Володимир Миколаєнко був мером Херсона у 2014-2020 роках. Повномасштабну війну Росії проти України 62-річний політик зустрів у своєму рідному місті і одразу долучився до лав місцевої тероборони. Тоді російська армія активно наступала на Херсон і, зрештою, окупувала місто за лічені дні. У квітні 2022-го росіяни викрали Миколаєнка прямо на вулиці, катували і допитували, після чого як полоненого відвезли в Крим, а звідти - до в'язниці у РФ. Повернутися в Україну йому вдалося через понад три роки в межах обміну полоненими - 24 серпня 2025-го. DW поспілкувалася з ексмером Херсона про пережите у російській неволі, зриви обмінів, херсонських колаборантів та його плани відновити рідне місто.

Пане Володимире, дякуємо, що знайшли час для інтерв'ю. Попри те, що у вас триває процес реабілітації, зараз ми з вами спілкуємось у вашій палаті, у київській лікарні. Як ви себе почуваєте?

Слабенько, нічого. Я надихаюся повітрям українським і любов'ю, і шаною українських людей. Коли ми побачили ту купу, масу людей, яка практично стояла, починаючи від українського кордону до самого Чернігова, зустрічала нас з прапорами, з якимись там гаслами написаними власноруч, і малеча, і люди похилого віку… Це був День незалежності, треба святкувати, а вони вийшли зустрічати полонених. Це такий заряд здоров'я, бадьорості, велика любов і шана до цих людей, взагалі до українців. Ці майже три з половиною роки полону впливають на твоє здоров'я і відчуваєш потім, що тримався, вибачте, як кажуть, на зубах. Тому, зараз треба відновитись і в бій.

Повернімося до подій 2022 року. Чимало дискусій ведеться досі про те, чому Херсон росіяни взяли так швидко, чому Антонівський міст, який з'єднує лівобережжя і правобережжя, не був підірваний. Зрештою, коли у вас як у свідка тих подій прийшло усвідомлення, що готовність до опору в місті критично низька?

Коли постріли буквально за декілька годин ми почули уже практично на лівому березі, то постало питання, що відбувається. Чому так? І де той опір, про який наші військові буквально, я не знаю, мабуть, за місяць, тижні за три до війни доповідали президенту. Президент для того, щоб перевірити готовність наших Збройних сил приїздив, було певне навчання під керівництвом Служби безпеки України. І всі військові доповідали: "Пане президенте, тут ворог не пройде". Я розумію, що це справді була зрада. Зрада тих людей, які займали важливі пости в Херсонській області. 

А це якась зрада окремих осіб, які вирішили зрадити, чи це були якісь організовані, завчасно продумані дії?

Ну, я думаю, що це була п'ята колона Росії, що це було просто завдання з боку Російської Федерації, там десь хтось давав команди на розмінування. Не може так бути, що буквально за годину-за дві російські війська прийшли і стали під Херсоном. Чому не був підірваний Антонівський міст… Я слухаю такі якісь думки в інтернеті, що на Чонгарі було заміновано, але там начебто особисто чи Зеленський (Володимир Зеленський - президент України. - Ред.), чи Верещук (Ірина Верещук - колишня міністерка реінтеграції тимчасово окупованих територій. - Ред.) дали команду розмінувати ці переходи. Ну, слухайте, це дурня! Навіщо зараз казати такі речі, які в цілому не відповідають дійсності? Ми розуміємо, що дійсно зрада була. Але дочекаймось. Наскільки я знаю, сьогодні у в'язниці знаходиться екскерівник кримського СБУ, один із керівників херсонського обласного СБУ. Спитаймо цих людей. Що їх спонукало зробити такі дії - ви повинні були забезпечити безпеку, обороноздатність Херсонщини, а ви робили навпаки? Почнімо з цих людей, а зараз винуватити Зеленського, Залужного (Валерій Залужний - колишній головнокомандувач ЗСУ. - Ред.), Верещук... Мені здається, це абсолютно неправильно. Я чітко переконаний, що це кроки до виборчої кампанії. І це мене дуже лякає. Ми що, перемогли в цій війні? У нас війни вже немає? Ми починаємо влаштовувати вибори? Добре. Скажіть, будь ласка, а як візьмуть участь у виборах ті хлопці, які сидять зараз у Пакіно (у цьому місті у Володимирській області РФ розташована виправна колонія. - Ред.)? Чи їхній голос нічого не вартує? Або хлопці під Покровськом.

