DW: Пане Швайкерт, Львівська міська рада має вирішити подальшу долю Вашої скульптури Франца Ксавера Моцарта, розглянувши петицію з вимогою її демонтажу. Як відомо, Моцарт-молодший провів у Львові три десятиліття свого життя. Нині йому присвячено фестиваль LvivMozArt, у межах якого наприкінці серпня й відбулося відкриття монумента. З якими відчуттями Ви очікуєте рішення міської влади?

Себастіан Швайкерт (Sebastian Schweikert): Я створив скульптуру, яка не відповідає традиційному поняттю пам'ятника - ані соціалістичного реалізму, ані класицизму. Моя скульптура стоїть без постаменту, на рівні землі на площі Маланюка. Кожен громадянин може побачити її там на рівні очей, хоча ця бронзова фігура три метри заввишки. Скульптуру цього музиканта встановили на цій площі, аби навколо оркестр міг виконувати музичні твори. Це було ідеєю Оксани Линів, артдиректорки фестивалю класичної музики LvivMozArt: доступні музичні заходи з безкоштовним входом.

Я радий, що місто веде дискусію про мою мистецьку роботу. Ця дискусія почалася ще під час її створення. Її противники певний час доволі гучно заявляли про себе, але мене особливо радує те, що за останній час сформувався сильний табір прихильників. На захист скульптури висловилися як численні іноземні й українські митці, так і громадянки та громадяни Львова. Існує петиція прихильників, яка зібрала численні підписи. Таким чином ця скульптура через неповних три місяці своєї присутності в місті призвела до того, що люди приділяють інтенсивну увагу Францу Ксаверу, цьому "невідомому Моцарту".

Читайте також: У Львові вирують пристрасті довкола скульптури сина Моцарта

Як би Ви пояснили свій твір тому, хто не одразу його розуміє?

Моя скульптура складається з елементів, властивих традиційним пам'ятникам, але й із сучасних зміщених пропорцій - у неї є "великий жест", прямота. Ця скульптура Франца Ксавера Моцарта промовляє: "Це я, я самостверджуюся".

Франц Ксавер Моцарт усе життя перебував у тіні свого батька. Моцарта-молодшого все життя сприймали як сина його батька. Через це моя скульптура носить могутню, велику перуку, яка є, так би мовити, "ярликом" Моцарта-батька. А оскільки я як скульптор не користуюся словами, я виразив могутню, але й таємничу присутність Моцарта-батька таким чином. Це перука, яку Моцарт-син вимушений носити як баласт і спадок свого батька. Однак під цією перукою ми бачимо його обличчя. Франц Ксавер претендує на те, аби сприйматися самостійним митцем. Він же й сам був композитором, піаністом і диригентом, через це поряд із перукою є елемент перебільшеної руки, що диригує. І потім є ще дещо, що послужило приводом для сум'яття й питань: у моєї фігури дві ліві ноги. Мене навіть запитали, чи мав Моцарт-син насправді цю фізичну "неповносправність". Ні, не мав. Я радше хотів таким чином показати, що Франц Ксавер на початку своєї кар'єри дещо невпевнено ішов завеликими стопами геніального батька, шукаючи свого власного шляху. Ця фігура показує, як Франц Ксавер звільняється з образу відомого батька, аби у цій емансипації прийти до власного експресивного вираження.

Чи є Ваш Франц Ксавер у чомусь надломленою, трагічною постаттю?

Звісно, коли хочеш зобразити Франца Ксавера, ніколи не зображатимеш осяйного героя, але не захочеш зображати й надломлену людину, бо він таким не був. Це суперечливий, багатогранний процес зображення людини, і в цьому його відмінність від звичайного пам'ятника, яка задає певну програму.

Я родом з НДР, у якій за традицією соціалістичного реалізму люди знали, як має виглядати Карл Маркс (Karl Marx) або Ленін. Слава Богу, цей час для мого покоління позаду. Я хочу презентувати психологічну багатогранність фігури Моцарта, яку можна розпізнати з його листів, відчути з його музики. Чого він прагнув як митець? Як він жив? Якими були його сумніви. Хочу зобразити і його сміливість та життєву силу. Це сміливість свого часу підштовхнула його переїхати до Львова. Саме так задумувалася скульптура: що Моцарт на рівні землі, тобто без постаменту, презентує себе співгромадянином Львова. Хтось, хто прийшов як іноземець, але самоствердився у цьому культурному просторі. Таким чином цей твір є мостом між Західною Європою та Львовом.

Від критиків Вашої роботи можна знову і знову почути, що скульптура Моцарта "некрасива".  Що поєднує Вас як сучасного митця із терміном "краси"?

Я би сказав, що багато людей сприймають як красиве те, що відповідає їхнім зоровим звичкам. Є чоловік або жінка красивими чи ні - про це можна дискутувати. Але саме цього я як митець хотів уникнути. Про мою скульптуру кожному щось спадає на думку. Цікаво, що молодь може легше дати собі раду зі скульптурою, ніж старше покоління. На їхню думку, вона "крута". Не знаю, чи здається вона їм ще й красивою, але у будь-якому разі вони знаходять слова, аби її описати. Натомість деякі люди старшого покоління почуваються певною мірою спровокованими. Вони говорять: "Так не буває! Не може людина мати дві ліві ноги". У такому випадку треба вступати в дискусію й пояснювати, що тут було застосовано мистецькі засоби, які виходять за межі реалістичного зображення. Поняття "краси" для мистецтва недостатньо. У мистецтві треба пропрацьовувати складні шари, аби щоразу по-новому винаходити фігуру Моцарта, у кожному поколінні.

Чи відомі Вам інші приклади суперечливих дискусій про ставлення до скульптур у публічному просторі, якщо не брати до уваги "іконоборців" революції та події радянських часів або часів нацизму?

Сучасне мистецтво в усі часи викликає бурхливі дискусії у громадськості. Відомим прикладом є пам'ятник Бальзаку великого французького скульптора Огюста Родена. Коли скульптуру в 1898 році виставили у художньому салоні, вона викликала скандал, численні журналісти та відвідувачі обурювалися, називаючи роботу Родена "товстим монстром" та "безформною масою". Ця робота, а також "Громадяни Кале" Родена були для мене прикладом, як можна вийти у місто з, так би мовити, незахищеною роботою і дискутувати там про неї.

Ще одним прикладом є скульптура Моцарта в Зальцбурзі авторства Маркуса Люперца (Markus Lüpertz), яка так само викликала бурхливі і дещо подібні дискусії, однак все ж таки знайшла місце, на якому вона нині стоїть. Через кілька років (скульптуру встановили у 2005 році) вона також отримала визнання. Однак на початку існувала ініціатива, яка ставила собі за мету прибрати скульптуру з міста.

Який розвиток ситуації, що склалася довкола Вашої скульптури у Львові, був би для Вас бажаним?

Я сподіваюся, що можна буде відійти від сприйняття скульптури на рівні бульварної преси і що з часом вона отримає визнання серед частини жителів міста, якій здається чужою. Я бажав би, щоб громадяни побачили скульптуру зблизька на власні очі й оцінили її індивідуально. Я був би радий, якби скульптура стала прикладом живого діалогу серед громадян для свободи мистецтва і для культурного обміну з Європою.

Себастіан Швайкерт народився у 1966 році в східнонімецькому Бранденбурзі-на-Гафелі, живе і працює у Відні, Зальцбурзі, Бремені та Берліні.