Історії втечі українців від війни чимось схожі, але в тунісця Аміна Бубакера, який прожив на Полтавщині майже 20 років, вона - особлива. Далекого 2004 року молодий тунісець приїхав навчатися в Україну на фармацевта. Спершу він вивчав російську мову в Полтаві, а потім вступив до Національного фармацевтичного університету в Харкові. Після третього курсу фармацевтики він паралельно заочно вступив на факультет культурології Українського ісламського університету в Києві.

У підсумку, здобувши дві освіти, Амін вирішив піти третім шляхом. "Головним напрямком моєї діяльності став ментальний коучинг у сфері зміцнення сімейних стосунків, саморозвитку особистості та вирішення життєвих проблем. Я зареєстрував в Україні свою фірму і 13 років займався своєю улюбленою справою - консультував і тренував людей, як впоратися з проблемами, які виникають у житті, у найрізноманітніших стосунках", - пояснює в інтерв'ю DW Амін Бубакер російською мовою.

Українською він теж говорить, але гірше, хоча, за його словами, все розуміє. "Коли я приїхав в Україну, то в багатьох вишах, включно з медичними, ще викладали російською мовою, тож я її і почав вивчати, але коли одружився з українкою, то дружина вчила мене своєї рідної мови - української", - пояснює Амін.

За його словами, за 20 років життя в Україні він ментально відчуває себе українцем. З дружиною Лілією вони виховували трьох дітей - двох спільних і доньку від першого шлюбу дружини. "Мене часто запитують, яку країну я люблю більше: Україну чи Туніс? Я без вагань відповідаю: я - українець. Адже в Україні я отримав свій диплом, тут я зустрів кохання свого життя, тут народилися мої діти. В Україні я прожив найкращі роки свого життя. Не тільки я сам, а й мої друзі та родичі з боку дружини називали мене мусульманином з українською душею", - з гордістю в голосі каже Амін.

Коронавірус і війна. Біда не приходить одна

"Оформленню українського громадянства завадила коронавірусна пандемія. Практично всі наші біди почалися з неї, - розповідає він. - Моя дружина Лілія була у відпустці з догляду за молодшим сином Арсланом, а я, як приватний підприємець, через пандемію мав труднощі з роботою, тому почав перелаштовувати її на онлайн-режим". Попри те, що сім'я намагалася уникати контактів із зовнішнім світом, подружжя все ж таки заразилося коронавірусом і захворіло - спершу дружина, а за нею й Амін. Стан його дружини погіршувався, але вона через дітей не хотіла лягати в лікарню, бо ще годувала сина грудьми. Коли їй стало зовсім зле, лікарі наполягли на госпіталізації. Жінка потрапила до реанімації.

Читайте також: Українські біженці в Німеччині. Як і чому в них забирають дітей?

"Складно уявити, через який жах мені з малолітніми дітьми довелося пройти, коли за кілька днів зателефонували з лікарні і сказали, що моя дружина померла. Організація поховання за умов пандемії, як ви розумієте, була пов'язана з великими труднощами, але ще страшніше було повідомити дітям, що мама більше не повернеться додому", - згадує Амін. За його словами, для нього і дітей у жовтні 2021 року почалося справжнє пекло. Старшу доньку забрала до себе бабуся, це стало для молодших дітей ще однією трагедією.

Не встиг сорокарічний Амін пристосуватися до нової ролі батька-одинака, як через кілька місяців почалася війна. "Тому я не втомлююся повторювати, що біда не приходить  одна, - каже Амін. - Я прокинувся, відкрив Facebook і побачив багато відео з вибухами бомб у наших улюблених містах - Києві, Харкові. Саме в цей момент над нашим будинком літав військовий літак, і я вперше усвідомив, що війна - не на екранах смартфонів або в теленовинах, а тут, у нашому житті, а ворог - над нашими головами". Різкий гуркіт літаків і завивання сирен наводили жах на дітей. "Оскільки в нас не було підвалу, ми поїхали в інший кінець міста - до нашої приятельки, - згадує батько-одинак. - У підвалі її будинку можна було сховатися".

