Святий Мартин (він же - Мартин Милостивий або Мартин Турський) був і залишається одним із найбільш шанованих святих у Західній Європі. В одній тільки Франції часів Середньовіччя його ім'я носило 3667 храмів. 

Не меншою пошаною цей римський воїн, який став ченцем, користувався в сусідній Німеччині. У Кельнському архієпископстві наприкінці XII століття святому Мартину було присвячено більше храмів, ніж Діві Марії та апостолу Петру. Одним із них є побудована в романському стилі церква Великий Санкт-Мартин (Groß Sankt Martin) - найвідоміший і найвпізнаваніший храм міста після Кельнського собору.

Два Мартини в одній Німеччині

День Мартина (Martinstag) припадає на 11 листопада. У сучасній Німеччині цей день відзначають не тільки католики, а й протестанти. Другі, щоправда, починають уже напередодні й вшановують іншого, який народився десятого листопада. Цього дня протестанти згадують батька німецької Реформації Мартіна Лютера (Martin Luther), а одинадцятого числа - хрещення Лютера на День святого Мартина, що, як зрозуміло, вплинуло на вибір імені майбутнього теолога й основоположника протестантського віровчення.

Незалежно від конфесій, День Мартина 11 листопада здавна весело зустрічають по всій Німеччині, бо на нього традиційно припадало закінчення сільськогосподарського року - день оплати наймитів, виплати податків, зміни господарів, укладення орендних договорів на землю, гулянь перед початком тодішнього передріздвяного посту. Не випадково саме цього дня 1810 року в Пруссії було скасовано кріпосне право.

На згадку про святого Мартина в німецьких дитячих садочках і школах на початку листопада влаштовують вечірню ходу з саморобними паперовими ліхтарями та вершником у формі римського воїна, після чого палять багаття і вирушають по домівках збирати солодощі, а до столу в ці дні подають жирних мартинських гусей. 

Якщо в біографії батька німецького протестантизму Мартіна Лютера дати (1483-1546) сумнівів не викликають, то зі святим Мартином Милостивим справи йдуть складніше. Навіть роки його народження в різних джерелах розходяться (від 310 до 336), що тягне за собою нестикування в біографії, які, однак, не ставлять під сумнів основні віхи його подвижницького шляху. Час смерті також викликає суперечки. У будь-якому разі, життя він прожив довге.

Солдат, який мріяв стати ченцем

Сцену з Мартином Турським, побачивши її в церкві, важко переплутати з якимись іншими сюжетами з життєписів католицьких святих. Зображувані події датуються серединою IV століття. Вершник на коні або молодий гвардієць римського легіону, святий Мартин розтинає мечем свій формений плащ, щоб віддати його половину жебракові - майже голій людині, яка змерзла біля воріт, найімовірніше, нинішнього французького міста Ам'єна в тодішній Галлії. Воно було тоді важливим стратегічним пунктом на карті Римської імперії.

У життєписі святого розповідається про глум, який викликав його вчинок в інших воїнів. Крім того, за навмисне псування військового майна святому Мартину загрожував триденний арешт, а якби він віддав весь плащ - ще більш суворе покарання. Згідно з легендою, вже наступної ночі цей жебрак, точніше - Ісус із половиною того самого плаща, з'явився воїну уві сні, сказавши, що таким чином випробував його віру.

Зрозумівши знак згори, святий Мартин прийняв християнство і висловив бажання залишити військову службу, щоб цілком присвятити себе новій вірі, яка лише на початку IV століття за часів Костянтина Великого (272-337) почала ставати офіційною релігією Римської імперії, зрівняною в правах з іншими.

Уже в армії святий Мартин вів скромне і доброчесне життя, майже чернече, за що його особливою шанували. Більшу частину своєї платні жертвував бідним. Бувши за сьогоднішніми мірками офіцером, він мав лише одного слугу, проте сам часто виконував за нього роботу.

На службу до елітної кінної лейбгвардії він потрапив проти власної волі в 15-річному віці за волею батька - римського трибуна, а також відповідно до чинного тоді едикту, що передбачав військову кар'єру для дітей римських офіцерів. Навіть ім'я Martinus говорило про майбутню військову службу, означало "присвячений Марсу" - богу війни.

Перше знайомство Мартина з християнством відбулося ще в дитинстві. Хоча батьки були язичниками, у Павії, куди був переведений служити батько хлопчика, Мартин, не спитавши дозволу старших, отримав настанову в основах віри й готувався прийняти таїнство хрещення. Уже тоді в нього вперше з'явилося бажання піти подалі від світу, податися у відлюдники.

З Галлії - до Галлії

Життя святого Мартина припало на перехідний період між Античністю і Середньовіччям. Важливо зазначити, що його церковні наставники належали до числа супротивників аріанства - єретичного вчення, яке стверджувало, що Христос не є єдиносущний Богові, створений ним, тобто не дорівнює йому.

На самому початку свого місіонерського шляху святий Мартин відвідає батьківщину - римську провінцію Паннонія на території нинішньої Угорщини. Його мати, яка жила там, прийняла від нього християнство. Паннонію він покине під тиском прихильників аріанства, які взяли гору в цій частині імперії. Через деякий час із цих же причин святий Мартин буде змушений залишити Мілан і вирушити на острів поблизу Генуї, щоб стати там відлюдником.

