскравим маркером тих змін, які за три роки повномасштабного вторгнення відбулися в німецькому суспільстві. Бо свій перший закордонний виступ після атаки Росії я мав саме в Німеччині і повернувся з нього спантеличеним і навіть розгніваним.
Хотілося трусити їх за плечі
Це відбувалося у Берліні у липні 2022 року. Уявіть собі людину, яка вперше після початку повномасштабної війни опиняється за кордоном. Я був шокований усім! У першому ж словацькому місті за кордоном України мене здивувала кількість радісних і безтурботних людей на площах. На летовищі хотілося підходити до молоді з наплічниками і трусити їх за плечі: друзі, прокиньтеся, на вашому порозі страшна війна!
У ті дні в багатьох країнах і містах ще висіли українські прапори і було чимало оголошень українською для біженців, тож поволі я заспокоювався і починав розуміти, що ці безтурботні люди підтримують Україну, але не вважають, що конкретно їм теж щось загрожує. Війна для них була картинкою з незрозумілого сходу, "локальним конфліктом", чимось не до кінця європейським, бо ж Європою вони звикли вважати тільки ЄС.
Подія в Берліні була присвячена передачі великої кількості українських книжок, у тому числі й дитячих, у муніципальні бібліотеки міста. Щоб старші українські біженці мали можливість почитати й трохи розвіяти сум, а діти в такий спосіб не втрачали контакту з рідною мовою, абеткою і культурою загалом. Книжки закупили меценати і благодійні організації - це був, треба визнати, красивий жест підтримки з інтелектуальним акцентом (бо ж передавали не макарони чи підгузки), що я особливо ціную.
Читайте також: Берлінський літературний фестиваль вшанував пам'ять Вікторії Амеліної
"Нам потрібні не книжки, а зброя"
Але мій виступ був критичним і став несподіванкою для організаторів. Бо в ньому я, звісно, дякував за книжки і підтримку українців, але також говорив, що сьогодні нам найбільше потрібні не книжки, а зброя. Що без зброї українських біженців у Німеччині буде ще більше, бо ми втрачатимемо території і люди рятуватимуться від окупації.
Організатори були, очевидно, пацифістично налаштовані, і їм не сподобалася згадка про зброю. Адже письменник має думати тільки про книги, і саме він має найбільше відчувати потребу в них! Але я продовжував говорити про те, що просто "відкупити" докори свого сумління книжками та іншою гуманітарною допомогою німцям не вдасться. Бо ж це Німеччина два останні десятиліття вигодовувала своїми грішми і всепрощальністю монстра, який нині чинить жахливі воєнні злочини. І що цей монстр атакує не Україну, а всю Європу.
Того разу мене почули, але не зрозуміли. Холодно прощаючись, один ґречний добродій сказав, що я дуже емоційний, а світ інакший, раціональний, щось у дусі про Realpolitik ("реальної політики" - політики, що ґрунтується на реальних умовах та можливостях. - Ред.) І що не треба себе обманювати - бо це війна тільки проти України, хай навіть із воєнними злочинами, тож якщо ми, українці, будемо надалі так нахабно поводитися, то і книжок може не бути.
Читайте також: Мирні протести в Німеччині: чого хочуть німецькі пацифісти?
Україна виграла час для Європи
З того часу минуло три роки, і сьогодні Німеччина не тільки на рівні (частини) суспільства, а й на рівні уряду розуміє, що ця війна - проти всієї Європи. Днями канцер Фрідріх Мерц (Friedrich Merz) так і сказав: "Путін веде гібридну війну проти Німеччини". І підтверджує це не тільки програмами фінансової й військової підтримки України, а й напрацьовуючи колосальні плани для зміцнення своєї власної обороноздатності на найближчі роки. Іншими словами, готується до війни, якщо Україна впаде.
Що ж змінилося за ці роки? Україна виграла для Європи час осмислити все і переоцінити реальні наміри Росії. Сьогодні Україна виграє для Європи час на переозброєння і підготовку до можливої великої континентальної війни.
Ціна за кожну хвилину цього часу "на роздуми" страшна і вимірюється життями українських військових, цивільних, знищеними містами й окупованими територіями. Це не цифри і не статистика, це конкретні імена й люди, це похорони і сльози кожного дня. Або ж іще пекучіші сльози, коли похорону немає, бо тіло залишилося на полі бою чи окупованій території.
Зрештою, як письменник я всі ці роки саме цим і намагався займатися - перекладати цифри і статистику на людські історії. Пояснювати, часом провокуючи, а часом намагаючись розбудити просту і прекрасну людську емпатію.
Коли я писав про свого друга, ужгородського художника і буддиста-пацифіста Максима Плешу, який пішов добровольцем на фронт і загинув у серпні 2023 року, я уявляв також берлінського художника, який живе у сквоті й не надто переймається політичними проблемами. Аж поки політика в найгіршому сенсі слова сама не приходить у його життя і не вбиває його.
Мені хотілося, щоб читачі у різних країнах Європи усвідомили, що війна - це не тільки про професійних військових, бо вона перетворює художників, менеджерів, таксистів і барменів на солдатів. І перемелює їх. Наш - український - приклад є пересторогою. І будильником.
Читайте також: Дрони над критичною інфраструктурою в Європі - нова фаза гібридної війни РФ
Європейські суспільства усвідомили основоположну річ
І мені здається, що ця - спільна для всіх українців - робота дала результат, бачу це на прикладі Німеччини, німецького суспільства. Я бачу це на прикладі Ральфа і Гольґера - гомосексуальної пари, що особливо символічно для мене, бо це означає: європейські суспільства нарешті усвідомили основоположну річ. Що війна в Україні - це не локальна війна за кілометри територій, а війна на знищення нашої свободи, наших цінностей і демократії, нашої прекрасної європейської різноманітності. Підтримуючи Україну - вони захищають не тільки нас, а й себе.
Читайте також: Диверсії на об'єктах інфраструктури в Німеччині: хто за цим стоїть?
Одинадцять років тому, коли почалася війна на Донбасі, Німеччина пішла у перший клас школи і поволі почала дізнаватися правду. Спочатку ліниво і з помилками, але все ж дізналася, що існує на світі Україна і окремий український народ, окрема українська мова, сфальшована імперією історія колонізованої країни. Це дуже базові, підставові факти, фактично буквар.
У 2022 році німецьке суспільство пішло до старшої школи і на четвертий рік вторгнення, здається, вже готове до випускного іспиту. Через класичні фази - заперечення, торг, депресію - німці нарешті переходять до дій. У тому числі й усвідомлюючи, що війна є гібридною і атаки відбуваються також зсередини німецького суспільства, розпалюючи ворожнечу, праворадикальні, популістські, ізоляціоністські настрої.
Наступ на Німеччину почався з наступу на Україну. Ми говорили про це з самого ранку 24 лютого, а на четвертий рік вторгнення це визнав навіть канцлер. Що ж, краще пізно, ніж ніколи.
"Авторська колонка" висловлює особисту думку автора. Вона може не збігатися з думкою української редакції і Deutsche Welle в цілому.
Читайте також: Як Німеччина готується збивати безпілотники