З початку війни Німеччина прийняла понад мільйон біженців з України. Як демонструє приклад Берліна - з розселенням важко. Однак бажання допомогти біженцям від війни тут і надалі сильне. Репортаж DW з Берліна.
Центр прийому біженців з України в аеропорту Берлін-ТегельФото: Sabine Kinkartz/DW
Реклама
Найперше помічаєш дітей. Гомінливі, весело сміючись, вони гасають терміналом C колишнього аеропорту Берлін-Тегель. В однієї дівчинки підошви кросівок світяться при кожному кроці, поруч хлопчик намотує кола на маленькому самокаті, а інші діти намагаються застрибнути на візок, яким двоє чоловіків у робочому одязі перевозять картонні коробки.
Наскільки жвава малеча, настільки ж спокійними видаються дорослі, розселені у будівлі колишнього аеропорту. Деякі сидять біля розеток, вчитуючись в інформацію на дисплеях мобільних телефонів. Хтось обідає за довгим дерев'яним столом. Найспокійніше виглядають ті, хто, очевидно, прибув щойно і з валізами в руках чекає на реєстрацію.
Мобільний телефон - єдиний засіб зв'язку з батьківщиною для багатьох українцівФото: Sabine Kinkartz/DW
Двоярусні ліжка між перегородками
У колишньому аеропорту створено центр первинного прийому шукачів притулку та біженців від війни з України. "У нас є 600 місць для шукачів притулку, а тут, у терміналі C, ще 1600 місць для українців, але зараз вони здебільшого зайняті, - каже Детлеф Квойдзінські (Detlef Cwojdzinski) з Німецького Червоного Хреста (DRK), який разом з іншими благодійними організаціями керує центром первинного прийому. - Ситуація складна, адже зараз доводиться розміщувати людей у великих наметах".
У Берліні стало холодніше, тож треба добре опалювати тимчасове житлоФото: Sabine Kinkartz/DW
Два тимчасові намети на 400 осіб кожен розміщуються на злітній смузі. Генератори гудуть і через товсті шланги вдувають тепле повітря в білі намети. Всередині ще тісніше, ніж у житловій зоні термінала, але структура та ж сама: біло-сірі перегородки розмежовують ніші, де встановлено двоярусні ліжка. "Будь ласка, не знімайте", - каже співробітник Німецького Червоного Хреста. Люди тут і так практично позбавлені приватного життя.
Благочинні організації роблять все, щоб полегшити перебування біженців у місцях масового розміщення: багато волонтерів, перекладачів, доступна медична та психологічна допомога, триразове харчування, магазин одягу та догляд за дітьми. "Щодня сюди прибуває близько 40 собак, кішок та інших домашніх тварин, - каже Детлеф Квойдзінські. - Ми їх теж беремо на забезпечення".
Взагалі-то перебування в такому первинному центрі прийому має обмежуватись кількома днями. Але зараз люди тут затримуються на вісім днів і навіть довше. Понад 3000 біженців від війни та шукачів притулку у двох берлінських центрах прийому зараз чекають, щоб їх розмістили у звичайному житлі. І цифри лише зростають.
Уповноважена берлінської влади зі соціальних питань та інтеграції Катя Кіппінґ (Katja Kipping) б'є на сполох: Державне управління у справах біженців (LAF) наразі "не в змозі швидко впоратися із надзвичайно різким зростанням" притоку українських біженців та інших шукачів притулку, йдеться у її листі.
Вільних місць для розміщення все одно бракує, навіть незважаючи на додаткові "оренди, подовження строків, ущільнення, орендування готельних номерів". В екстреному порядку до кінця року планується створити 10 тисяч додаткових місць у тимчасових залах та наметах. Також і на злітній смузі аеропорту Берлін-Тегель.
Невдовзі у Берліні мають бути зведені додаткові намети для розміщення біженцівФото: Sabine Kinkartz/DW
Берлін серед біженців від війни особливо затребуваний - зараз там зареєстровано 85 тисяч осіб. Проте більшість українців знайшли приватне житло, і лише три тисячі встали на облік у Державному управлінні у справах біженців на розміщення. У відомстві це сприймають добре і з розумінням, навіть попри те, що дедалі більше біженців реєструються у таких центрах прийому, не бажаючи бути тягарем для власників житла, які їх екстрено прийняли.
