Після завершення війни багато українців, які виїхали до ЄС, не повернуться додому, прогнозують в аналітичному центрі Bruegel. Проте це може принести довгострокові економічні вигоди приймаючим країнам.
Українські біженці в НімеччиніФото: Markus Schreiber/AP Photo/picture alliance
Реклама
Країнам Євросоюзу варто очікувати, що більшість українських біженців не повернуться в Україну після завершення війни. Такого висновку дійшли експерти європейського аналітичного центру Bruegel, базованого в Брюсселі, який спеціалізується на питаннях економіки. На їхню думку, від повернення додому українців стримуватиме "зруйнована економіка, ймовірно затяжний конфлікт та невизначеність".
В аналітичній записці "Чи повернуться українські біженці додому", опублікованій у вівторок, 27 вересня, говориться про те, що ЄС повинен бути готовий до значних витрат на утримання українських біженців. При цьому у документі наголошується, що "витрати на українських іммігрантів у Європі будуть короткостроковими" і це зрештою принесе "довгострокові економічні вигоди".
Від початку повномасштабного російського вторгнення у лютому 2022 року з України, рятуючись від війни, виїхало близько 15 відсотків населення. Майже чотири мільйони українців зареєструвалися у країнах ЄС, вказується в документі. Аналітики звернули увагу на те, що українців у ЄС радо вітали й пропонували допомогу. На відміну від біженців з інших країн, українські мають унікальну особливість, а саме - це переважно жінки й діти.
Згідно з опитуванням, проведеним Управлінням Верховного комісара ООН з питань біженців (UNHCR), 86 відсотків українців, які виїхали, рятуючись від війни, становлять жінки, 84 відсотки українських біженців - працездатного віку. "Багато хто з них має чудову освіту, 90 відсотків молодих людей мають закінчену середню шкільну освіту, для порівняння у ЄС ця цифра становить 84 відсотки. 49 відсотків опитаних мають вищу освіту", - цитують опитування ООН автори аналітичної записки.
Проте уряди європейських країн турбує запитання, чи повернуться українські біженці додому після війни. Аналітики Bruegel вважають, що навіть якщо війна скоро завершиться і "навіть якщо Україна вийде з неї без значних територіальних втрат, більшість українських біженців радше за все залишаться за кордоном".
Експерти пояснюють це тим, що біженці рідко повертаються до "бідних країн" після того, як отримали можливість пожити "у багатих країнах", навіть коли безпекова ситуація на їхній батьківщині стабілізувалася. "Чим довше триватиме конфлікт, чим більшими будуть втрати українських територій, чим більшою буде невизначеність щодо остаточного статусу України, тим більшою стане нова українська діаспора", - передбачають автори.
Наразі потік українських біженців створив помітний тиску на соціальну систему, державні бюджети та ринки праці європейських країн. Проте експерти вважають, що "з часом українці зможуть вільно пересуватися та працювати у різних країнах ЄС і таким чином осядуть там, де їх найліпше прийматимуть і там, де вони будуть найбільше потрібні". За даними багатьох досліджень, пишуть автори, якщо біженцю дати можливість працювати, то приблизно за десять років витрати на його утримання будуть мінімальними. Таким чином "довгострокові економічні вигоди для країн ЄС від прийняття українських біженців перевищать короткострокові витрати".
Щодо політичних наслідків, то уряди країн-членів ЄС повинні бути готові до утворення численної української діаспори, яка "допомагатиме новоприбулим мігрантам, стримуючи таким чином гуманітарну кризу, і робитиме свій внесок у відбудову України, надсилаючи грошові перекази своїм рідним".
Найліпша допомога Україні - сприяти відбудові
Україна потребуватиме потужної допомоги у поствоєнній відбудові, а країнам, які приймають найбільшу кількість біженців, необхідна підтримка для їхнього облаштування, говориться у висновках документу. Вони також нагадують, що у червні цього року Європейська Рада надала Україні статус країни-кандидата, що "створює надійне підґрунтя для відбудови країни, врегулювання кризи біженців і інтеграції українців у ринок праці ЄС".
"Тому найліпшим способом допомогти Україні та зменшити ймовірний відтік її громадян буде сприяння відбудові країни, а не створення штучних перешкод для імміграції людей, які пережили великі страждання", - говориться у записці.
Українські біженці дали нове життя іспанському містечку
01:36
This browser does not support the video element.
