DW: Пане міністре, за кілька днів до приїзду держсекретаря США Ентоні Блінкена до Києва президент України закликав дати чіткий сигнал з приводу перспектив членства України в ЄС і НАТО. Ви отримали цей чіткий сигнал?

Дмитро Кулеба: Обидві перспективи - євроатлантичного та європейського членства - давно вже мали бути надані. І я б хотів нагадати, що, наприклад, коли мова заходить про НАТО, на саміті в Бухаресті в 2008 році союзники дали обіцянки. Минуло вже 13 років, і наш президент повторив наші наміри досягти цього. Поки що ми не чули позитивної реакції. Але, як ви знаєте, ми прагнемо до членства, так що будемо продовжувати наполягати на цьому. Блінкен не приїхав до нас з обіцянкою, що Україна стане членом НАТО ще в цьому році або в наступному, однак він ще раз запевнив нас у тому, що США вірні рішенням від 2008 року, в яких чітко сказано, що Україна і Грузія - а йшлося про дві країни - стануть членами НАТО і що ми з нашими друзями і партнерами працюватимемо над досягненням цієї мети.

Наскільки були задоволені Ваші побажання щодо поставок зброї? Відомо, що Україна хотіла отримати сучасні системи ППО проти безпілотників та системи ППО "Patriot". Вашингтон задовольнить ваші побажання?

Ми передали США список найбільш екстрених потреб української армії. Деякі позиції з цього списку виконати легше, інші складніше. Ми не розраховуємо отримати все й одразу, але ми домагаємося прогресу по цих позиціях, які можливо отримати на даний момент. Я не сумніваюся, що ми отримаємо певну кількість позицій з цього списку. І це не вимагає відповідних витрат. Це питання кооперації, технічних деталей, і я не сумніваюся, що ми все це отримаємо.

Ми бачимо певну деескалацію після того, як Росія відвела значну частину військ, які раніше на кордон з Україною були раптово перекинуті разом зі значними обсягами озброєнь. Якби вони перейшли кордон, то як думаєте, як би Захід вам допоміг? Висловив співчуття? Ввів би якісь санкції?

По-перше, ми не бачимо відведення російських військ, яке було б адекватним тій кількості військ, які зосереджені уздовж кордону України й окупованих територій. Те, що відбувається, не можна назвати відведенням військ. Російські війська в масі своїй залишилися на місцях. Що дійсно змінилося - це перекидання військових частин. Це так, але загроза не минула. Знаєте, в Радянському Союзі були показові суди, процеси без будь-якого правосуддя. А те, що ми сьогодні спостерігаємо, - це відведення військ без відведення військ. І нам слід залишатися пильними в цьому питанні. Що стосується вашого другого запитання, то це наша земля. Це наші люди. Ми боротимемося за них і захищатимемо їх. Ми не очікуємо прибуття іноземних військ, щоб допомогти нам. Але ми очікуємо від наших партнерів забезпечення України тією підтримкою, яку вони можуть запропонувати, щоб допомогти нам вистояти в цьому конфлікті за нашу країну.

Тобто ви не розраховуєте на те, що НАТО почне війну з Росією? Ви досить однозначні в цьому питанні?

Абсолютно. Україна поки не член НАТО, і я б хотів нагадати, ясно і однозначно, що це наша земля і що ми будемо її захищати, а наші партнери можуть допомогти нам у цьому, і я впевнений, що все так і буде.

Читайте також: НАТО, США і Україна проводять маневри у Європі: що про них варто знати

Про мінські угоди

Коли мова заходить про переговори, президент України дуже чітко дав зрозуміти, що не вважає мінські угоди, укладені шість років тому, шляхом уперед. Це тому, що ні російська сторона, ні сепаратисти не виконали те, під чим підписалися шість років тому?

Ключовою вимогою Росії в ході мінських переговорів було визнання так званих "Луганської і Донецької народних республік" сторонами конфлікту, що перетворило б міжнародний збройний конфлікт між Україною і Росією у внутрішній збройний конфлікт між Україною і сепаратистами. Це був наріжний камінь дискусій у Мінську. Мій президент каже, що головним нашим пріоритетом має бути досягнення миру і безпеки, а також збереження людських життів, а не питання політичного визнання. І ми закликаємо Москву зосередитися на цьому ж - на поверненні миру на Донбасі й на досягненні прогресу з низки проєктів рішень, які готові до прийняття і чекають схвалення від Москви. І Москва може з легкістю дати "зелене світло", однак продовжує грати в ці ігри з визнанням "ЛНР" і "ДНР" сторонами конфлікту. Це, по суті, і є те, що відбувається в Мінську. І це причина, з якої ми робимо кроки з виходу з цього глухого кута.

Читайте також: Путін VS Байден: як США можуть покласти край війні на Донбасі

Права людини і свобода преси

Якщо ви подивитеся на останню доповідь Держдепу США щодо прав людини, то стане ясно, що те, що підриває довіру Заходу - це постійні порушення прав людини у вашій країні. Висловлені там побоювання стосуються не тільки зловживань або корупції. Зловживання і тортури, що застосовуються співробітниками державних силових структур. Це погано саме по собі, але що ще гірше - атмосфера безкарності, що оточує їх...

Якщо говорити про порушення прав людини в силових структурах, ви знаєте, це не те, що можна назвати систематичною і масштабною проблемою. І на жаль, на мій превеликий жаль, цей феномен має місце не тільки в Україні, але й в інших країнах Європи. Ми слідуємо рекомендаціям Європейського комітету проти тортур в цьому зв'язку і дуже задоволені партнерством з ними. Інакше я просто не розумію, про який вид систематичних порушень прав людини ви говорите…

Зі звіту цілком зрозуміло. Там говориться, що знущання над затриманими залишаються поширеною проблемою, що уряд в цілому не зумів зробити адекватні кроки з розслідування і покарання більшості посадових осіб, відповідальних за знущання.

Можливо, ви маєте на увазі ситуацію з ув'язненими в місцях позбавлення волі. Це велика проблема, але не тільки для України, але й для інших країн Європи. Однак у масштабах країни говорити про широкомасштабні і систематичні порушення прав людини не можна. Як я вже сказав, відповідаючи на ваше попереднє запитання, ми цілком і повністю співпрацюємо з усіма міжнародними організаціями, включаючи Раду Європи і ЄС, щоб вирішити першочергові проблеми, пов'язані зі становищем ув'язнених у тюрмах.

А що з пресою? У вас в країні журналісти стикаються з тиском, якщо зачіпають незручні теми. Вашингтон стверджує, що насильство проти ЗМІ залишається проблемою, а правозахисні організації звинувачують уряд в бездіяльності у розслідуванні злочинів проти них. Звідки така бездіяльність?

Проблему ЗМІ треба розглядати з двох сторін. З одного боку, це проблема дезінформації, яка проникає в країну і поширюється серед її громадян. Це щось, чим повинен займатися уряд, причому робити це з метою забезпечення безпеки держави. З іншого боку, ми зобов'язані гарантувати свободу слова, і ми повністю віддані їй і, звичайно, гарантувати безпеку журналістів. Я не знаю жодних нещодавніх випадків, коли співробітник уряду або якийсь його представник або хто-небудь, пов'язаний з урядом, був би викритий у придушенні свободи слова. На ділі ж критика на адресу президента, парламенту, уряду як такого доноситься із самих різних засобів масової інформації - але це нормально, адже ми живемо в демократичному суспільстві, з безліччю різних думок. Усе це може і повинно існувати у вільній, демократичній країні. Однак ми не дозволимо дезінформації, а саме з російських ЗМІ, руйнувати свідомість наших громадян.