Ганна Бобракова з двома синами також довгий час жила на приватній квартирі. Вони родом із Донбасу, втекли до Києва ще у 2014 році, коли там почалися бойові дії. Через вісім років війна їх знову наздогнала, і вони вирушили в дорогу вдруге. На головному вокзалі Берліна німецькі волонтери запропонували їм пожити у них.
Після початку війни сотні українських біженців щодня прибували на головний вокзал Берліна (фото 7 березня 2022 року)Фото: Jörg Carstensen/picture alliance
Так утрьох вони провели вісім місяців у вітальні прийомної родини. "Ми дуже вдячні, але вже давно пора б було з'їхати, - зізнається жінка. - Хоч ми всі були дуже засмучені і плакали, коли переїжджали". Зараз українка проживає з синами в номері готелю, який орендує земельна влада Берліна. Але самостійно жити теж непросто, і їй все ще потрібна допомога з німецькою мовою, як у повсякденному житті, так і у спілкуванні з інстанціями.
Цю допомогу Ганна знаходить у протестантському приході Святого Марка в Берліні. Від початку війни ця парафія бере участь у допомозі біженцям і тимчасово розміщує у себе до ста осіб. У залі розставлені лежаки, є шафа для одягу, є запаси різних пожертв та продуктів, а на трьох кухнях можна готувати їжу.
Вікторія Чумак пів року прожила у приході Святого Марка. І весь цей час вона сподівалася, що незабаром зможе повернутися до свого рідного міста на Одещині. Від війни втікали вони учотирьох, але вже на кордоні її 20-річна донька вирішила, що не хоче залишати рідну країну. "Мені довелося вибирати між моїм 14-річним сином та моєю матір'ю, яка має важку форму інвалідності, і моєю дочкою", - каже Вікторія, і її обличчя видає біль, який її відтоді супроводжує.
Щодня вона боїться за свою доньку. "Є кращі й гірші дні. Сьогодні поганий день, тому що в Україні знову було багато ракетних обстрілів", - каже зі сльозами на очах 41-річна жінка. Вікторія все ще сподівається, що її дочка теж приїде до Берліна. А її син тим часом настільки добре влаштувався на новому місці, що міг би залишитися тут назавжди. Її 72-річна мати теж не хоче повертатися до країни, охопленої війною й руйнуваннями.
Вікторія Чумак, Ганна Бобракова та Александер ВеберФото: Sabine Kinkartz/DW
До того ж сім'я тепер знайшла окреме житло. Це надзвичайна рідкість, виняток із правил, каже Александер Вебер (Alexander Weber), який у цій християнській громаді опікується біженцями: "Це єдине соціальне житло, яке нам вдалося "пробити" від початку війни".
Брехливі кремлівські наративи розбиваються об реальність
Вебер допомагає біженцям від самого початку війни. 37-річний чоловік, за фахом науковий редактор, сам народився в Радянському Союзі і живе в Німеччині з 1990 року. "Як росіянин за походженням я відчуваю особливу причетність і хочу довести, що те, що говорить Кремль, не відповідає дійсності", - пояснює він. Так вважає і дружина Вебера Вікторія Абакумовські (Victoria Abakumovski). "Вдома я не можу знайти собі місця, - каже вона. - Тому я краще приходжу сюди, даю уроки німецької мови, слухаю наших гостей, тримаю їх за руки і плачу разом з ними".
Біженцям з України довелося пережити жахливий стрес та глибокі травми. Волонтери християнської громади ведуть терапевтичні розмови, які допомагають боротися із наслідками цих травм. Для волонтерів це також випробування. "Ми дуже багато спілкуємося", - підтверджує Александер Вебер.
Але іноді трапляються особливо щемливі, шокуючі історії. "Одного разу сюди зайшла жінка, якій явно було зле. Вона була дуже бліда і спочатку не хотіла говорити, - розповідає Вебер. - Ми дізналися, що вона їхала в Україну і хотіла взяти з нашого складу одяг на чотирьох".
Склад одягу та взуття для біженцівФото: Sabine Kinkartz/DW
На запитання, жіночий чи чоловічий одяг і яких розмірів, жінка просто монотонно відповідала, що, мовляв, байдуже. Нарешті, за словами Вебера, вдалося з'ясувати, що чотирьох членів родини цієї жінки, розстріляних росіянами, знайшли голими в братській могилі. "Ця жінка їхала в Україну, щоби поховати тіла рідних, їй потрібен був одяг", - поділився з нами цією історією Александер Вебер.