Уже тоді майбутній єпископ Тура, який здобув на той час нижчий клерикальний чин екзорциста, набув популярності серед християн, тож невдовзі до нього на острів потяглися послідовники, що змусило його відмовитися від самітницьких планів.

До 360 року зміна розкладу сил у протистоянні з аріанами дала змогу святому Мартину відбути з Італії до місця колишньої своєї військової служби в Галлію, але вже як місіонер. У містечку Лігуже неподалік від міста Пуатьє він заклав монастир, що вважається першим абатством Західної Європи та існує й дотепер, хоча й був порожній деякий час. Ще більшою популярністю в цьому регіоні користується створене ним абатство Мармутьє. Кілька десятків тамтешніх учнів святого Мартина стали згодом єпископами по всій Європі.

Біографи вказують, що сильний вплив на святого Мартина справили праці Афанасія Великого - одного з грецьких отців церкви, а також життя Преподобного Антонія - засновника пустельного чернецтва. Католицького святого Мартина Милостивого шанують не тільки католики й протестанти, а й у православних церквах.

Святий сповідник

Мартин Милостивий не закінчить свій земний шлях унаслідок насильницької смерті, хоча багаторазово наражався на цю небезпеку під час місіонерських поїздок язичницькими землями. Доживши до глибокої старості, він помре своєю смертю під час чергової пасторської подорожі. Уже незабаром його назвуть апостолом Галлії й визнають у народі святим, причому не за героїчну мученицьку смерть, як це було до нього, а за праведне подвижницьке життя християнського сповідника і чудотворця. У цій категорії святих він стане першим в історії Католицької церкви.

11 листопада 397 року (деякі історики називають 400 рік) на похорон святого Мартина зберуться дві тисячі ченців і величезний натовп мешканців Тура, які прийшли проводити свого високоповажного єпископа. Згідно з легендою, береги Луари, якою везли його тіло, попри осінь, вкривалися квітами, природа оживала. Це стало однією з причин того, що днем пам'яті святого Мартина обрали не дату його смерті, а день поховання.

Ще за життя він був широко відомий далеко за межами власної єпархії. Це підтверджує, наприклад, легенда про те, що в момент смерті святого Мартина тодішньому єпископу Кельна святому Северину (Severin von Köln) з'явився ангел, який сповістив про цю подію. Він поділився видіннями з іншими священниками, про що було зроблено запис. Через кілька днів він підтвердився, звістка дійшла до цих місць своїм звичайним ходом...

Аскет на кафедрі єпископа

Єпископом Тура святий Мартин став проти своєї волі, а за наполегливим бажанням вірян на початку 370-х років. Точна дата невідома. Для виборів і введення в сан із монастиря його викликали обманом, нібито до хворої жінки. Багато інших церковних ієрархів ставилися до Мартина Турського з неприйняттям, головним чином через суворо аскетичний спосіб життя, простий одяг, а також, на їхню думку, через недоречний вигляд, що не відповідає цьому високому становищу. Навіть під час служб він сидів не на єпископській кафедрі, а поруч - на простій селянській лавці. Резиденцією єпископа була чернеча келія.

Святий Мартин брав участь у християнізації кельтських племен, засновував нові парафії, був прикладом скромності, милосердя, заступництва, доброти й дбайливості, творив чудеса... Його перший біограф Сульпіцій Північ (363-410) оповідає про кілька випадків воскресіння мертвих, зцілення прокази, не кажучи вже про вигнання бісів. У його зовнішності, манері тримати себе і говорити було щось від біблійних пророків, що мало вплив як на простих людей, так і на римських імператорів. Він домагався їхньої прихильності, не виявляючи жодної підлесливості.

Національний святий

Покровитель бідних, жебраків, біженців, пастухів, домашніх тварин, виноградарів, мірошників... Національним святим французів і німців він став після того, як меровінгський правитель Хлодвіг I (466-511) вибрав його патроном франкських королів. Протягом довгих століть однією з найважливіших реліквій Франкської держави вважалася мантія святого Мартина. Її зберігали в королівському палаці і брали у військові походи. Приміщення, в яких її залишали, називали капелами, від латинського сарра - плащ, чернеча ряса.

Звідси походить німецьке слово Kapelle - загальне позначення придворних каплиць. Від Меровінгів мантія перейшла Каролінгам. 1562 року швейцарські прихильники ідей кальвінізму осквернили його могилу, а мощі майже повністю спалили. Вціліло лише кілька кісток.

Європою традиція вшанування святого Мартина поширювалася, зокрема, зі зростанням Франкської держави між V і IX століттями. Спочатку - на територіях праворуч від Рейну, згодом - у Гарці, Тюрингії та аж до узбережжя Північного моря, тобто тодішньої Фрісландії. У VI столітті перші церкви, присвячені цьому святому, з'явилися також в Іспанії та Італії. Особливу роль у цьому відігравали ченці бенедиктинського ордену.