Уже в полоні ви зустрічали таких же цивільних українців, громадських діячів, які не пішли на співпрацю з РФ і були взяті в полон?

Не так багато, але вони були присутні. І, до речі, їх приховували. Я пам'ятаю, що перед приїздом когось там, Москалькової (Тетяна Москалькова - уповноважена з прав людини в РФ. - Ред.), заходили, казали: "Ми вас попереджаємо, цивільних тут немає. Якщо вас спитають, ви звітуєте, що ви люди військові".

А хто ще приїздив?

Ну, раз приїздив "Червоний хрест". Для мене особисто "Червоний хрест" - це зі знаком мінус. Бо люди приїхали один раз за цих майже три з половиною роки. Зайшли в деякі камери, дали хлопцям заповнити анкети полонених, роздали по зубній щітці, по тюбику пасти. До кого не заходили, у нас камера була тоді, людей на 16, нам передали від них два тюбики пасти. Великий подарунок…

Годували, щоб ви розуміли, - ну, мисочка, ну баланда з водою якоюсь такою каламутною. Я ложку не брав, я просто випивав шість чи сім ковтків. Я розповідав і буду розповідати. Мені якось пощастило, що вона була не пуста баланда, не просто водичка. А мені там потрапило сім зерняток перловки. Це було свято, це кажуть: "Ти чемпіон". А на друге, ми їли оці очистки картопляні, їх нам зварили і нас цим годували. У дворі для прогулянок кожного року там виростала кропива. Так ми її зривали цю кропиву і їли, хоч якийсь вітамін отримати. От приклади утримання нас.

Ви пробули понад три роки у різних місцях: у Криму, Борисоглєбську, Пакіно. Залежно від періоду утримання, або, можливо, місця, якось відрізнялися умови, ставлення?

Так, однозначно. Що стосується Воронезької області, Борисоглєбськ, це дійсно було пекло. Це була катівня з ранку до вечора. Ранішня перевірка - побили, потім ти йдеш на прогулянку, і туди йдеш - побили. Вечірня перевірка - тебе побили. В Криму ми були два дні. Це був показовий заклад, куди любила приїздити Москалькова. Вона там робила шоу: "Дивіться, в таких умовах ми тримаємо українських полонених". Там був телевізор, шахи, шашки, книжки. Ти відпочиваєш, тебе ніхто не чіпає. Нормально годували. А в Пакіно нас просто вбивали відсутністю їжі.

Відомо, що у 2022-му році ви відмовилися від власного обміну на користь обміну тяжкопораненого українця. Як росіяни реагували на ваше рішення?

Що стосується того хлопця, я кажу: "Відпустіть". Бо були... Я згадую, мені дуже боляче і страшно ці речі казати, але були люди, які лізли в петлю, вішалися. Були люди, які збожеволіли. І це не було аргументом для того, щоб їх відпустити. І коли трапився той хлопчик, я казав: "Я не поїду". Бо вони намагалися торгуватися. Кажуть: "Ми за тебе там 20 хлопців наших будемо вимагати". Говорю: "Ні". Я ніколи не піду на такий обмін. Бо як подивлюся або дружині, або мамі чиїйсь там в очі, скажу, за мене дали 20 людей. Що за крендель, вибачте, такий Миколаєнко, що за нього повинні давати? Ми всі там однакові: що колишній мер, що солдат, що той же керівник бригади, ми всі однакові. І треба витягнути в першу чергу тих, хто цього потребує, - оцих хворих. І хлопчик, мені дуже приємно, він приїхав, зателефонував моїй родині, він знайшов контакти й розповів цю історію.

Ви зараз з ним не знайшлися ще?

Ні. Я думаю, що він знайдеться. Я переконаний.

Звісно, дуже багато в обмінному процесі залежить від самих росіян. Але як ви вважаєте, чи може ще щось українська сторона, родини, які чекають українських полонених, зробити, аби більше українців поверталися додому? Як ще сприяти?

Знаєте, це така справа, яка потребує тиші. Тут головне не нашкодити. Я не можу сказати, що потрібно. Я декілька днів тому навіть спілкувався з народними депутатами, які пишуть законодавство стосовно того, як допомогти військовополоненим. Певні свої думки, пропозиції висловив, але мені здається, що і люди, які системно займаються кожного дня, мабуть, вони все ж таки більше розуміють у цій справі. Я розумію, що воно повинно бути публічно, але не публічно на 100%.

