На п'яте літо уперше було не страшно повертатися до Києва. Хоча безпечніше там не стало. Мабуть, щось перегоріло і змінилося всередині самої мене. Разом із відчуттям остаточності при від'їзді і поверненні. Врешті, що таке повернення? Коли у потяг заходять українські прикордонники з собакою? Сирники та хот-доги у буфеті "Інтерсіті"? Чи коли у вікні вагона миготять перші будинки Києва? А може, коли на пероні стоять чоловіки з букетами квітів і зустрічають своїх жінок?

Раніше я багато думала про втрачене. Потім - про те, що лишилося. А тепер - про те, що змінилося.

Бо війна змінила не тільки міста і країну. Змінилася карта близькості.

Світ, у якому я хотіла бути незамінною, був світом людей. Нашим спільним світом. Мені здавалося, що залишаються саме люди. Дружби. Розмови. Спільна робота. Любов. Пам'ять одне про одного.

Потім виявилося, що не завжди так.  

Насправді часто залишається камінь.

МакДональдз на Лук'янівці: міцніший, ніж здавалося. Я любила брати там біґ мак дорогою до дому; на початку травня цього року він почав працювати довше десятої вечора: дуже зручно, коли повертаєшся останніми потягами метро. У середині травня МакДональдз горів. А за кілька днів все знову працювало, оплавлену жовту літеру "М" замінили на нову, яскраву, мов сир у чізбурґері. Здається, ця вже не вперше відновлювана літера-вивіска тепер символізує Київ поряд із зеленим знаком метрополітену. І тільки чорні руїни поряд нагадують про недавнє жахіття.

"Софії і Лаври хрести". Монумент "Батьківщини-Матері" із новим гербом на щиті. У Львові - каплиця Боїмів; і ще "Дзиґа" - чи це вже тільки для приїжджих?

Стоять, де стояли. Камінь, метал і бетон - витриваліші. Люди - крихкі.

Незамінних людей не існує, але це не трагедія

Так я прийшла на "Книжковий Арсенал", через п'ять років, вперше після 2021-го, вже в ролі не менеджерки, а авторки. Колись я знала тут усе: закапелки простору, хто відповідальний за звук і за монтаж, кому телефонувати і хто посварився через розклад подій. Тепер я говорила тут зі сцени до сотень читачів, а потім, по інший бік столу на стенді видавництва, підписувала книжки. Водночас шукала очима технічну команду, помічала бейджі, знала, куди можна пройти із магнітною карткою, і пам'ятала, де мій кабінет.

У певному сенсі все тут відбувалося зі мною, але й без мене. І відбувалося добре. Колись цей фестиваль займав майже усе моє життя. Потім виявилося, що незамінних людей не існує. Але існують місця, до яких належиш навіть після того, як перестаєш бути для них необхідною. І це не трагедія: тільки доказ, що увесь цей час життя в Києві тривало.

Читайте також: Українці в Німеччині: чому повернення додому більше не є очевидним

Ніби знаєш тут кожну жовту цеглину барокових стін і все ще багато кого в обличчя, а насправді ви вже вітаєтеся по-іншому. Письменники, поети, перекладачі, видавці. Діячі культури. Публічні інтелектуали. Їх тут усе ще багато. А от людей, які колись приходили просто так - із цікавості, по книжку, на випадкову подію, з дітьми чи друзями, - ніби стало менше. Може, це лише моє враження після довгої відсутності. А може, за роки війни таки змінилася й сама публіка.

Обійми не брешуть

Хтось тебе навіть не впізнає, а хтось обіймає, наче попрощалися тільки вчора. А про інших усвідомлюєш, що вже кілька років не знаєш, як у них справи, і вони тобою теж не цікавляться. Ви відпали одне від одного, мов кірка від старої рани. Непомітно. Майже безболісно. Обійми не брешуть.

А потім зустрічаєш давніх знайомих - і все працює на м'язовій пам'яті. Наче між вами нічого не сталося. Наче не було війни, переїздів і років мовчання. Берете каву і продовжуєте розмову з того місця, де обірвали її у 2021 році.

Саме такі люди пояснюють тобі, як правильно відкривати рота під час обстрілу. Щоб не контузило.

Після фестивалю я лишилася в Києві, у власному домі, на день довше. "Просто так", хоча раніше ніколи такого собі не дозволяла. Завжди було все прораховано: зустрічі, події, а далі потяг на Захід.

Тієї ночі прилетіло десь поряд. Я прокинулася від турбулентності: старий радянський будинок відчувався картковим, наче от-от складеться. Гриміли вибухи. Вила сигналізація машин. Мигало світло, і десь у спільному коридорі дзвеніли шибки. "Добре, що у мене немає люстри", - подумала я і схопила телефон: прочитати, що відбувається. Це було не коротко. І трохи лячно, бо про турбулентність не попереджали. Лише про звуки… Потім я заснула. 

Назавтра мені написали двоє людей. "Як ти?" Не ті, від кого я цього чекала. І не ті, кого я завжди запитувала на ранок, стежачи за повідомленнями про атаки. Приятелька, котра знала, що я щоразу під час приїздів пропускала такі ночі і для мене це вперше. Інша - з-за кордону; вона ще жодного разу не поверталася в Україну.

У стрічці Facebook не миготіло звичне "Киянчики, як ви? Відзначтеся в коментарях". Мабуть, ця ніч була недостатньо особливою. За чотири роки новинні вимоги до столичних ночей зросли.

Я вийшла на вулицю. Кав'ярня неподалік працювала звично, як і щоранку.

- Подвійний еспресо.

Непомічена, я присіла за крайній столик.

"Авторська колонка" висловлює особисту думку автора. Вона може не збігатися з думкою української редакції і Deutsche Welle в цілому.