За даними Києва, Росія викрала щонайменше 19546 українських дітей. Станом на 1 червня 2025 року вдалося повернути 1345. У багатьох із них за плечима - фільтраційні табори, втрата близьких, нав'язування російської ідентичності, залякування та фізичне насильство. Повернення кожної дитини до України - складна гуманітарна операція. Утім, далі на дітей чекає не менш складний етап - реабілітація та реінтеграція в Україні.

Про те, в якому стані повертаються українські діти з депортації, як їм допомагають адаптуватися й повернутися до себе, DW поговорила з Іриною Туляковою, керівницею Координаційного центру з розвитку сімейного виховання та догляду дітей. Вона очолює напрям реабілітації та реінтеграції в межах Bring Kids Back (BKB) та координує систему підтримки повернених дітей - від першої зустрічі до остаточної інтеграції у громаду.

DW: На щастя, новини про повернення дітей за останні місяці стали більш частими. Що з ними відбувається, коли вони повертаються до України?

Усі діти проходять через Центр захисту дитини, запущений два роки тому президентом в рамках BKB. Там  їх опитують у форматі "Барнахус" - "зеленої кімнати" та створюють індивідуальний план супроводу. Спочатку нашими кейс-менеджерами визначаються першочергові потреби, які задовольняються протягом трьох місяців: де дитина мешкатиме, які гуманітарні потреби вона має - все, що потребує швидкого реагування. Усі повернуті діти влаштовані або в дитячі будинки сімейного типу, або прийомні сім'ї, або возз'єднані з біологічними родичами чи опікунами.

Держава фінансово підтримуватиме повернених дітей

Після короткотермінового створюється план на пів року, рік та  на 18 місяців. Зазвичай саме стільки ми супроводжуємо дітей, менше поки не виходить. Дітям та їхнім родичам може надаватися психологічна допомога, catch up - надолуження освітніх втрат, адже дуже багато дітей втратили в навчанні та мові. Влаштовуємо їх в навчальні заклади. Організовуємо медичне обстеження, оскільки зазвичай діти зараз приїжджають в досить занедбаному стані, бо відповідні сфери не працюють для них належно поза межами України. У регіонах їх супровід продовжують служба у справах дітей, фахівці соціальної роботи, партнерські громадські організації, які допомагають закрити необхідні потреби. Найближчим часом буде ухвалена постанова про державну фінансову підтримку дітей, повернених в межах BKB.

Який ментальний стан повернених дітей? Які особливості їхньої поведінки?

Це точно дуже травмовані діти, тому завжди поруч є психологи. Вони або бачили вбивства, або втратили рідних під час військових дій, або були залякані російськими військовими, що їх заберуть, щось зроблять з ними чи їхніми родичами на підвалах… Навіть сам процес повернення - це вже дуже травматичний досвід. Тому їх психологічний стан набагато гірший, ніж фізичний. Я не пам'ятаю кейсів, щоб взагалі не було жодних викликів з ментальним здоров'ям після повернення з депортації. Вони зазвичай дуже складно йдуть на контакт, їм складно відновити довіру навіть з опікунами та рідними. Їм потрібен час на те, щоб відновлювати стосунки. Навіть півтора року - поки що мало та вимагає постійної роботи.

Зважаючи на те, що йдеться про комплексну травму, як довго триває психологічний супровід?

Залежить від дитини, її віку, стану, готовності опікунів. Головне - у дітей є можливість отримувати цю підтримку стільки, скільки потрібно, а якщо зараз такої потреби нема, а потім знадобиться послуга, її є звідки отримати. Був підліток, який повернувся два роки тому, зараз йому 19. Він користувався послугами психолога дуже недовго, а далі завдяки присутності значимого дорослого, підтримці, любові, страхи, які в нього були, зникли.

Враховуються індивідуальні потреби дитини

Чого насамперед потребують діти, яких вдалося повернути в Україну?

Психолог, медики - це базово. Відновлення документів, бо часто приїжджають геть без нічого. Житло, сімейне оточення. У нас є цілий пакет першої підтримки, який ми даємо дітям, - там і одяг, і планшети, зарядні пристрої, кошти на перші потреби. У кожної дитини насправді дуже індивідуальний пакет потреб, які треба закривати. Наприклад, дітям з інвалідністю потрібні спеціальні ліжка, допоміжні засоби реабілітації, якими ми їх забезпечуємо. Тобто необхідна допомога - первинна, гуманітарна - всім надається.

