Німецька журналістка Іра Петер (Ira Peter), яка у 2021 році вела блог про життя в Одесі, а у 2022 році отримала за цей проєкт нагороду у номінації "Новачок року" (Newcomerin des Jahres), перемігши у конкурсі "Золоті блогери" (Goldene Blogger), за її словами, закохалася в Одесу з першого погляду. Від самого початку війни Росії проти України Іра Петер практично весь вільний час присвячує допомозі улюбленому місту та його мешканцям: збирає пожертвування, організує доправлення гуманітарної допомоги одеситам та підтримує біженців, які прибувають звідти до Німеччини. DW поговорила із журналісткою.

DW: Як ви стали літописцем Одеси?

Іра Петер: Мені пощастило перемогти в конкурсі на здобуття стипендії міського літописця (Stadtschreiber-Stipendium), що присуджується раз на рік Німецьким форумом східноєвропейської культури (Deutsches Kulturforum östliches Europa) - громадською організацією, що збирає та поширює інформацію про культурне минуле та сучасність тих регіонів Східної Європи, де проживали чи проживають німці. В межах цього проєкту я п'ять місяців жила в Одесі та вела блог про життя цього міста.

А чому ви вирішили взяти участь у цьому конкурсі?

Головну роль відіграла навіть не потенційна нагода пожити в Одесі, а шанс побувати в Україні. Це батьківщина моїх бабусі та дідуся, які у 1936 році як етнічні німці були депортовані звідти до Казахстану. Цією темою я цікавлюся з 2018 року - відколи вперше з'їздила в Україну та відвідала село, де до депортації жили бабуся та дідусь.

Незважаючи на те, що до тієї поїздки я там ніколи не бувала, я одразу відчула свою належність до цієї країни та її народу - можливо, тому, що мої рідні і в Казахстані, звідки ми переселилися до Німеччини у 1992 році, продовжували жити на український лад, готувати українські страви та розмовляти на якійсь суміші німецької та української. Я й сама розумію українську, трохи її вивчала - правда, не говорю цією мовою. Проте в Одесі головна мова спілкування - російська, якою я говорю, і проблем увійти в контакт з людьми не було.

Що входило до ваших основних завдань?

Щодня я проводила від двох до чотирьох інтерв'ю - зустрічалася з людьми, що пережили Голокост, була в Музеї Голокосту, розмовляла з німцями, які за Сталіна були депортовані в Сибір, а через тривалий час повернулися назад на батьківщину. Також їздила в розташовані в Одеській області колишні німецькі села, відвідувала кірхи, що збереглися, німецькі цвинтарі.

З однією одеською німецькомовною школою реалізувала відеопроєкт. Тобто, з одного боку, моє завдання було відновити зв'язок часів, а з іншого - навести мости між Україною та Німеччиною, пробудити інтерес німців до України, а також ближче познайомити українців із Німеччиною. Тому свій блог я вела двома мовами - німецькою та українською.

Потрібно було також багато часу приділяти соціальним мережам - наприклад, буквально щодня викладати фото, відео та тексти в Instagram. І багато моїх читачів, раніше жодним чином не пов'язаних з Україною, просто закохалися в цю країну. Зараз я часто отримую повідомлення від незнайомих мені людей, які пишуть: я дуже близько до серця приймаю те, що відбувається в охопленій війною Україні, - саме тому, що читав твій блог і бачив Одесу твоїми очима. Завдяки такому зворотному зв'язку я тепер особливо добре розумію, наскільки важливою була виконана робота.

На який період припало ваше перебування в Одесі?

Я жила там із червня по жовтень 2021 року - причому, в самому центрі, на Пушкінській. І полюбила це зовсім особливе, не схоже на жодне інше місто всією душею. Квартира, в якій я жила, належить одній одеській письменниці та художниці-акціоністці, тепер вона моя близька подруга. Завдяки їй у мене з'явилося в Одесі дуже багато інших друзів, з якими я постійно на зв'язку. Чи могла я тоді уявити, що чекає на Одесу та Україну...

Якою була ваша перша реакція, коли ви дізналися, що в Україні почалася війна?

24 лютого о 6 годині ранку я отримала повідомлення від моєї одеської подруги. Вона писала, що вже цілу годину чує вибухи і звуки сирени повітряної тривоги. Я просто не могла в це повірити. Так, звичайно, обстановка на українсько-російському кордоні протягом кількох тижнів ставала дедалі напруженішою, Росія стягувала свої війська. Так, 21 лютого Путін виступив із промовою, в якій оприлюднив свою версію історії та таким чином легітимізував воєнні дії РФ в Україні. І все одно мені до останнього моменту не вірилося, що Росія йтиме на розв'язання війни.

