На тлі відсутніх успіхів ЗСУ у просуванні на фронті та буксування військової допомоги Україні з боку США експерти розглядають різні сценарії перебігу війни, що її розпочала Росія. Військовий історик, офіцер служби генштабу австрійської армії та голова одного з відділів Військової академії у Відні Маркус Райснер (Markus Reisner) регулярно стежить за перебігом подій на фронті. В інтерв'ю DW австрійський полковник прогнозує кульмінаційний момент у війні в 2024 році, в якому одна зі сторін може кардинально змінити її перебіг, а також оцінює наслідки заміни головнокомандувача ЗСУ на Олександра Сирського.

DW: Експрезидент США Дональд Трамп шокував партнерів по НАТО своїми словами про те, що не захищатиме від загрози з боку Росії країни, які сплачують до бюджету НАТО менш ніж два відсотки свого ВВП. Що означатиме його повернення до Білого дому для війни в Україні та загальної безпеки?

Маркус Райснер (Markus Reisner): Це можна цілком назвати інформаційною бомбою. Тобто це заява, меседж, який має величезні наслідки. У цьому протистоянні між Україною та Росією загалом потрібно розуміти, що йдеться передусім про те, щоб показати згуртованість між Україною та західними союзниками на противагу агресору, яким у цьому випадку є Росія, а також глобальному Півдню, який стоїть за нею. І коли ймовірний майбутній кандидат у президенти США так висловлюється, то це деструктивно. Адже це показує, що єдності, очевидно, немає. Для Росії це певного роду перестраховка, адже там думають: вони насправді не настільки єдині, як хочуть здаватися, і варто дочекатися, поки ця людина стане президентом США, і тоді все повернеться у кращий бік.

Що стосується допомоги зі США для України, як довго Україна може протриматися без нових американських постачень, отримуючи зброю та боєприпаси лише з Європи?

Це залежить від різних видів боєприпасів і їхніх запасів. Але вже зараз можна спостерігати частково критичну ситуацію. З одного боку, це стосується наявних артснарядів на полі бою, на тактично-оперативному рівні, де можна побачити, що Росія дедалі більше має перевагу в порівнянні з Україною. А з іншого боку йдеться про стратегічні боєприпаси, а саме ППО. Аби зрозуміти, що може означати припинення постачань з боку одного з основних гравців, приміром, США, варто подивитися, чи зрозуміла це Україна і що вона робить.

Щонайменше з кінця минулого року ми бачимо, що Україна чітко вирішила змінити стратегію. Це треба знати. Стратегія завжди означає поєднання цілі, яку хочеш досягти, шляхів, які до неї ведуть, а також засобів, які ти на цих шляхах застосовуєш. І коли засобів стає очевидно менше, то шляхом нападу вже йти неможливо, треба переходити у захист. Це Україна й робить. Тобто вона каже: добре, ми намагаємося притримати ресурси, яких стає дедалі менше, і залишатися в захисті. Іще одним вирішальним моментом є те, що ми намагаємося разом із союзниками запустити на повну нашу власну оборонну промисловість, аби поповнити можливі прогалини. І якщо із FPV-дронами нам це вдається, то у випадку з виробництвом артснарядів це дуже важко, бо для цього потрібні великі заводи. І тут ми бачимо, що Європа ще не усвідомила всю серйозність ситуації. Адже якщо США суттєво скоротить постачання, то Європа поки що не в змозі задовольнити потреби України в артснарядах.

Україна вже довгий час просить у Німеччини надати крилаті ракети Taurus, але Берлін цього досі не зробив. Як ви думаєте, чи станеться це 2024 року?

Я хотів би застерегти від того, щоб конкретно фокусуватися на одному виді зброї. Армія - це як механічний годинник. Він може показувати час точно лише тоді, коли є всі окремі деталі - від маленького колеса до годинникової, хвилинної чи секундної стрілки. Годинникова стрілка дасть вам приблизний орієнтир, але не покаже конкретний час. Так само і з Taurus. Це засіб, який має особливі можливості. Але він може спрацювати, лише якщо мати платформу, з якої його можна запустити. І це великий виклик, який ми бачимо на прикладі Scalp/Storm Shadow. Це не кількість чи якість цих видів озброєнь, а наявні платформи, аби їх застосовувати. Конкретно йдеться про літаки Су-24М, а їх в України лише менш ніж півтора десятки, й вони мусять постійно переміщатися по країні, аби росіяни їх не виявили. Тож Tarurus потрібно розглядати в комбінації з платформами, адже ефект може бути лише тоді, коли зброю застосовувати масовано. Тобто не раз на два тижні один-два успішні удари, про які ми чуємо в ЗМІ, а це має відбуватися постійно, послідовно, аби, приміром, російська логістика, а також командні пункти справді зазнавали уражень. Якщо це відбувається лише раз на 14 днів, то організм російської армії може постійно наново до цього пристосовуватися. Це як одинокі удари в боксі, які противник може витримати.

Ситуація на фронті дуже складна. За оцінкою німецької газети Bild, Україна перебуває у найгіршій військовій кризі з моменту битви за Київ - державі бракує зброї, солдатів, технологій та, передусім, підтримки з боку США. Ви з цим погоджуєтеся?