Історії українок, які втекли до Німеччини від війни
В умовах війни вони ухвалили складне рішення - залишити свою батьківщину. Деякі з них виїжджали без найменшого уявлення, де шукати притулку. DW поговорила з українськими жінками, які тепер живуть у Німеччині.
Фото: DW
Олександра поїхала з Києва 23 березня. Зараз живе у Бергіш-Гладбаху: "Я хочу додому, але поки не можна. Іноді хочеться все кинути та поїхати до Києва, навіть якщо там бомблять. Тут важко - чужі люди. Я все одно повернуся, коли дозволять. Ми повинні зберегти якнайбільше українських життів, щоб потім відбудувати країну. Ця думка допомагає мені впоратися з ситуацією".
Фото: DW
Її спогади: "15 березня я вирішила, що треба їхати. Поруч підірвали метро. Я прокинулася від того, що стіни трясуться. О 7-й ранку я вийшла і додому більше не поверталася. 23 березня сіла на потяг до Львова. Ночувала у подруги. 26 березня Львів бомбили. Я сиділа в підвалі й думала: "Боже, дай дожити до завтра". У Львові дізналася, що волонтер возить до Богуміна. З Чехії поїхала до Німеччини".
Фото: DW
Олександра народилася у Кіровограді. 19 років жила у Києві. "Я мешкала у хорошому місці, в гарній квартирі, у будинку на Подолі, у старому місті, в історичному центрі. Працювала в IT-компанії", - розповідає вона. На фото: будинок у Києві на проспекті Лобановського, неподалік від бомбосховища, де під час обстрілів перебувала Олександра.
Фото: privat
Про перші дні війни, проведені у підвалі, вона згадує так: "На третій день їжа почала закінчуватися. У мене не було сил навіть гумку для волосся зав'язати. У підвалі був туалет і умивальник, можна було помити посуд, але душ прийняти не можна. У підвалі весь час сидиш, усе затікає". На фото: Олександра на підземному паркмайданчику в Києві.
Фото: Privat
"У Німеччині всі допомагають. Волонтери дали одяг, є гуманітарна допомога, їжа, щомісячна соціальна допомога. Для мене головна проблема - незнання німецької мови. У всіх відомствах без німецької важко. Якби я знала мову, я вже працювала б. У мене лише українська, російська, англійська. Незрозуміло, чи я надовго тут", - каже жінка в інтерв'ю DW.
Фото: DW
Олена виїхала з дітьми з Київської області 10 березня. Нині живе у Кельні: "Я народилася на Донеччині. Авдіївка - моя батьківщина. Ми прожили під обстрілами вісім місяців у 2014-2015 роках. І тут... 24 лютого. Боже, я ніколи б не повірила, що війна... Одну війну закінчили б. Я була в шоці, просто не могла повірити". У селищі Клавдієво-Тарасове Олена жила з 2015 року.
Фото: DW
Про перші два тижні: "У самому селищі російських військових не було. Але поруч Буча, Макарів, Бородянка… Там уже обстріли були страшні. З усіх боків були російські чи українські військові, і вони через нас перестрілювалися. Я вирішила, що краще зберу валізи і поїду. Залишитися - усім ризикувати. Не тільки життям, а й здоров'ям - своїм і дітей. Можуть скалічити, можуть зґвалтувати".
Фото: DW
Олену з дітьми вивезла незнайома сімейна пара своєю машиною. "Чули, що можуть бути російські блокпости: якщо не сподобається машина, може початися обстріл. Стан - груда нервів. Не знала, як посадити дітей. Всередині на задньому сидінні поставили рюкзаки, хоча розуміли, що від куль це не врятує. Виїхали, дякувати Богу, тихо. На дорогах лежали трупи в українській військовій формі".
Фото: DW
"Я перейшла кордон біля Перемишля. Нас відвезли до табору для біженців. У Польщі приймали дуже добре. У таборі були волонтери з різних країн. Звичайні люди на своїх машинах. Знайшла перекладача, він познайомив мене з хлопцями з Німеччини. Пауль і Тім - з Кельна. Я вирішила їхати до Німеччини. На фото: черги за гуманітарною допомогою в Київській області.
Фото: privat
Олена вважає, що їй дуже пощастило. "Раніше ніколи не була тут, але це була єдина країна, куди я хотіла. Пауль і Тім допомогли мені знайти житло. Тут я почуваюся добре і спокійно. Думаю, що ми залишимося в Німеччині. Діти пішли до німецької школи, вивчають мову, я також. Ми уже двічі тікали від війни, хочу, щоб мої діти виросли у спокійній обстановці", - каже жінка в інтерв'ю DW.