Пані Ірино, Ви сказали, що дитину влаштовують у сімейну форму виховання, якщо у неї немає опікуна чи біологічних родичів. Як ухвалюється рішення, куди повертається дитина, в який регіон?

Зазвичай насправді є опікуни. Проте, якщо це діти-сироти, чи діти, позбавлені батьківського піклування, вони мають право вибору. Частіше дітей приймають сім'ї, які походять з того ж регіону (що і дитина. - Ред.). По-перше, діти - уже на обліку в місцевої служби у справах дітей, по-друге, самі сім'ї більш відкриті до своїх земляків.  

Фізичне насильство в депортації - не рідкість

Наскільки розповсюджені випадки, коли діти в окупації чи після примусового переміщення, зазнавали фізичного, можливо навіть сексуального насильства?

Випадки сексуального насильства були, але не масові, а от фізичного - багато, особливо серед підлітків. Наприклад, під час опитувань - якщо, на думку росіян, діти проявляли якийсь непослух, це завжди супроводжувалося насиллям.

З боку окупаційних військ чи якихось вихователів?

Окупантів. Там є спеціальні люди для того, щоб здійснювати такий тиск й, скажімо так, виховувати українців, які перебувають в тимчасовій окупації.

Як багато дітей повертаються з втраченою українською ідентичністю або, можливо, взагалі геть вороже налаштовані до України внаслідок мілітаризації та примусової русифікації?

Ті, хто повертаються, не мають якоїсь ворожості. Вони розповідають про те, що їм постійно повторювали, що вони не потрібні, що вони не українці, а росіяни. Їх забирали в табори для проходження військових вишколів. Різні кейси, але це саме ті діти, які чинили спротив тиску та вербуванню. Відчутний острах, тому що дуже багато поганого їм розповідалося про Україну. "А що з нами буде, коли ми повернемось? Чи не будуть нас сприймати як зрадників?" Однак вже з перших хвилин комунікації з фахівцями, командами, які зустрічають дітей і родини, зрозуміло, що це не так. Вони заспокоюються та розуміють, що всі дуже чекали на них. Коли повертається дитина, це завжди дуже вагома подія - ціле свято. Скільки б там не було дітей, ми на них усіх чекаємо.

Читайте також: Дослідження: як РФ краде і перетворює на росіян українських дітей

Тобто переважно діти радіють тому, що опиняються в Україні?

Я не бачила тих, хто не радів. Зазвичай це діти, які чекали на повернення, які мають тут близьких, або ж якщо нема близьких, то є дуже велике бажання повернутися. Я не знаю, як буде далі. Ми точно будемо повертати різних дітей, будуть процеси деокупації. Зрозуміло, що матимуть місце різні настрої… Але принаймі на даний час вони розповідають історії вербування, як над ними знущалися, змушували співати гімн Російської Федерації. Якщо не погоджувалися - які були для них наслідки.

Як Росія працює над зміною ідентичності дітей з України

Розкажіть, будь ласка, детальніше про випадки вербування. Що розповідають діти, з якою метою їх намагалися схилити до співпраці?

Військові приїжджали, забирали конкретного хлопчика, везли його в тренувальний табір. Звідти він втік, його намагалися повернути, вчиняли над ним насильство… У школах співати гімн РФ обов'язково, ніякої української мови. Якщо родичі - військові, а в нас таких (дітей. - Ред.) дуже багато, це взагалі катастрофа. Вони постійно під наглядом, моральним тиском, їм розповідають, що їх брат, тато чи мама - зрадники. Було навіть таке, що доросла дитина переходила кордон і її били по ногах ні за що. Перевіряли цього хлопця 25 разів, нічого не знайшли - зрештою, випустили. Росіяни хочуть зробити все, щоб ніхто не виїжджав, щоб всіх залишити в Росії та всі йшли служити Російській Федерації.