Той приклад, коли оголосили умовно, що планують обмін і дали список людей. Родичі радіють, родичі збираються. А в мене був приклад. 20 серпня нас виводять на обмін. Чотирьох. І був один хлопчик, який дуже хворий. Ну, в моєму розумінні, у нього проблеми. Ну, мені здається, що збожеволів. І от 21-го числа нас повертають в камери. Знову переодягають в робу і кажуть: "Вас не хочуть бачити". І 23-го мене виводять, мене і Дмитра Хилюка, кореспондента УНІАН. А той хлопчик залишився. От його треба в першу чергу витягувати. У нього є шанс на відновлення. Ми можемо його зберегти, ми можемо його відновити. Але я не знаю, чи зможемо ми, якщо його витягнути за три місяці, за чотири, за півроку. 

Враховуючи певний інформаційний вакуум у полоні, коли вас обміняли 24 серпня 2025 року, про які події в Україні ви дізналися вперше?

По-перше, я дізнався, що у мене з родиною все гаразд, що у мене всі живі-здорові. Це було для мене найголовніше. Ну, і я спитав, який стан, де лінія фронту. Те, що я думав, так воно і сталося. Але я не міг собі уявити те, що відбувається з моїм рідним Херсоном. Що там зараз літають дрони, ганяються за людьми, вбивають їх. Що якісь покидьки сидять на лівому березі, і їхнє головне завдання навчитися вбивати людей. Вони женуться за маршрутками, за конкретною людиною і кажуть: "Нема цивільних, там одні військові. Якщо там хтось ходить у цивільному одязі, то це не військовий, його треба вбити". Я не розумію, чому весь світ про це кожного дня не кричить. Це вбивство людей, людей цивільних. Я не бачу реакції на це все.

А чи знали ви про перемовини України з Росією, які ведуться?

Ми бачили, що дійсно десь квітень, травень місяць велика кількість людей поїхала. Можливо, не з нашого табору, але ми відчували. З нашого табору за вісім місяців поїхало 78 людей, ми рахували, для нас це дуже важливо, і раділи за кожного. Просто я щиро кажу, я розумів, що пішли обміни, поїхали хлопці, значить десь, можливо, прийде моя черга. Я хочу передати слова всіх тих, з ким я сидів. Ми ж обговорювали це питання, що Путін не знімає свої претензії по територіях. І всі хлопці, 99 відсотків кажуть, що ми не згодні, щоб нас обмінювали на території. Українську землю за нас віддавати не треба.

Чи помітили ви після повернення в Україну, що якось змінилися самі українці за час повномасштабної війни?

Я пишався своєю нацією, пишався ставленням, пишався тим, що українці зробили, що вони три з половиною роки тримають цю навалу. Зараз бачу різні випадки. Я не розумію тих чоловіків, які сьогодні не на фронті. Ну, не розумію я. Хто повинен захищати ваші родини? Ну, чого я, стара людина, пішов, взяв того автомата й намагався захистити? А ті молоді хлопці кажуть: "Та ні". Я розумію, що не кожен може воювати. Але допомагай Збройним силам, допомагай, працюй там у цьому тилу, волонтерь. Мені здається, зараз все повинно бути навколо того, щоб забезпечити перемогу й забезпечити незалежність нашої країни. А коли я десь бачу, що там "байдуже, яка влада, не піду вже". Як тільки заберуть свободу, заберуть усе. Ми ж бачили, що свободи немає - хліба немає.

А які ваші подальші плани після реабілітації в Києві?

Я хотів би дійсно якось долучатися до обмінів полонених, попрацювати, якщо можливо. А якщо ні, то я поїду відновлювати Херсон. Я хотів би, якщо там ваша ласка така буде, щоб ви за місяць, за два зателефонували і мене розпитували не про те, як катували росіяни, а як живе Херсон. Що зроблено? Як його захистили? Як він відновлюється? Бо я бачу ці от кадри, страшні кадри про те, що відбувається в Херсоні. Але в моєму серці він не зруйнований. І мені якось важкувато навіть уявити, як я це побачу.

Пане Володимире, дякую вам за цю розмову.