Рано-вранці 24 лютого 2022 року українська родина Верещагіних у Харкові через вікна своєї квартири на дев'ятому поверсі побачила, що почалася війна. "Ми металися від одного вікна до іншого, не вірячи власним очам. Було чути вибухи вдалині, у небо здіймалися стовпи чорного диму. Було страшно усвідомлювати, що війна прийшла і в наше місто", - згадує Ірина Верещагіна.

За її словами, до думок про війну на той момент вони вже встигли звикнути, бо на сході України війна тривала вже вісім років. "Ми часто думали про те, що треба взяти з собою, якщо доведеться тікати від бомбардувань. Якнайменше речей - адже з ними далеко не втечеш", - розповідає Ірина. І ось війна прийшла і до їхньої хати. Сім'я переховувалася в підвалі дев'ятиповерхового будинку, який на якийсь час став їхнім бомбосховищем.

"Бомбосховищем це можна було назвати з великою натяжкою. Підвал міг захистити від вибухів бомб, але менше від обстрілів російських військових, на дверях навіть замку не було", - згадує мати двох дітей.

Діти малювали війну

У підвалі переважно ховалися жінки з дітьми та люди похилого віку. Наляканих дітей треба було якось відволікти і чимось зайняти. І тоді одна із жінок - Анна Заволодко, мати трьох дітей, - організувала гурток малювання. Малюнки ці радісними назвати не можна було, діти малювали війну...

У підвал до мами з молодшим братом Платоном приходив старший син Ірини Василь. Перше, що він зробив: написав на стіні фразу російською мовою, яка у Харкові відома з часів Другої світової війни, і яка залишилася на стіні одного з будинків у місті: "Перевірено. Мін не виявлено. 23.08.43 р. Єгоров". Лише день Василь вказав інший: 28.02.2022.

Батьки давно помітили у старшому синові талант художника-карикатуриста. "Дивина, але вже у дев'ятирічного Васі з'являлися малюнки, що відображають політичні події. Я йому не допомагала, не втручалася в творчий процес. Дитина лише чула новини разом з нами і трансформувала їх у свої картинки", - згадує його мама.

Читайте також: Українські біженці у Німеччині. Які вони?

Двоє синів Ірини народилися в доленосні роки для України: Вася у 2004 році, у рік першого Майдану, "Помаранчевої революції", а Платон десять років потому, у 2014 році, на початку якого сталися найкривавіші події Євромайдану в Києві, а згодом - відбулася анексія Криму Росією на почалася війна на Донбасі. Діти, які зростають у період військових конфліктів і воєн, наче губки, вбирають у себе цей тривожний час, на його тлі формуються їхній характер і світогляд, вважає мама Ірина.

Василь пів року - до початку вторгнення Росії в Україну 24 лютого 2022 року - навчався на біологічному факультеті Харківського університету. Проте малювання залишається головним захопленням. Василь виставляє роботи у стилі коміксів та політичної сатири на своїй сторінці у Instagram та інших соціальних мережах. Але сам інтерв'ю давати не любить, вважаючи, що мама про нього сама все розповість. 

Втеча з Харкова

За тиждень після початку бомбардувань Харкова родина Верещагіних наважилася поїхати з міста. "Ми сподівалися, що війна буде локальною, за "воду для Криму", а вона виявилася повномасштабною", - каже Ірина. За словами Ірини, будинок Верещагіних вцілів, але у подвір'я вдарила ракета. Вибух був заглушливий. З обох боків розлетілося безліч уламків, а від самої ракети залишився тільки каркас.

Сім'я вирішила залишити місто. Після двох безуспішних спроб виїхати з нього потягом вони вирішили їхати машиною. Чоловік Ірини Олег кілька днів збирав містом бензин у каністрах, щоб вистачило на всю дорогу. Україною родина їхала цілий тиждень. Вирішили, що Олег довезе дружину з дітьми до польського кордону, а сам залишиться у Львові. Від кордону Польщі Ірина з дітьми автобусом діставалася Варшави, потім поїздом до Берліна, а вже звідти родина приїхала до Бонна.

Читайте також: Як навчаються українські школярі в Німеччині: не все так райдужно

За словами Ірини, їх дуже добре прийняли у цьому німецькому місті на Рейні. Вони оселилися у маленькому будиночку місцевого жителя. Восьмирічний Платон ходить до третього класу, Василя зарахували на біологічний факультет до Вищої школи прикладних наук Бонн-Рейн-Зіг (Hochschule Bonn-Rhein-Sieg). А сама Ірина ось уже три місяці відвідує інтеграційні курси - вивчає німецьку мову та особливості життя в Німеччині.

Туга за минулим і розмиті перспективи

Про плани Ірині говорити важко. "Якщо у Харкові на початку війни ми могли планувати лише на кілька годин уперед, то тепер у Бонні, коли я почала ходити на інтеграційні курси, плани розширилися до дев'яти місяців", - наголошує Ірина.

Така невизначеність її гнітить. Ірині не хочеться жити за рахунок державної допомоги, але сама вона поки що заробляти не може. За фахом жінка - графічна дизайнерка. В Україні вона створювала буклети, альбоми, матеріали для виставок, галерей. Ірина жила повноцінним творчим життям, але війна все перекреслила. У віці за сорок починати все наново - не так просто. "Бажання закріпитися в Німеччині немає, але при цьому незрозуміло, куди нам повертатися. Хочеться назад до рідного Харкова, де я народилася і прожила 40 років, але мого колишнього Харкова вже немає, як би сумно це не звучало", - знизує плечима Ірина.

Перспективи розмиті, жоден українець, де б він не жив, не може сказати, що він щасливий, поки на його батьківщині триває війна, впевнена Ірина. Її маленька мрія - влітку нарешті побачитися з чоловіком, відвідати його у Львові чи Харкові. "А найбільша мрія, щоб швидше закінчилася війна! І всім нам стало жити легше", - каже вона на прощання.