Українські біженці у Швейцарії: продажі авто застопорилися
Інна Завгородня
25 травня 2023 р.
Українські біженці у Швейцарії, які отримують соціальну допомогу, мають продати свої автомобілі, якщо їхня вартість перевищує певну суму. Однак втілити це правило виявилося непросто, повідомляє швейцарський мовник SRF.
Реклама
Українські біженці, які втекли від війни до Швейцарії і отримують у країні соціальну допомогу, через рік перебування мають продати свої автомобілі, якщо їхня вартість перевищує певну суму. Однак на практиці місцева влада у різних кантонах країни зіштовхнулася із труднощами під час реалізації цього рішення, повідомляє швейцарський мовник Schweizer Radio und Fernsehen (SRF).
Як зазначається, біженці від війни з України донедавна користувалися у Швейцарії окремими привілеями під час отримання соціальної допомоги у порівнянні до інших отримувачів соціальних виплат. Автомобілі біженців не розглядалися як їхнє майно під час нарахування їм соціальної допомоги. Це було винятком із загального правила, що, за даними SRF, викликало у країні суперечки, у зв'язку з чим швейцарські кантони змінили їхні рекомендації наприкінці минулого року. Згідно з ними, українські біженці, які після року перебування у країні хочуть і надалі отримувати соціальну допомогу, мають продати свої автомобілі. Нині ж - через кілька місяців після зміни правил для українських біженців - влада не надто просунулася у втіленні власних рекомендацій в життя, зазначає мовник.
Як розповів SRF представник департаменту соціальних служб кантону Берн Ґундекар Ґібель (Gundekar Giebel), цей кантон поки що не зобов'язав жодного українського біженця продати своє авто, однак близько десятка випадків перебувають на розгляді, багато біженців опираються передбаченому законодавством продажу автівок.
"На розгляд подають документи, які демонструють, що транспортні засоби належать комусь в Україні або що вони перебувають у лізингу. Це справді важко", - розповів Ґібель SRF. Він також додав, що багато хто перевіз свій автомобіль назад в Україну після того, як отримав повідомлення від соціальної служби.
Опитування: примусового продажу автомобілів поки що не було
У повідомленні зазначається, що радіо SRF зробило запити до семи найбільших кантонів і міст країни. Як з'ясувалося, у жодному з них поки не розпоряджалися продавати автомобілів українських біженців, однак майже у всіх здійснюється перевірка низки випадків. За цими даними, найактивніше перевірки відбуваються у франкомовному кантоні Во, де соціальні розглядають питання про продаж майже 50 автомобілів, що належать біженцям з України, які отримують соціальну допомогу.
Водночас, як зазначає SRF, майже всі з опитаних міст і кантонів заявили про значні практичні труднощі, з якими вони стикнулися під час втілення в життя правил про продаж автівок. За словами координаторки з питань надання притулку кантону Базель (місто) Ренати Ґойманн (Renata Gäumann), за умови, що автомобіль дійсно належить саме отримувачам соціальної допомоги, представники влади стикаються ще з однією проблемою. "Лише незначна частка автомобілів коштують стільки, щоб мало сенс продавати їх у Швейцарії", - говорить вона.
Продажу підлягають автомобілі, вартість яких перевищує певну суму, якою дозволено володіти для отримання соціальної допомоги - її визначають окремо для кожного кантону, "а це у більшості випадків не так. Це не розкішні автівки". У кантоні Женева, повідомляє SRF, були випадки, коли продаж автомобілів зупиняли, тому що вартість автівок була занадто низькою.
Тож на практиці запровадження однакових правил для всіх отримувачів соціальної допомоги у Швейцарії виявилося складним, робить висновок SRF. Мовник припускає, що примусових продажів автомобілів українських біженців, які отримують соціальну допомогу, буде дуже мало. За оцінками швейцарської влади, щонайбільше кожне десяте домогосподарство українських біженців у Швейцарії має у своєму розпорядженні автомобіль.
За даними швейцарських ЗМІ, станом на березень 2023 року було зареєстровано майже 80 тисяч біженців від війни в Україні.
Історії українок, які втекли до Німеччини від війни
В умовах війни вони ухвалили складне рішення - залишити свою батьківщину. Деякі з них виїжджали без найменшого уявлення, де шукати притулку. DW поговорила з українськими жінками, які тепер живуть у Німеччині.
