Стадіон "Фолькспаркштадіон" у Гамбурзі забитий вщерть. Коли футболісти в помаранчево-чорній  формі наближаються до воріт противника, гуде все навколо. "Шахтар, шахтар", - скандують тисячі вболівальників групового матчу Ліги чемпіонів УЄФА між донецькою командою та іспанською "Барселоною", у вівторок, 7 листопада. На мить можна подумати, що опинився в Донецьку - рідному місті "Шахтаря", яке команда вимушена була покинути ще в перші дні бойових дій на Донбасі 2014 року, коли місто захопили проросійські сепаратисти так званої "ДНР". Відтоді команда не має власного стадіону і вимушена орендувати арени та іншу клубну інфранструктуру в інших команд. Цьогорічні "домашні" матчі єврокубків донеччани грають у Гамбурзі, минулого року, в перший рік повномасштабної війни Росії, притулком команди стала польська Варшава. Але потім "Шахтар" мусив поступитися місцем місцевій "Легії", яка потребувала стадіону для участі в іншому міжнародному турнірі.

"Домашні" матчі українських команд за кордоном

Проводити "домашні" ігри в міжнародних турнірах за кордоном не є чимось особливим для українських клубів після лютого 2022. Причому не лише у футболі - приміром, у попередньому сезоні в німецькому Дюссельдорфі як домашній арені грав запорізький гандбольний клуб "Мотор", його навіть взяли до німецької Бундесліги як повноцінного учасника. Футбольні ж клуби з Україну грають цьогоріч хто де: київське "Динамо" - в румунському Бухаресті, "Дніпро" - у словацькому Кошице.

Але "Шахтар" - команда-безхатько не лише в єврокубках, але й в українських турнірах. 3 2014-го команда виступала по черзі у Львові, Харкові, Києві. Багатозірковий стадіон "Донбас Арена" в Донецьку, який свого часу приймав півфінальний матч Чемпіонату Європи-2012 між Іспанією та Португалією, як свідчать поширені в соцмережах відео, навколо поріс травою, в ньому частково вибито шибки, а по периметру досі висять плакати зірок донецької команди 2014 року.

Чимало гравців "Шахтаря" ніколи не грали в Донецьку

Відтоді у складі команди "гірників" змінилося ціле покоління. Багато старих гравців пішли, з'явилися нові. Дехто встиг пограти в Донецьку ще як учень футбольної академії "Шахтаря", а декого з містом не пов'язує майже нічого. Серед них 21-річний Георгій Судаков. Коли розпочалася війна на Донбасі, йому було 11 років, а до клубу він приєднався лише 2018-го, коли "Шахтар" уже давно не грав на батьківщині. І хоч футболіст під час розмови з DW і каже, що слово "Донецьк" у назві клубу для нього важливо, відчувається, що він до кінця не має власної футбольної регіональної ідентичності. "Багато людей почали вболівати за "Шахтар" - не тільки з Донецька, але й з інших міст", - наголошує футболіст.

Видно, що Судаков пишається передусім тим, що під час війни грає саме за український клуб. Гравець каже, що думки про війну не лише не заважають йому готуватися до матчів, а навіть "мотивують". "Тому що ми під час такої ситуації можемо представляти свою країну. Коли на тебе дивиться вся країна, багато хто вболіває, і якраз за рахунок нашої гри ми можемо дати людям в такий важкий час якусь насолоду і подарувати якусь позитивну емоцію", - каже хлопець.

Ностальгія і розпач гравців старшого покоління "Шахтаря"

Натомість Тарас Степаненко у свої 34 роки вже встиг пограти чи не всюди, де довелося виступати "Шахтарю". Він приєднався до клубу 2010 року та до 2014 року, коли "Шахтар" залишив Донецьк, встиг аж чотири рази поспіль здобути разом із командою титул українського чемпіона і стільки ж - володаря суперкубка України. Про Донецьк він згадує з ностальгією. "В перший час було важко звикнути до того, що ми граємо без вболівальників, без підтримки, бо ми звикли, що на матчі "Шахтаря" у Донецьку ходило близько 25 тисяч людей, це було свято для них", - згадує футболіст і зізнається, що знаходити мотивацію перед матчами нелегко: "Ми все ж таки граємо для наших вболівальників, адже футбол без вболівальників - це не футбол".

Говорячи про емоції, які панують над ним під час тренувань, Степаненко каже: "Іноді смуток, іноді розпач, іноді ти не розумієш, чому так відбувається у твоїй країні, з тобою, але це життя, ти повинен звикати до того, бути сильним". І йому це, очевидно, вдається. Матч Ліги чемпіонів у Гамбурзі проти "Барселони", в якому Степаненко мав на руці капітанську пов'язку, "Шахтар" переміг із рахунком 1:0.

