Буча, вечір 10 грудня. У кінотеатрі Filmax - прем'єра документального фільму "Довгий лютий" про події в Бучі та меншою мірою в Гостомелі, Ірпені, Бородянці в лютому-березні 2022 року під час боїв та російської окупації. Його зняв німецький режисер українського походження Міхаель Стаднік (Michael Stadnik).
Водночас показ відбувається й у Франкфурті-на-Майні. Спочатку доводиться почекати, бо між містами налагоджують онлайн-конференцію. У Німеччині в залі виступає сам режисер та представники влади і дипломати з підбадьорливими промовами. У Бучі - міський голова Анатолій Федорук. Атмосфера досить нервова, бо всі розуміють, що перегляд буде емоційно непростим. Хтось встигає посперечатися з організаторами показу на предмет реєстрації та вільних місць у людному, але не зовсім заповненому залі. Здається, повністю зберігає рівновагу лише одна глядачка з відерцем попкорну.
Чи можна показати щось радикально нове документальне про бучанську трагедію? Навряд чи. І фільм Стадніка тут - радше спроба по-своєму структурувати, укласти цю історію, показати її через "своїх" героїв.
Невідомі й рідкісні відеокадри у "Довгому лютому"
Важливий акцент "Довгого лютого" - використання приватних непрофесійних відеозаписів 2022 року. Це було заявлено як чи не основний ексклюзив фільму. Таких відео й справді багато. Мушу сказати, що, наприклад, я вже бачив в інтернеті більшість із цих кадрів, але траплялись і невідомі мені чи принаймні рідкісні відео. Як-от кадри з убитою людиною на пішохідному переході біля Київської площі в Бучі або зі стріляниною в бік житлового комплексу "Континент" із російської колони, розбитої 27 лютого на вулиці Вокзальній. Звісно, вони багато свідчать про саму матерію подій.
Та саму структуру фільму Міхаель Стаднік передбачувано, проте успішно побудував на людських історіях. У "Довгому лютому" кілька героїв. Здебільшого вони переповідають свої невеселі пригоди та показують місця, де все відбувалося. І роблять це вже в наступну "епоху": в час, коли Буча приходила до тями і відновлювалася.
Читайте також: Олег Коцарев: Буча. В гостях удома
Тут є "останній поліцейський", котрий залишався в місті та намагався виконувати свої обов'язки під час вуличних боїв і в перший період окупації. Є жінка з хору церкви Андрія Первозванного - того самого храму, біля якого в березні 2022-го організували братську могилу. До речі, співи цього хору стали музичною темою фільму. Власниця кав'ярні, котрій несподівано швидко вдасться евакуюватись. Детально й ефектно переповідає епізоди окупаційного життя мешканка центральної вулиці Бучі - Нового Шосе, що є частиною траси "Київ-Варшава".
Однак, мабуть, найбільш екстремальні спогади в кількох людей, які живуть або в сумнозвісному районі Яблунька, де задокументовано найбільше вбивств мирних людей російськими окупантами, а кадри з тілами на тутешніх вулицях облетіли весь світ, або ще в кількох бучанських кутках, наближених до тогочасної лінії фронту. Це - життя під прицілами снайперів, "візити ввічливості" загарбників, звуки розстрілів і допитів за парканом, холод, нестача їжі, вибухи та стрілянина.
Морально найважча точка "Довгого лютого"
Якщо згадані раніше історичні відео - страшні, але стрімкі, то особисті історії героїв розгортаються поволі й боляче. Певно, саме тут - морально найважча точка "Довгого лютого". Особливо в тих випадках, де порятуватися вдалося не всім. Або й нікому. Гірко дивитися ролики, що їх записував в останні березневі дні свого життя веселий співак із церковного хору Андрій Шипило. Пізніше Андрія, його родину і сусідів жорстоко закатували. На подвір'ї, на стіні літньої кухні, залишилися криваві відбитки рук. Тіла знайшли обгорілими після звільнення Бучі.
Уважні глядачі та глядачки завдяки фільму Стадніка певною мірою зорієнтуються і в загальному сюжеті бучанських подій: перший бій 27 лютого, відступ росіян, нові атаки, окупація 3 березня та її умовні етапи, "зелені коридори" евакуації, остаточний відхід російських військ, коли один з окупантів "на прощання" попросив героїню "Довгого лютого": "Ви ж нас не дуже проклинайте!" Це важливо, оскільки багато розповідей про бучанську трагедію або не дають предметного контексту, або дають його надто абстрактно.
Хоча в плані перебігу історичних подій "Довгий лютий" не назвеш і дуже докладним. Очевидно, такої мети перед режисером не стояло. Та все ж дивно, що він обійшовся майже без розповіді про таку важливу подію, як атака невеликої групи добровольців на російську колону біля супермаркету "Новус" 27 лютого.
Читайте також: Щоденник війни: "Буча" - фільм-свідчення, фільм-притча
Що не побачив у Бучі німецький режисер
Ще один момент, що міг цілком виходити за рамки задуму Міхаеля Стадніка, але він "напрошується". У фокус "Довгого лютого" не потрапляють внутрішні українські суперечливі та критичні моменти. Фільм справедливо зосереджений на тих безсумнівних жахіттях, що їх принесла російська агресія. Та історії його героїв час від часу "вирулюють" на теми, які викликають різкі реакції в самій Україні та особливо в Бучі. Наприклад, якщо одного з головних героїв "Довгого лютого" називають "останнім поліцейським", то виникає запитання: а де ж були інші поліцейські? Коли і як Бучу залишила основна частина поліції - гостра тема для розмов бучанців. Гостра і показова. Або - чому багато хто з героїв стрічки не вірив у війну напередодні її початку? Які тоді були інформаційні процеси? Чи масові претензії до влади різних рівнів. Їй часто закидають, що не готувала людей до небезпеки боїв, не закликала в перші дні залишати загрожені місцини (а інколи й навпаки), недостатньо займалась евакуацією, не роздала зброю тим, хто були готові битись, і таке інше. Очевидно, концентруватися на цих питаннях чи тим паче давати чіткі відповіді у "Довгому лютому" було б нереально, але якби принаймні деякі з них з'явилися хоч пунктирно, це помітно б увиразнило картину подій у Бучі.
У цілому ж фільм інформативний, емоційний і, ясна річ, тяжкий. Він належить до тих, які бажано подивитися всім, хто хоче мати глибше, ніж у новинах, уявлення про події 2022 року.
Пропливають фінальні титри. У кінотеатрі спалахує світло. Стає зрозуміло, що частина присутніх на показі - герої фільму. Що ж, у Бучі про Бучу. Атмосфера зовсім інша, ніж перед початком сеансу. В абсолютній тиші глядачі й глядачки якнайшвидше виходять із залу. Кілька людей зупиняються й коротко обмінюються враженнями вже на виході. А вихід з кінотеатру веде в торговельно-розважальний центр. Світло, блиск, музика і реклама, повний людей супермаркет. Характерний контраст для сьогоднішньої Бучі. Та й не тільки для неї.
"Авторська колонка" висловлює особисту думку автора. Вона може не збігатися з думкою української редакції і Deutsche Welle в цілому.