Я відчула страшний душевний біль і просто розридалася від безвиході. Згодом я навчилася більш-менш справлятися з цим. Але щойно бачу фото зі сценами війни в Україні чи розмовляю телефоном із одеськими друзями, то не витримую і починаю плакати. Тож їм доводиться ще й заспокоювати мене. Вони взагалі дуже мужні люди.

А що зараз із вашими одеськими друзями?

Дехто залишив батьківщину, причому майже всі з тих, хто виїхав, знайшли порятунок у Німеччині. Але більшість залишилися вдома. Наприклад, коли один мій одеський друг, який не мав права в період війни залишати Україну через призовний вік, хотів відправити в евакуацію дружину та дитину, почув у відповідь категоричне "ні". Рідні вирішили, що у такий тяжкий час сім'я має бути разом. Також знаю жінку, у якої дитина з обмеженими можливостями здоров'я та літня мати. Якщо їй їхати, то доведеться мати залишити одну. Вона сказала, що ніколи на це не піде. До того ж люди не мають уявлення, що їх очікує в незнайомій країні.

Я дуже багато працюю з біженцями у Гейдельберзі та Мангеймі і добре знаю, як їм живеться. У кращому випадку, тим, хто знову прибув на один-два місяці, безкоштовно надають дах німецькі сім'ї, але в основному їх розселяють по гуртожитках та спортзалах. Як правило, ці люди не знають німецької, не орієнтуються в німецьких реаліях, не в курсі, до яких інстанцій звертатися, щоб, наприклад, оформити свою дитину до школи або влаштуватися на роботу. Все це дуже тяжко. Тому я розумію тих, хто нікуди не їде. З іншого боку, згадуючи про трагедії в Маріуполі та Бучі, думаєш: адже було б по-іншому, якби ці люди вчасно поїхали з охопленої війною країни.

Ви багато робите зараз для підтримки одеситів. Будь ласка, розкажіть про це.

Я співпрацюю у Гейдельберзі із Фондом Руннебаума (Runnebaum-Stiftung). Ми двічі організували транспортування до Одеси та Києва медикаментів та медичної техніки, придбаних нами на зібрані пожертвування. З автобусом, який возив таку гуманітарну допомогу, я також надсилала посилки для своїх друзів. Наразі зібраних нами грошей вистачає на фінансування ще п'яти таких рейсів.

Доставка цього вантажу в Одесу пов'язана з великими труднощами. Справа в тому, що наш автобус доїжджає лише до Молдови. Там люди з однієї церковної організації розвантажують його та доставляють вантаж до українського кордону, де передають його далі за налагодженим нами ланцюжком. Між іншим, жодна людина - а серед волонтерів є абсолютно незнайомі нам люди - нас жодного разу не підвів: вантаж з Німеччини обидва рази дійшов за призначенням. До Києва ліки добровільно доставляє на мікроавтобусі одна жінка, яка має можливість проходити через усі пости завдяки наявності посвідчення волонтера. Причому їздить вона туди й назад без супроводу. Залишається вражатися безстрашністю таких людей.

Ми також співпрацюємо з German Doctors - гуманітарною організацією зі штаб-квартирою в Бонні, яка надає медичну допомогу кризовим регіонам. Двоє лікарів-волонтерів від German Doctors вирушили нещодавно в Україну - на нашому автобусі, який повіз туди медикаменти. Цей автобус повертається до Німеччини не порожнім, а привозить сюди біженців з Одеси, які зуміли дістатися Молдови. Тривалість останнього рейсу з Молдови до Німеччини становила 36 годин. Тож пасажирам, серед яких були люди похилого віку і хворі люди, довелося нелегко.

Я допомагаю новоприбулим, віддаючи цьому майже весь вільний час - купую для них продукти, перекладаю, шукаю житло, збираю пожертвування. Звісно, ​​я не соціальний працівник, а журналіст. Мені також слід займатися своєю роботою. І, зізнаюся, я втомлююся від такого навантаження. Але незважаючи ні на що, я допомагатиму людям доти, доки не настане мир. Переживати чуже горе, лежачи на дивані - ні, на таку угоду з совістю я не зможу піти. Іншими словами, я буду й надалі робити те, що роблю, і при цьому мріяти про Одесу, куди вирушу негайно після того, як скінчиться війна, щоб знову побачити улюблене місто й обійняти дорогих друзів.