Завдяки "Шахтарю" Гамбург вперше за роки побачив Лігу чемпіонів

На гамбурзькому стадіоні "Фолькспаркштадіон" востаннє ігри цього найпрестижнішого клубного футбольного турніру Європи проводилися 2006 року. Відтоді місцева команда HSV навіть опустилася з першої в другу Бундеслігу. З розмов із фанатами перед матчем стає очевидно, що вони переважно прийшли на гру передусім через високий рівень футболу, а не заради "Шахтаря". Місцеві журналісти розповідають, що на перший матч "Шахтаря" у Гамбурзі проти "Порту" не прийшло кілька тисяч глядачів, які мали на руках квитки.

Багато хто зізнається, що мало знав про українську команду до її появи в місті. "Ми тут через Гамбург", - каже один із вболівальників у розмові з DW і додає: "Але, звісно, це добре, що попри війну можна дати такому матчу відбутися". Деякі місцеві фанати, тим не менш, підкреслюють, що солідарність із донеччанами та українцями загалом для них важлива, можна побачити чимало  футболок із символікою "Шахтаря" чи футбольної збірної України. Дехто говорить про українську команду як "нашу", дехто гордо називає перемогу над "Барселоною" водночас і перемогою для Гамбурга.

Читайте також: Україна здобула на "Іграх нескорених" 34 медалі

Водночас важко не помітити численних футболок гравців іспанського клубу на місцевих фанатах, символіки гамбурзького клубу або ж польських прапорів, які символізують підтримку зірки "Барселони" Роберта Левандовського, що виступає за польську національну збірну. Тож яким би душевним не був прийом донеччан у німецькому місті, справжнє відчуття дому - зовсім інша історія.

"Ти не можеш назвати це домашньою грою, бо ми їхали багато годин, аби дістатися пункту призначення. Якщо доводиться їхати так довго, то це не ідеально. Це мій перший досвід. І це особливий досвід", - каже на передматчевій пресконференції перед грою з "Барселоною" новоспечений тренер донеччан Маріано Пушич. Відчутно, що він намагається підбирати якомога делікатніші слова, при цьому прямо називаючи головну проблему "Шахтаря" та всього українського футболу і спорту: "На жаль, іде війна. Це найбільша проблема, яку ми маємо, і яку, сподіваюся, буде розв'язано якомога скоріше".

Ігри української команди - зв'язок біженців із батьківщиною

Через війну на чужині опинилися не лише футболісти, але й численні їхні вболівальники. Загалом у Гамбурзі та навколишніх регіонах живуть близько 100 тисяч українців, передусім тих, хто рятується від війни Росії. Деякі з них навіть безпосередньо присутні на полі - подавати м'ячі дозволили українським дітям-біженцям. Натомість для їхніх мам і бабусь матчі "Шахтаря" - ще одна нагода побути серед українців та відволіктися від важких думок про війну. "Ми дуже вдячні Гамбургу за те, що він прийняв "Шахтар", що нас прийняли. У нас немає відчуття, що ми якісь не такі. Тож ми дуже вдячні за все", - каже українська вболівальниця Ірина, що залишила країну через війну, і підкреслює, що перемога "Шахтаря" над "Барселоною" та проукраїнська атмосфера на стадіоні надає їй велику емоційну підтримку.

Слова подяки на адресу німців постійно чути і від клубу "Шахтар", його гравців і функціонерів. Під час матчу 7 листопада на одній із трибун стадіону відвідувачі сформували з кольорових аркушів паперу два величезних національних прапори Німеччини та України. Для Тараса Степаненка ігри в Гамбурзі - ще й нагода нагадати людям "у Європі і у світі, що є така країна Україна, яка потребує допомоги". "І через спорт такий меседж треба посилати, - каже він. - Зараз я розумію, що футбол - доволі велика сила в плані спорту і політики і має велике значення. Тому кожен повинен віддавати країні свій борг. І наш борг - грати у футбол і старатися здобувати гарні результати".

Надія повернутися на "Донбас Арену"

Капітан "гірників" каже, що попри гру на чужині "Шахтар" - "все одно команда з Донецька, з Донбасу, яка представляє цей регіон України": "І дух того міста, того регіону, незламний, роботящий, - цей дух живе в цій команді попри те, що з 2014 року місто та регіон окуповані російськими військами".

Степаненко каже, що ще з 2014 року має надію і віру в те, що повернеться на "Донбас Арену": "Може, я вже не повернусь як футболіст, хоча дуже хотілося б. Але точно, коли "Шахтар" повернеться додому, то, може, як ветеран, зіграю на "Донбас Арені". Це було б дійсно важливо для мене".