Я погоджуюся з цим на 100 відсотків. Іще наприкінці минулого року я зазначав: якщо зараз не станеться нічого кардинального, то цього року війна сягне кульмінаційного моменту. З військової точки зору це означає, що ситуація може набути радикальних змін в один чи інших бік. А це означає, зокрема, і можливість провалу України у її захисті від Росії. Ситуація на фронті важка. Ми бачимо, що росіяни наступають щонайменше на 15 напрямах і на кожному з них за останні тижні просунулися на відстань до шести кілометрів. Десь лише на пів кілометра, але наступ відбувається. Ми також бачимо, що Росія дедалі більше відмовляється від тактики, яку вона в минулому змушена була застосовувати, адже перебувала під сильним тиском української армії. Приклад: артилерія. Досі надані Заходом дуже точні озброєння давали Україні можливість цілеспрямовано діяти проти російських артилерійських позицій, фактично унеможливлюючи скупчення російської артилерії. З огляду на те, що Україна має дедалі менше артснарядів, росіяни починають знову скупчувати свою артилерію. Україна намагається за допомогою FPV-дронів тримати росіян на дистанції, але не може зменшити російський артилерійський вогонь, а це ускладнює ситуацію. Адже солдати в окопах перебувають під російським артилерійським вогнем. А співвідношення (артилерійських позицій. - Ред.) становить один до п'яти, у випадку з важкою артилерією навіть один до десяти (на користь Росії. - Ред.). І це проблема війни на виснаження - їх (українські війська. - Ред.) просто перемелять, якщо вони не матимуть змоги дати відсіч. І саме в цій ситуації ми зараз перебуваємо.

Україна пережила зміну головнокомандувача збройних сил. На заміну Валерію Залужному прийшов Олександр Сирський. Що він, на вашу думку, зможе зробити краще за свого попередника?

Найбільша відмінність між двома командувачами полягає в тому, що генерал Залужний виступав, по суті, як інтелектуал, завжди намагаючись самокритично аналізувати ситуацію та пояснити, мовляв: "Нам це необхідно". Водночас він завжди прислухався до своїх солдатів та говорив з ними. Натомість новий головнокомандувач - людина, яка дуже чітко виконує політичну волю, можливо, ціною високих жертв. Тому мені здається, що його призначення - це передусім спроба з боку політичного керівництва, тобто президента Володимира Зеленського, надіслати меседж: ми утримуємо відвойовану територію, ми не відступаємо, немає компромісів, і новий головнокомандувач генерал Сирський - людина, яка це забезпечить. Цікаво, що коли дивишся на оточення нового головнокомандувача, то видно, що там є люди, близькі до Залужного. Тож можна сказати, що є збалансований мікс. Дилема нового головнокомандувача полягає в тому, що проблеми старого - це водночас і його проблеми. А саме ситуація з нестачею боєприпасів тощо, тож він мусить спробувати добитися від політичного керівництва забезпечення цими ресурсами. Тобто він має вимагати реалізації того, що Україна нещодавно оголосила з політичного боку - повномасштабного запуску власного оборонного комплексу. Тобто казати: ми зараз справді хочемо бачити виробництво 50 тисяч FPV-дронів на місяць, аби ми мали можливість на фронті протиставити щось тому, що росіяни застосовують проти нас.

Наскільки важливою є тема мобілізації для української армії? Чи здатна Україна її реалізувати?

Якщо ви подивитися на історію, то побачите, що держави та народи здатні на неймовірне, якщо вони перебувають в екзистенційні боротьбі, у конфлікті, де йдеться не просто про благо суспільства, але про існування держави. (…) Генерал Залужний постійно наголошував на необхідності компенсації втрат, а також ротацій, аби розвантажити солдатів, і тому він назвав ці цифри (необхідної мобілізації 400-500 тисяч осіб на 2024 рік. - Ред.). З політичної точки зору це, звісно, непроста тема, адже (влада. - Ред.) таким чином стає певного роду опозицією до населення. Адже люди хоч загалом і мають зацікавленість у тому, аби держава вижила, але не дуже хочуть особисто стояти в окопі. Але це ті заходи, до яких держава має вдаватися. Тому для багатьох ця цифра у 500 тисяч осіб означає, що ще більше людей мусять іти в окопи, аби щось протиставити цій загрозі. На даний момент усе виглядає на те, що Україна в стані це забезпечити. І якщо взяти до уваги, що на російському боці зараз воює близько 500 тисяч людей, то стає очевидним, що ці плани треба реалізувати. Адже в іншому разі не вдасться з часом щось змінити. Дилема полягає в тому, що Україна завжди отримувала достатньо для того, аби бути в змозі вести цю війну, але недостатньо для того, аби її виграти. А це означає, що потрібно постійно відправляти на фронт нових солдатів, адже ця війна постійно затягується через неухвалені рішення (щодо постачань зброї Україні. - Ред.). Чому деякі системи озброєнь надаються лише в обмеженій кількості? Чому не доходить до масивних збоїв російської супутникової системи ГЛОНАСС? Адже крилаті та балістичні ракети та іранські дрони - всі вони переважно координуються через дані ГЛОНАСС. Це все питання, які потрібно критично ставити.