Історії українок, які втекли до Німеччини від війни
В умовах війни вони ухвалили складне рішення - залишити свою батьківщину. Деякі з них виїжджали без найменшого уявлення, де шукати притулку. DW поговорила з українськими жінками, які тепер живуть у Німеччині.
Фото: DW
Олександра поїхала з Києва 23 березня. Зараз живе у Бергіш-Гладбаху: "Я хочу додому, але поки не можна. Іноді хочеться все кинути та поїхати до Києва, навіть якщо там бомблять. Тут важко - чужі люди. Я все одно повернуся, коли дозволять. Ми повинні зберегти якнайбільше українських життів, щоб потім відбудувати країну. Ця думка допомагає мені впоратися з ситуацією".
Фото: DW
Її спогади: "15 березня я вирішила, що треба їхати. Поруч підірвали метро. Я прокинулася від того, що стіни трясуться. О 7-й ранку я вийшла і додому більше не поверталася. 23 березня сіла на потяг до Львова. Ночувала у подруги. 26 березня Львів бомбили. Я сиділа в підвалі й думала: "Боже, дай дожити до завтра". У Львові дізналася, що волонтер возить до Богуміна. З Чехії поїхала до Німеччини".
Фото: DW
Олександра народилася у Кіровограді. 19 років жила у Києві. "Я мешкала у хорошому місці, в гарній квартирі, у будинку на Подолі, у старому місті, в історичному центрі. Працювала в IT-компанії", - розповідає вона. На фото: будинок у Києві на проспекті Лобановського, неподалік від бомбосховища, де під час обстрілів перебувала Олександра.
Фото: privat
Про перші дні війни, проведені у підвалі, вона згадує так: "На третій день їжа почала закінчуватися. У мене не було сил навіть гумку для волосся зав'язати. У підвалі був туалет і умивальник, можна було помити посуд, але душ прийняти не можна. У підвалі весь час сидиш, усе затікає". На фото: Олександра на підземному паркмайданчику в Києві.
Фото: Privat
"У Німеччині всі допомагають. Волонтери дали одяг, є гуманітарна допомога, їжа, щомісячна соціальна допомога. Для мене головна проблема - незнання німецької мови. У всіх відомствах без німецької важко. Якби я знала мову, я вже працювала б. У мене лише українська, російська, англійська. Незрозуміло, чи я надовго тут", - каже жінка в інтерв'ю DW.
Фото: DW
Олена виїхала з дітьми з Київської області 10 березня. Нині живе у Кельні: "Я народилася на Донеччині. Авдіївка - моя батьківщина. Ми прожили під обстрілами вісім місяців у 2014-2015 роках. І тут... 24 лютого. Боже, я ніколи б не повірила, що війна... Одну війну закінчили б. Я була в шоці, просто не могла повірити". У селищі Клавдієво-Тарасове Олена жила з 2015 року.
Фото: DW
Про перші два тижні: "У самому селищі російських військових не було. Але поруч Буча, Макарів, Бородянка… Там уже обстріли були страшні. З усіх боків були російські чи українські військові, і вони через нас перестрілювалися. Я вирішила, що краще зберу валізи і поїду. Залишитися - усім ризикувати. Не тільки життям, а й здоров'ям - своїм і дітей. Можуть скалічити, можуть зґвалтувати".
Фото: DW
Олену з дітьми вивезла незнайома сімейна пара своєю машиною. "Чули, що можуть бути російські блокпости: якщо не сподобається машина, може початися обстріл. Стан - груда нервів. Не знала, як посадити дітей. Всередині на задньому сидінні поставили рюкзаки, хоча розуміли, що від куль це не врятує. Виїхали, дякувати Богу, тихо. На дорогах лежали трупи в українській військовій формі".
Фото: DW
"Я перейшла кордон біля Перемишля. Нас відвезли до табору для біженців. У Польщі приймали дуже добре. У таборі були волонтери з різних країн. Звичайні люди на своїх машинах. Знайшла перекладача, він познайомив мене з хлопцями з Німеччини. Пауль і Тім - з Кельна. Я вирішила їхати до Німеччини. На фото: черги за гуманітарною допомогою в Київській області.
Фото: privat
Олена вважає, що їй дуже пощастило. "Раніше ніколи не була тут, але це була єдина країна, куди я хотіла. Пауль і Тім допомогли мені знайти житло. Тут я почуваюся добре і спокійно. Думаю, що ми залишимося в Німеччині. Діти пішли до німецької школи, вивчають мову, я також. Ми уже двічі тікали від війни, хочу, щоб мої діти виросли у спокійній обстановці", - каже жінка в інтерв'ю DW.