Відповідно, якщо хтось не погоджується на це, не хоче відвідувати школу, не співає і не підтримує їхні агітаційні кампанії або молодіжні табори, це впливає на дитину. Чиниться тиск. Вони навіть розсилали сповіщення про необхідність стати на військовий облік. Тобто все планомірно… Перше, що запускають росіяни, коли окупують територію, - школи. Бо через дітей найлегше тиснути на дорослих. Саме через освіту, через дітей намагаються принаймні зупиняти спротив. Деякі здаються, ламаються, але ті, хто повертаються, зазвичай, - це ті, хто якраз не піддається.

Чи поширені випадки, коли діти втратили батьків уже під час повномасштабної війни або були відділені від них під час фільтрації при спробі виїзду?

Так, таких багато. Так якраз і стається, що, наприклад, вбили маму або батька на очах у дитини. І рідні вирішують, що треба виїжджати, бо дитина була і досі є у важкому психоемоційному стані. Опісля починається процес порятунку дітей та їх возз'єднання з родичами на підконтрольній території України.

Найскладніше - повертати дітей без опікунів

Є дані, як багато повернуто сиріт чи тих, хто позбавлений батьківського піклування?

Мало тих, хто повертається в нові родини. Це (кожна історія. - Ред.) завжди про втрату, але переважно є родичі або близькі люди, опікуни. Росія не хоче нам повертати наших дітей (які в Україні перебували в інтернатах чи будинках дитини. - Ред.), бо це визнання того, що вони їх викрали. Коли є якісь родичі, це допомагає, бо росіянам складно аргументувати, чому вони не віддають дитину близьким.

Читайте також: Як РФ вивезла 46 дітей із окупованого Херсона - розслідування NYT

Ми бачимо, що Росія не гребує жодними методами і, зокрема, використовує дітей для диверсій. Як перевіряють їх на факт можливої співпраці з окупаційними органами?

Насамперед потрібно забезпечити довіру та їх спокій. Навіть діти, які піддавалися або щодо яких були якісь спроби вербування, з цим всім можна працювати, бо це - діти. Вони проходять опитування про їхній досвід та пережите за участі психологів, усе відбувається в безпечному форматі. Якщо ми шукаємо сім'ю, то саме таку, щоб вона відповідала потребам дитини та її найкращим інтересам.

Значну роль в реінтеграції відіграє оточення. Коли дитина з депортації повертається в громаду, чи не постає проблема стигматизації через пережите?

Деталі історії не розголошуються. Є діти, які розповідають, є такі, хто не хоче, вони не зобов'язані проговорювати. Тому це точно не про стигму. Сама практика війни, на жаль, про те, що немає нічого постійного. Дуже багато людей переміщується, є люди, які пережили окупацію або повернулися з-за кордону. Усе змінюється і діти, коли потрапляють в ту чи іншу громаду, до неї адаптуються як до нового етапу в житті. На дітях же не написано, що вони повернулися з депортації. Якщо дитина хоче про це розказати однокласникам чи одногрупникам - розкаже. Якщо не хоче - не розкаже. Я не помічала, щоб вони себе якось виділяли чи навпаки, щоб їх якось виділяли в тих спільнотах, в які вони зараз інтегруються.

Як змінюються діти після періоду реабілітації та адаптації?

Дуже багато позитивних історій. Є дівчинка, яка повернулася, знайшла тут маму, яка взяла її під опіку, вже вибрала професію та навчається за фахом. Є хлопчик, який потрапив в прийомну сім'ю, подружився з дітьми і відчуває себе частиною сім'ї. Є ті, хто мріяв про певні навчальні заклади, вступили та навчаються. Є такі, хто вже працює, хоча мали дуже тяжкий досвід, як у фільмі  жахів. Наприклад, є хлопець, який повернувся два роки тому. У нього дуже складна історія - і повернення, і інтеграції. Але він виріс, влаштувався на роботу, знайшов кохання, у нього змінилася поведінка, ставлення до життя. Це дуже цілеспрямована молода людина, яка точно стане щасливою. І такі зміни - це велике щастя, мене це надзвичайно надихає, бо ці діти заслуговують на те, щоби мати любов, підтримку, середовище свідомих дорослих, які поруч з ними на життєвому шляху.

Читайте також: 11-річний Ілля з Маріуполя: втеча з пекла війни та депортації