Повернутися з ФРН в Україну прагне лише кожен 5-й біженець
Дмитро Каневський
12 березня 2024 р.
Дедалі більше біженців з України в Німеччині з плином часу втрачають надії на повернення додому. Про це свідчить нове дослідження, яке зараз готується до публікації. Що ще з'ясувалося?
Реклама
Лише кожен п'ятий біженець з України (21 відсоток) у Німеччині розраховує на можливість повернення на батьківщину, водночас абсолютна більшість - 77 відсотків - планує залишитися у ФРН принаймні ще на наступні два роки, а ще два відсотки воліли б переїхати до іншої країни.
Такі дані містяться у новому дослідженні Центру міжнародних інституційних порівнянь і міграційних студій при Інституті Ifo в Мюнхені, яке готується до публікації. Цифри й попередні висновки з цього документа наводить суспільно-правовий мовник MDR з Лейпцига.
Згадані 77 відсотків бажаючих залишитися біженців з України у ФРН - це поки що найвища цифра у порівнянні з усіма попередніми даними. Так, за даними низки інших досліджень і опитувань, які проводилися у Німеччині в 2022 і 2023 роках, намір залишитися в країні надовго чи навіть назавжди висловлювали від 29 до 44 відсотків, тобто менше половини українських біженців у цій країні.
Соціологи пояснюють зростання цифр і очевидні зміни настроїв передусім часовим фактором: чим довше триває війна - тим менше бажаючих повертатися. "Наші опитування показують, що надії на повернення в Україну з часом зменшуються, - пояснила у розмові з MDR спеціалістка з міграційних досліджень мюнхенського інституту Ifo Тетяна Панченко. - Це пов'язано насамперед зі зміною очікувань щодо тривалості війни та її наслідків. Чим довше триватиме війна, тим більше людей обживуться в Німеччині, знайдуть тут роботу, пройдуть навчання, розширять соціальні контакти і не захочуть повертатися".
Дослідниця зауважує, однак, що багато біженців перспективу свого тривалого перебування у Німеччині або повернення додому узалежнюють напряму від подальшого розвитку подій в Україні. Загалом кожен третій (29 відсотків) біженець допускає повернення в Україну, "якщо почуватиметься там у безпеці".
Натомість 39 відсотків опитаних у межах нового дослідження мюнхенського інституту чітко визначилися з рішенням не повертатися на батьківщину і планують своє подальше життя за межами України. Майже третина (28 відсотків) сказала, що ще не може визначитися зі своїм рішенням.
Основною мотивацією повернення, кажуть соціологи, є возз'єднання сімей. Але є й інші важливі фактори, серед яких житло, труднощі абсорбції на новому місці, навчання дітей тощо.
До слова, українців, які з початку воєнних дій у лютому 2022-го виїхали в Німеччину як біженці й згодом повернулися в Україну, теж немало, зазначає Тетяна Панченко. За даними телеканалу n-tv з посиланням на Центральний реєстр іноземців ФРН, станом на лютий поточного року, понад 321 тисяча українських біженців, які прибули до ФРН після 24 лютого 2022 року, вже залишили країну. Однак відсутні точні дані про те, скільки з них повернулися в Україну, а скільки перебралися в інші країни.
У ході дослідження Ifo було опитано біженців з України у Німеччині в період з травня 2022 року по січень 2024 року. Нові дані базуються на результатах останнього п'ятого етапу опитування, дані якого зараз готуються до публікації. Як повідомили DW у пресслужбі Ifo, офіційне оприлюднення дослідження очікується упродовж наступних місяців.
Основні тенденції дослідження Ifo щодо біженців з України у ФРН збігаються із тими, які подає і Управління верховного комісара ООН у справах біженців загалом по Європі. УВКБ ООН у січні-лютому цього року опитало 4000 сімей українських біженців по всій Європі. З'ясувалося, що частка біженців, які планують або сподіваються повернутися в Україну в майбутньому, зменшилася порівняно з попереднім роком з 77 до 65 відсотків.
Історії українок, які втекли до Німеччини від війни
В умовах війни вони ухвалили складне рішення - залишити свою батьківщину. Деякі з них виїжджали без найменшого уявлення, де шукати притулку. DW поговорила з українськими жінками, які тепер живуть у Німеччині.