Фото: DW
Тетяна поїхала з Харкова 5 березня. Нині живе у Бонні. В Україні вона провела з дитиною три тижні під обстрілами. "Моя 10-річна донька була дуже налякана, часто плакала і весь час питала: "Мамо, я ж тут не помру?" Виїздити було страшно, але дивитись на дитину в такому стані сил більше не було", - розповідає жінка.
Фото: DW
Про свій від'їзд: "До Львова ми дісталися за п'ять днів, звідти - до Польщі. Польські прикордонники ласкаво посміхалися нам, постійно говорили, що ми тепер у безпеці, допомагали нести сумки. Волонтери зустріли нас із іграшками для дітей, гарячою їжею та цілими мішками предметів першої необхідності, пояснювали маршрути до Німеччини". На фото: донька Тетяни у бомбосховищі.
Фото: privat
З Польщі Тетяна з дочкою вирушили до Німеччини: "Ми поїхали з великою валізою та кількома сумками. У Берліні на вокзалі ми ненадовго зайшли в магазин і залишили валізу на платформі. Коли повернулися, її вже не було. У Бонн ми прибули 11 березня. Нас з донькою безкоштовно поселили у невеликій кімнаті в готелі".
Фото: DW
Тетяна вдячна Німеччині та іншим європейським країнам за допомогу: "Хоча я перебуваю в безпеці, серце моє залишилося у Харкові, з рідними та близькими мені людьми. Щовечора я читаю новини про те, що знову бомбардували, що знову когось поранили і є убиті. Щоранку обдзвонюю тих, хто залишився, у сподіванні, що дадуть відповідь, скажуть, що з ними все добре".
Фото: DW
Під час зйомок донька Тетяни ховалась під ковдрою. "Моя дочка займається з психологом, у неї психологічна травма. Вона запитує, чи не нападе Росія на Німеччину. Нещодавно ми йшли вулицею і почули петарди. Вона притулилася до мене і кричала, що треба ховатися. Мої аргументи на неї не діють. Коли вона залишається в номері одна, то нерідко ховається у ванній", - розповідає жінка.
Фото: privat
Інна розповідає, що до Німеччини вона з Ксенією приїхала до знайомих, які запропонували тимчасово зупинитися у них. Діти навчаються зараз у своїх українських школах у режимі онлайн. Жінки вдячні усім, хто надавав їм допомогу житлом та речами, каже Інна.
Фото: DW
Ксенія та Інна виїхали з Одеси. "Ми живемо у незнанні, не маємо гадки, що далі буде. Ми чудово розуміємо, що нам доведеться відновлювати свою країну. Зрозуміло, що довгий час не буде роботи, постраждала економіка, до цього всі українці готові. Але ж якби якісь терміни були, а так виходить, що ніхто не розуміє, що далі робити, це найскладніше", - кажуть вони.
Фото: DW
В інтерв'ю DW Ксенія згадує: "24 лютого пролетіло над нашим будинком. Швидше за все, збивали ракети. Ми досі боїмося цих звуків. Діти можуть їх забути, але ми ніколи не забудемо. У місті почалася паніка. У магазинах люди змітали усе, на заправках - черги. Я зателефонувала кумі. Ми побігли купувати продукти, памперси. Спали всі у нас вдома в коридорі на підлозі. На машині виїхали до Придністров'я".
Фото: privat
У Придністров'ї Ксенія та її кума Інна прожили два тижні. "Через те, що Придністров'я надто проросійське, чоловіки сказали нам їхати звідти, - каже Інна. - Дорогою зламалася машина, ночували в Румунії, Угорщині, Австрії. У Відні волонтери на вокзалі допомогли з безкоштовними квитками. З Відня ми вже потягом їхали до Німеччини". На фото: сумки, з якими Інна та її син приїхали до Німеччини.
Фото: DW
Інна (на фото) хоче повернутися до Одеси. Ксенія додає: "Страшно, хочеться додому, ми тут гості, а їхати не можна, чоловік категорично не дозволяє. Я була кілька разів на межі, коли хотілося просто повернутися, незважаючи на війну. Я ніколи не виїжджала зі свого міста. Якби чоловік був зі мною, я б, можливо, по-іншому почувалася. Він удома, патрулює нашу вулицю".