Фото: DW
Тетяна поїхала з Харкова 5 березня. Нині живе у Бонні. В Україні вона провела з дитиною три тижні під обстрілами. "Моя 10-річна донька була дуже налякана, часто плакала і весь час питала: "Мамо, я ж тут не помру?" Виїздити було страшно, але дивитись на дитину в такому стані сил більше не було", - розповідає жінка.
Фото: DW
Про свій від'їзд: "До Львова ми дісталися за п'ять днів, звідти - до Польщі. Польські прикордонники ласкаво посміхалися нам, постійно говорили, що ми тепер у безпеці, допомагали нести сумки. Волонтери зустріли нас із іграшками для дітей, гарячою їжею та цілими мішками предметів першої необхідності, пояснювали маршрути до Німеччини". На фото: донька Тетяни у бомбосховищі.
Фото: privat
З Польщі Тетяна з дочкою вирушили до Німеччини: "Ми поїхали з великою валізою та кількома сумками. У Берліні на вокзалі ми ненадовго зайшли в магазин і залишили валізу на платформі. Коли повернулися, її вже не було. У Бонн ми прибули 11 березня. Нас з донькою безкоштовно поселили у невеликій кімнаті в готелі".
Фото: DW
Тетяна вдячна Німеччині та іншим європейським країнам за допомогу: "Хоча я перебуваю в безпеці, серце моє залишилося у Харкові, з рідними та близькими мені людьми. Щовечора я читаю новини про те, що знову бомбардували, що знову когось поранили і є убиті. Щоранку обдзвонюю тих, хто залишився, у сподіванні, що дадуть відповідь, скажуть, що з ними все добре".
Фото: DW
Під час зйомок донька Тетяни ховалась під ковдрою. "Моя дочка займається з психологом, у неї психологічна травма. Вона запитує, чи не нападе Росія на Німеччину. Нещодавно ми йшли вулицею і почули петарди. Вона притулилася до мене і кричала, що треба ховатися. Мої аргументи на неї не діють. Коли вона залишається в номері одна, то нерідко ховається у ванній", - розповідає жінка.
Фото: privat
Інна розповідає, що до Німеччини вона з Ксенією приїхала до знайомих, які запропонували тимчасово зупинитися у них. Діти навчаються зараз у своїх українських школах у режимі онлайн. Жінки вдячні усім, хто надавав їм допомогу житлом та речами, каже Інна.
Фото: DW
Ксенія та Інна виїхали з Одеси. "Ми живемо у незнанні, не маємо гадки, що далі буде. Ми чудово розуміємо, що нам доведеться відновлювати свою країну. Зрозуміло, що довгий час не буде роботи, постраждала економіка, до цього всі українці готові. Але ж якби якісь терміни були, а так виходить, що ніхто не розуміє, що далі робити, це найскладніше", - кажуть вони.
Фото: DW
В інтерв'ю DW Ксенія згадує: "24 лютого пролетіло над нашим будинком. Швидше за все, збивали ракети. Ми досі боїмося цих звуків. Діти можуть їх забути, але ми ніколи не забудемо. У місті почалася паніка. У магазинах люди змітали усе, на заправках - черги. Я зателефонувала кумі. Ми побігли купувати продукти, памперси. Спали всі у нас вдома в коридорі на підлозі. На машині виїхали до Придністров'я".
Фото: privat
У Придністров'ї Ксенія та її кума Інна прожили два тижні. "Через те, що Придністров'я надто проросійське, чоловіки сказали нам їхати звідти, - каже Інна. - Дорогою зламалася машина, ночували в Румунії, Угорщині, Австрії. У Відні волонтери на вокзалі допомогли з безкоштовними квитками. З Відня ми вже потягом їхали до Німеччини". На фото: сумки, з якими Інна та її син приїхали до Німеччини.
Фото: DW
Інна (на фото) хоче повернутися до Одеси. Ксенія додає: "Страшно, хочеться додому, ми тут гості, а їхати не можна, чоловік категорично не дозволяє. Я була кілька разів на межі, коли хотілося просто повернутися, незважаючи на війну. Я ніколи не виїжджала зі свого міста. Якби чоловік був зі мною, я б, можливо, по-іншому почувалася. Він удома, патрулює нашу вулицю".