Фото: DW
Олександра поїхала з Києва 23 березня. Зараз живе у Бергіш-Гладбаху: "Я хочу додому, але поки не можна. Іноді хочеться все кинути та поїхати до Києва, навіть якщо там бомблять. Тут важко - чужі люди. Я все одно повернуся, коли дозволять. Ми повинні зберегти якнайбільше українських життів, щоб потім відбудувати країну. Ця думка допомагає мені впоратися з ситуацією".
Фото: DW
Її спогади: "15 березня я вирішила, що треба їхати. Поруч підірвали метро. Я прокинулася від того, що стіни трясуться. О 7-й ранку я вийшла і додому більше не поверталася. 23 березня сіла на потяг до Львова. Ночувала у подруги. 26 березня Львів бомбили. Я сиділа в підвалі й думала: "Боже, дай дожити до завтра". У Львові дізналася, що волонтер возить до Богуміна. З Чехії поїхала до Німеччини".
Фото: DW
Олександра народилася у Кіровограді. 19 років жила у Києві. "Я мешкала у хорошому місці, в гарній квартирі, у будинку на Подолі, у старому місті, в історичному центрі. Працювала в IT-компанії", - розповідає вона. На фото: будинок у Києві на проспекті Лобановського, неподалік від бомбосховища, де під час обстрілів перебувала Олександра.
Фото: privat
Про перші дні війни, проведені у підвалі, вона згадує так: "На третій день їжа почала закінчуватися. У мене не було сил навіть гумку для волосся зав'язати. У підвалі був туалет і умивальник, можна було помити посуд, але душ прийняти не можна. У підвалі весь час сидиш, усе затікає". На фото: Олександра на підземному паркмайданчику в Києві.
Фото: Privat
"У Німеччині всі допомагають. Волонтери дали одяг, є гуманітарна допомога, їжа, щомісячна соціальна допомога. Для мене головна проблема - незнання німецької мови. У всіх відомствах без німецької важко. Якби я знала мову, я вже працювала б. У мене лише українська, російська, англійська. Незрозуміло, чи я надовго тут", - каже жінка в інтерв'ю DW.
Фото: DW
Олена виїхала з дітьми з Київської області 10 березня. Нині живе у Кельні: "Я народилася на Донеччині. Авдіївка - моя батьківщина. Ми прожили під обстрілами вісім місяців у 2014-2015 роках. І тут... 24 лютого. Боже, я ніколи б не повірила, що війна... Одну війну закінчили б. Я була в шоці, просто не могла повірити". У селищі Клавдієво-Тарасове Олена жила з 2015 року.
Фото: DW
Про перші два тижні: "У самому селищі російських військових не було. Але поруч Буча, Макарів, Бородянка… Там уже обстріли були страшні. З усіх боків були російські чи українські військові, і вони через нас перестрілювалися. Я вирішила, що краще зберу валізи і поїду. Залишитися - усім ризикувати. Не тільки життям, а й здоров'ям - своїм і дітей. Можуть скалічити, можуть зґвалтувати".
Фото: DW
Олену з дітьми вивезла незнайома сімейна пара своєю машиною. "Чули, що можуть бути російські блокпости: якщо не сподобається машина, може початися обстріл. Стан - груда нервів. Не знала, як посадити дітей. Всередині на задньому сидінні поставили рюкзаки, хоча розуміли, що від куль це не врятує. Виїхали, дякувати Богу, тихо. На дорогах лежали трупи в українській військовій формі".
Фото: DW
"Я перейшла кордон біля Перемишля. Нас відвезли до табору для біженців. У Польщі приймали дуже добре. У таборі були волонтери з різних країн. Звичайні люди на своїх машинах. Знайшла перекладача, він познайомив мене з хлопцями з Німеччини. Пауль і Тім - з Кельна. Я вирішила їхати до Німеччини. На фото: черги за гуманітарною допомогою в Київській області.
Фото: privat
Олена вважає, що їй дуже пощастило. "Раніше ніколи не була тут, але це була єдина країна, куди я хотіла. Пауль і Тім допомогли мені знайти житло. Тут я почуваюся добре і спокійно. Думаю, що ми залишимося в Німеччині. Діти пішли до німецької школи, вивчають мову, я також. Ми уже двічі тікали від війни, хочу, щоб мої діти виросли у спокійній обстановці", - каже жінка в інтерв'ю DW.
