DW: Днями президент України Володимир Зеленський пообіцяв українцям безпаперову державу, зокрема, що з вересня 2021 року жодна офіційна установа не вимагатиме від них паперових документів, аби надати ту чи іншу послугу. Звучить фантастично, але чи це реально? 

Флоріан Маркус (Florian Marcus): Питання, що саме розуміти під безпаперовою державою. Якщо йдеться про те, що ніхто не хоче мати справу з паперами у всій бюрократичній системі, то це може означати і те, що ті, хто не хоче користуватися цифровими послугами, опиняться "за бортом". В Естонії 99 відсотків державних послуг доступні онлайн, але так само і оффлайн. Тобто люди можуть усе одно іти до установи з паперами, якщо їм так більше подобається. Інша справа, що мало хто це робить. Якщо Україна прагне стати повністю цифровою, то це, ймовірно, триватиме довше за один-два роки. В Естонії так само не кожен процес є безпаперовим. Приміром, у судовій системі деякі процеси принаймні частково ведуться паперово. Водночас найважливіші державні бази даних існують виключно в цифровій формі, тобто жодних даних на папері. Але це тривало тут багато років. З іншого боку, я бачу, що в Україні є сильна політична воля просунути дигіталізацію дійсно вперед. Чи можливо це зробити за рік, мають з'ясувати самі українці.

Скільки коштує така цифровізація? Зрештою, в Естонії живе лише 1,3 мільйона людей, тоді як в Україні - в кілька десятків разів більше.

Позитивом тут є те, що Україна, маючи більше населення, в абсолютних цифрах має більший бюджет. Тобто фінансування тут проблемою стати не має. У мене, в будь-якому разі, немає враження, що на цьому заощаджують. Там справді виділяють великі суми, аби просунути дигіталізацію вперед. Назвати якусь загальну суму, скільки і коли було витрачено на перехід у цифровий формат, не можна навіть в Естонії. Але не варто забувати, що дигіталізація також швидко окуповується. Тобто, якщо у найближчі один-два роки держава піде в мінус, то протягом п'яти-десяти років усі ці видатки повністю повернуться.

Похід у держустанови асоціюється у багатьох українців із чергами, вимогами мати з собою оригінали документів тощо. Як Україна, так і Естонія були раніше у складі СРСР та мали багато спільного. Як змінювалася ситуація в Естонії? Як похід до держустанови виглядає там зараз?

Раніше в Естонії люди так само мусили мати при собі всі документи в оригіналі. Існувало і паперове свідоцтво про народження, якого нині в країні немає взагалі - як приклад. Це означає, що естонці не мають жодного паперу, який би доводив, що вони були народжені у певному пологовому будинку - існує лише цифровий запис щодо цього, прив'язаний до цифрового посвідчення особи. Це означає, що цей фізичний документ потрібно спеціально замовляти, якщо він потрібен за кордоном, приміром, якщо естонський студент хоче вчитися за обміном у Німеччині.

На практиці це також означає, що черги в будь-якій держустанові сьогодні бувають украй рідко. Я живу в країні п'ять років і жодного разу не мусив навіть іти до якоїсь установи та, відповідно, не бачив жодної черги. Через те, що 96 відсотків податкових декларацій подаються онлайн, то і черги у податковій службі до крайнього терміну подачі на 96 відсотків коротші, ніж були колись. Від дигіталізації виграють обидві групи: ті, хто вирішує питання онлайн мають зручний електронний сервіс, а ті, хто робить це оффлайн, мусить значно менше чекати в установах.

Читайте також: "Країна в смартфоні" по-естонськи: цифрова держава як ключ до подолання корупції

Наскільки велика небезпека того, що частина суспільства внаслідок дигіталізації опиниться "за бортом" через небажання чи невміння користуватися електронними послугами?

Так може статися, якщо навмисно не думати про все суспільство. В Естонії ще в 1990-ті роки надзвичайно багато інвестували в освіту - як у школах, так і загалом у суспільстві. Другий важливий момент - це зробити платформи цифрових державних послуг настільки зручними для користування, наскільки це можливо. Багато хто думає, що дигіталізація - це віртуальна копія оффлайн-процесу. Тобто, якщо я на папері маю зазначати своє ім'я, прізвище та адресу в податковій декларації на папері, то маю робити те ж саме і в електронній формі. Це абсолютно помилковий підхід. Дигіталізація дає можливість вибудувати будь-який процес повністю по-новому.

Читайте також: Навіщо держава хоче роздати українцям офіційні електронні адреси

Коли ти починаєш заповнювати податкову декларацію в Естонії онлайн, то система тобі просто показує попередній розрахунок, у якому враховані твої заробітки, сплачені податки, якісь інші внески, та скільки тобі зрештою мають повернути грошей чи скільки ти маєш доплатити сам. Якщо ти з усім погоджуєшся, то варто лише клікнути "так" - і декларацію подано. Якщо платформу побудовано достатньо зручно для користувача, то не має значення ані вік, ані рівень освіти, аби спонукати людей користуватися послугою.

Яку небезпеку ховає у собі дигіталізація, якщо врахувати, що в Україні таких всезагальних програм навчання населення цифровим технологіям не було?

Мені здається, що не робити цю попередню роботу - велика помилка. Адже держава так чи інакше інвестує великі суми у дигіталізацію. Якщо зрештою лише третина населення користується цифровими послугами, то і заощадження як для держави, так і для населення на дві третини менше можливих. Тим не менш, я не думаю, що це призведе до двокласового суспільства. По-перше, результат надання послуги оффлайн і онлайн один і той самий - подана декларація чи зареєстроване авто. По-друге, прийняття тих чи інших змін населенням потребує часу.

В Естонії з 2005 року, тобто вже 15 років, існує можливість голосувати на виборах онлайн. На початку лише кілька тисяч людей нею користувалася. Нині майже половина тих, хто голосує, робить це онлайн. Тобто цей розвиток відбувається дуже природньо, люди розповідають з року в рік одне одному про свій досвід, і він таким чином поширюється.

З іншого боку, ІТ-навички населення самі по собі покращуються. З кожним роком людей, які вміють користуватися смартфоном, стає дедалі більше лише з тієї причини, що старші покоління відходять, а молодші дорослішають. Інше питання - чи кожен може собі дозволити смартфон чи комп'ютер. Тут держава може допомогти, створюючи громадський доступ до техніки у бібліотеках, церквах, держустановах. В Естонії це так і відбувається.