Фото: DW
Олександра поїхала з Києва 23 березня. Зараз живе у Бергіш-Гладбаху: "Я хочу додому, але поки не можна. Іноді хочеться все кинути та поїхати до Києва, навіть якщо там бомблять. Тут важко - чужі люди. Я все одно повернуся, коли дозволять. Ми повинні зберегти якнайбільше українських життів, щоб потім відбудувати країну. Ця думка допомагає мені впоратися з ситуацією".
Фото: DW
Її спогади: "15 березня я вирішила, що треба їхати. Поруч підірвали метро. Я прокинулася від того, що стіни трясуться. О 7-й ранку я вийшла і додому більше не поверталася. 23 березня сіла на потяг до Львова. Ночувала у подруги. 26 березня Львів бомбили. Я сиділа в підвалі й думала: "Боже, дай дожити до завтра". У Львові дізналася, що волонтер возить до Богуміна. З Чехії поїхала до Німеччини".
Фото: DW
Олександра народилася у Кіровограді. 19 років жила у Києві. "Я мешкала у хорошому місці, в гарній квартирі, у будинку на Подолі, у старому місті, в історичному центрі. Працювала в IT-компанії", - розповідає вона. На фото: будинок у Києві на проспекті Лобановського, неподалік від бомбосховища, де під час обстрілів перебувала Олександра.
Фото: privat
Про перші дні війни, проведені у підвалі, вона згадує так: "На третій день їжа почала закінчуватися. У мене не було сил навіть гумку для волосся зав'язати. У підвалі був туалет і умивальник, можна було помити посуд, але душ прийняти не можна. У підвалі весь час сидиш, усе затікає". На фото: Олександра на підземному паркмайданчику в Києві.
Фото: Privat
"У Німеччині всі допомагають. Волонтери дали одяг, є гуманітарна допомога, їжа, щомісячна соціальна допомога. Для мене головна проблема - незнання німецької мови. У всіх відомствах без німецької важко. Якби я знала мову, я вже працювала б. У мене лише українська, російська, англійська. Незрозуміло, чи я надовго тут", - каже жінка в інтерв'ю DW.
Фото: DW
Олена виїхала з дітьми з Київської області 10 березня. Нині живе у Кельні: "Я народилася на Донеччині. Авдіївка - моя батьківщина. Ми прожили під обстрілами вісім місяців у 2014-2015 роках. І тут... 24 лютого. Боже, я ніколи б не повірила, що війна... Одну війну закінчили б. Я була в шоці, просто не могла повірити". У селищі Клавдієво-Тарасове Олена жила з 2015 року.
Фото: DW
Про перші два тижні: "У самому селищі російських військових не було. Але поруч Буча, Макарів, Бородянка… Там уже обстріли були страшні. З усіх боків були російські чи українські військові, і вони через нас перестрілювалися. Я вирішила, що краще зберу валізи і поїду. Залишитися - усім ризикувати. Не тільки життям, а й здоров'ям - своїм і дітей. Можуть скалічити, можуть зґвалтувати".
Фото: DW
Олену з дітьми вивезла незнайома сімейна пара своєю машиною. "Чули, що можуть бути російські блокпости: якщо не сподобається машина, може початися обстріл. Стан - груда нервів. Не знала, як посадити дітей. Всередині на задньому сидінні поставили рюкзаки, хоча розуміли, що від куль це не врятує. Виїхали, дякувати Богу, тихо. На дорогах лежали трупи в українській військовій формі".
Фото: DW
"Я перейшла кордон біля Перемишля. Нас відвезли до табору для біженців. У Польщі приймали дуже добре. У таборі були волонтери з різних країн. Звичайні люди на своїх машинах. Знайшла перекладача, він познайомив мене з хлопцями з Німеччини. Пауль і Тім - з Кельна. Я вирішила їхати до Німеччини. На фото: черги за гуманітарною допомогою в Київській області.
Фото: privat
Олена вважає, що їй дуже пощастило. "Раніше ніколи не була тут, але це була єдина країна, куди я хотіла. Пауль і Тім допомогли мені знайти житло. Тут я почуваюся добре і спокійно. Думаю, що ми залишимося в Німеччині. Діти пішли до німецької школи, вивчають мову, я також. Ми уже двічі тікали від війни, хочу, щоб мої діти виросли у спокійній обстановці", - каже жінка в інтерв'ю DW.