Фото: DW
Тетяна поїхала з Харкова 5 березня. Нині живе у Бонні. В Україні вона провела з дитиною три тижні під обстрілами. "Моя 10-річна донька була дуже налякана, часто плакала і весь час питала: "Мамо, я ж тут не помру?" Виїздити було страшно, але дивитись на дитину в такому стані сил більше не було", - розповідає жінка.
Фото: DW
Про свій від'їзд: "До Львова ми дісталися за п'ять днів, звідти - до Польщі. Польські прикордонники ласкаво посміхалися нам, постійно говорили, що ми тепер у безпеці, допомагали нести сумки. Волонтери зустріли нас із іграшками для дітей, гарячою їжею та цілими мішками предметів першої необхідності, пояснювали маршрути до Німеччини". На фото: донька Тетяни у бомбосховищі.
Фото: privat
З Польщі Тетяна з дочкою вирушили до Німеччини: "Ми поїхали з великою валізою та кількома сумками. У Берліні на вокзалі ми ненадовго зайшли в магазин і залишили валізу на платформі. Коли повернулися, її вже не було. У Бонн ми прибули 11 березня. Нас з донькою безкоштовно поселили у невеликій кімнаті в готелі".
Фото: DW
Тетяна вдячна Німеччині та іншим європейським країнам за допомогу: "Хоча я перебуваю в безпеці, серце моє залишилося у Харкові, з рідними та близькими мені людьми. Щовечора я читаю новини про те, що знову бомбардували, що знову когось поранили і є убиті. Щоранку обдзвонюю тих, хто залишився, у сподіванні, що дадуть відповідь, скажуть, що з ними все добре".
Фото: DW
Під час зйомок донька Тетяни ховалась під ковдрою. "Моя дочка займається з психологом, у неї психологічна травма. Вона запитує, чи не нападе Росія на Німеччину. Нещодавно ми йшли вулицею і почули петарди. Вона притулилася до мене і кричала, що треба ховатися. Мої аргументи на неї не діють. Коли вона залишається в номері одна, то нерідко ховається у ванній", - розповідає жінка.
Фото: privat
Інна розповідає, що до Німеччини вона з Ксенією приїхала до знайомих, які запропонували тимчасово зупинитися у них. Діти навчаються зараз у своїх українських школах у режимі онлайн. Жінки вдячні усім, хто надавав їм допомогу житлом та речами, каже Інна.
Фото: DW
Ксенія та Інна виїхали з Одеси. "Ми живемо у незнанні, не маємо гадки, що далі буде. Ми чудово розуміємо, що нам доведеться відновлювати свою країну. Зрозуміло, що довгий час не буде роботи, постраждала економіка, до цього всі українці готові. Але ж якби якісь терміни були, а так виходить, що ніхто не розуміє, що далі робити, це найскладніше", - кажуть вони.
Фото: DW
В інтерв'ю DW Ксенія згадує: "24 лютого пролетіло над нашим будинком. Швидше за все, збивали ракети. Ми досі боїмося цих звуків. Діти можуть їх забути, але ми ніколи не забудемо. У місті почалася паніка. У магазинах люди змітали усе, на заправках - черги. Я зателефонувала кумі. Ми побігли купувати продукти, памперси. Спали всі у нас вдома в коридорі на підлозі. На машині виїхали до Придністров'я".
Фото: privat
У Придністров'ї Ксенія та її кума Інна прожили два тижні. "Через те, що Придністров'я надто проросійське, чоловіки сказали нам їхати звідти, - каже Інна. - Дорогою зламалася машина, ночували в Румунії, Угорщині, Австрії. У Відні волонтери на вокзалі допомогли з безкоштовними квитками. З Відня ми вже потягом їхали до Німеччини". На фото: сумки, з якими Інна та її син приїхали до Німеччини.
Фото: DW
Інна (на фото) хоче повернутися до Одеси. Ксенія додає: "Страшно, хочеться додому, ми тут гості, а їхати не можна, чоловік категорично не дозволяє. Я була кілька разів на межі, коли хотілося просто повернутися, незважаючи на війну. Я ніколи не виїжджала зі свого міста. Якби чоловік був зі мною, я б, можливо, по-іншому почувалася. Він удома, патрулює нашу вулицю".