Втеча від двох воєн

"Одного разу, коли я побачив, як мій дворічний син, згорнувшись калачиком, спить на бетонній підлозі, а восьмирічна донька зі сльозами на очах стоїть в одній кросівці на морозі, перед моїми очима пролетіло моє власне дитинство. Ми з батьками 1991 року втекли від війни в Кувейті, де мій батько працював учителем у школі, назад до Тунісу, - каже Амін. - Ми повернулися на батьківщину і почали з нуля - без даху над головою, у злиднях. Згадуючи той час, я чітко усвідомив, що мені треба терміново рятувати від війни своїх дітей. І одразу ж вирішив виїхати з Полтави в західну частину країни - до Львова".

Аміну з дітьми пощастило, вважає він: "Напевно, ви бачили в репортажах, що коїлося на вокзалах українських міст. Ми ледве змогли пробратися в потяг до Львова. Ми їхали стоячи 14 годин у переповненому вагоні, дітям, слава Богу, знайшлося місце в туалеті. Нам розповіли, що в попередньому поїзді чотирирічного хлопчика натовп розчавив на смерть, тому люди пропустили моїх малолітніх дітей до туалету - там було безпечніше через тисняву".

Читайте також: ФРН забракло грошей на соцдопомогу. Усе через українців? 

Зі Львова родині запропонували їхати до Ужгорода - щоб потрапити до Словаччини. Аміна це влаштувало. Голодних і змучених дорогою батька з дітьми прийняла у себе вдома пасторка. Тут Амін із дітьми почали потихеньку оговтуватися. Вони прожили в Словаччині кілька тижнів, поки брат Аміна, який працює фармацевтом у німецькому Дюссельдорфі, не запросив їх у гості. Брати до того моменту не бачилися вже близько п'яти років.

Головне, щоб діти були в безпеці

"Ми не думали, що війна триватиме так довго, тому вирішили перечекати її у брата в Німеччині", - згадує Амін. Він розповідає, що не є українцем за документами і що через бюрократичні проблеми йому і його дітям пів року не виплачували допомогу. Але, за його словами, у Дюссельдорфі вони зустріли чудових людей, які їх підтримали морально і матеріально: дві сім'ї - з Грузії та Білорусі - стали для них як рідні. Дочку невдовзі  відправили до школи, сина - до дитячого садка, а сам Амін почав відвідувати інтеграційні курси.

Минуло вже більше року відтоді, як вони живуть у Дюссельдорфі. Коли закінчиться війна, Амін хотів би повернутися в Україну. "Там могила матері моїх дітей, там залишилися їхня старша сестра, бабуся і друзі, у мене в Полтаві - своя фірма. Нам не звикати починати життя з нуля. Впораємося, - з оптимізмом каже батько-одинак. - Доля моїх дітей дуже схожа на мою власну. У мене немає друзів дитинства. Дитиною я щороку змінював школу, бо батько переїжджав туди, де була робота. Тепер і мої діти поневіряються по світу. Про плани на майбутнє я намагаюся не думати. Ми живемо у світі, який не дає відчуття стабільності та впевненості в завтрашньому дні. Що буде завтра? Покаже час".

Він вдячний Німеччині за те, що вони з дітьми змогли тут облаштуватися. Амін Бубакер займається волонтерством, допомагає українським біженцям у Німеччині як ментальний коуч. "Люди допомагають мені. І я допомагаю тим, хто потребує допомоги. Такий мій принцип життя", - каже Амін. Нещодавно його маленький син запитав, чи не можна в інтернеті знайти йому та його сестрі маму - таку, яка в них була в Україні, коли там ще не було війни. "Адже в інших дітей є мами", - сказав чотирирічний хлопчик. Амін у відповідь пообіцяв, що буде старатися, "тому що кожній дитині хочеться, щоб у неї були тато і мама. І щоб не було війни".