Фото: DW
Тетяна поїхала з Харкова 5 березня. Нині живе у Бонні. В Україні вона провела з дитиною три тижні під обстрілами. "Моя 10-річна донька була дуже налякана, часто плакала і весь час питала: "Мамо, я ж тут не помру?" Виїздити було страшно, але дивитись на дитину в такому стані сил більше не було", - розповідає жінка.
Фото: DW
Про свій від'їзд: "До Львова ми дісталися за п'ять днів, звідти - до Польщі. Польські прикордонники ласкаво посміхалися нам, постійно говорили, що ми тепер у безпеці, допомагали нести сумки. Волонтери зустріли нас із іграшками для дітей, гарячою їжею та цілими мішками предметів першої необхідності, пояснювали маршрути до Німеччини". На фото: донька Тетяни у бомбосховищі.
Фото: privat
З Польщі Тетяна з дочкою вирушили до Німеччини: "Ми поїхали з великою валізою та кількома сумками. У Берліні на вокзалі ми ненадовго зайшли в магазин і залишили валізу на платформі. Коли повернулися, її вже не було. У Бонн ми прибули 11 березня. Нас з донькою безкоштовно поселили у невеликій кімнаті в готелі".
Фото: DW
Тетяна вдячна Німеччині та іншим європейським країнам за допомогу: "Хоча я перебуваю в безпеці, серце моє залишилося у Харкові, з рідними та близькими мені людьми. Щовечора я читаю новини про те, що знову бомбардували, що знову когось поранили і є убиті. Щоранку обдзвонюю тих, хто залишився, у сподіванні, що дадуть відповідь, скажуть, що з ними все добре".
Фото: DW
Під час зйомок донька Тетяни ховалась під ковдрою. "Моя дочка займається з психологом, у неї психологічна травма. Вона запитує, чи не нападе Росія на Німеччину. Нещодавно ми йшли вулицею і почули петарди. Вона притулилася до мене і кричала, що треба ховатися. Мої аргументи на неї не діють. Коли вона залишається в номері одна, то нерідко ховається у ванній", - розповідає жінка.
Фото: privat
Інна розповідає, що до Німеччини вона з Ксенією приїхала до знайомих, які запропонували тимчасово зупинитися у них. Діти навчаються зараз у своїх українських школах у режимі онлайн. Жінки вдячні усім, хто надавав їм допомогу житлом та речами, каже Інна.
Фото: DW
Ксенія та Інна виїхали з Одеси. "Ми живемо у незнанні, не маємо гадки, що далі буде. Ми чудово розуміємо, що нам доведеться відновлювати свою країну. Зрозуміло, що довгий час не буде роботи, постраждала економіка, до цього всі українці готові. Але ж якби якісь терміни були, а так виходить, що ніхто не розуміє, що далі робити, це найскладніше", - кажуть вони.
Фото: DW
В інтерв'ю DW Ксенія згадує: "24 лютого пролетіло над нашим будинком. Швидше за все, збивали ракети. Ми досі боїмося цих звуків. Діти можуть їх забути, але ми ніколи не забудемо. У місті почалася паніка. У магазинах люди змітали усе, на заправках - черги. Я зателефонувала кумі. Ми побігли купувати продукти, памперси. Спали всі у нас вдома в коридорі на підлозі. На машині виїхали до Придністров'я".
Фото: privat
У Придністров'ї Ксенія та її кума Інна прожили два тижні. "Через те, що Придністров'я надто проросійське, чоловіки сказали нам їхати звідти, - каже Інна. - Дорогою зламалася машина, ночували в Румунії, Угорщині, Австрії. У Відні волонтери на вокзалі допомогли з безкоштовними квитками. З Відня ми вже потягом їхали до Німеччини". На фото: сумки, з якими Інна та її син приїхали до Німеччини.
Фото: DW
Інна (на фото) хоче повернутися до Одеси. Ксенія додає: "Страшно, хочеться додому, ми тут гості, а їхати не можна, чоловік категорично не дозволяє. Я була кілька разів на межі, коли хотілося просто повернутися, незважаючи на війну. Я ніколи не виїжджала зі свого міста. Якби чоловік був зі мною, я б, можливо, по-іншому почувалася. Він удома, патрулює нашу вулицю".