Напад Росії на Україну став найгрубішим порушенням міжнародного права. Зокрема, агресію засудила Генеральна асамблея ООН. Порушує Росія й Женевські конвенції ведення війни, зазначають незалежні експерти. Територія країни зазнає ракетних обстрілів, снаряди влучають у школи, лікарні, церкви, застосовуються касетні боєприпаси, що належать до заборонених видів зброї. Про правила ведення війни та про те, як притягнути до відповідальності тих, хто їх порушує, DW поговорила з Варварою Пахоменко - експерткою з міжнародного гуманітарного права. У 2016-2017 роках вона працювала в офісі ООН в Україні, а згодом очолювала в Україні місію міжнародної гуманітарної організації Geneva Call.

Deutsche Welle:  Женевські конвенції, що регулюють методи ведення війни, чітко визначають, що саме дозволено сторонам, що воюють, а що - ні. Чи ведеться війна Росії проти України за цими правилами?

 Варвара Пахоменко: Основний принцип права війни - це пошук балансу між військовою необхідністю та гуманністю. Головне правило міжнародного гуманітарного права: військових на війні можна атакувати та вбивати, цивільних - не просто не можна вбивати, а потрібно захищати - наскільки це можливо. Якщо є сумнів у тому, по кому стріляєш - по військовому чи цивільному - треба відмовитися від атаки. Якщо атака на солдатів супротивника призведе до значних жертв серед цивільних, від плану такої атаки необхідно відмовитися.

Під час війни також можна застосовувати далеко не будь-яку зброю. Ще одне головне правило: не можна застосовувати зброю невибіркової дії там, де можуть перебувати мирні жителі. А саме це зараз відбувається у Києві, Харкові та інших великих містах.

Невибіркова зброя - це зброя, яку неможливо націлити на конкретну мету. "Гради" та "Смерчі", які застосовують російські війська, - це зброя невибіркової дії, коли вся касета снарядів розлітається на дуже велику відстань.

Використовувати таку зброю у населених пунктах - надзвичайно грубе порушення. І якщо у перші дві доби Росія заявляла, що вона атакує лише військові об'єкти, і, справді, завдавала доволі точкових ударів, то після цього про жоден точковий обстріл говорити не доводиться. Снаряди артилерії та авіації влучають у житлові масиви, школи, лікарні, церкви. При цьому школи, лікарні та культові споруди окремо захищені міжнародним гуманітарним правом.

Україні не вдається домовитися з Росією про гуманітарні коридори для низки українських міст. Чи є у сторін, які воюють, якісь зобов'язання щодо забезпечення прав мирного населення та надання гуманітарних коридорів?

Гуманітарна допомога населенню та забезпечення його потреб - це один з основних обов'язків сторін, що воюють. Люди повинні мати можливість задовольняти свої базові потреби: у їжі, воді, даху над головою, екстреному лікуванні. Українська влада робить все можливе для того, щоб підтримати людей у ​​тих населених пунктах та містах, які вони контролюють, це зобов'язання сторони, що воює.

Ми бачимо найжахливішу ситуацію у населених пунктах, оточених російською армією. Насамперед у Маріуполі, де вже багато днів немає електрики, немає опалення, немає води, закінчуються продукти. Міжнародний комітет Червоного хреста каже, що допомоги терміново потребують щонайменше 200 тисяч осіб. Вже чимало днів поспіль провалюються домовленості про гуманітарні коридори, щоб вивезти людей з Маріуполя або хоча би доправити туди харчові продукти й базові медикаменти.

Сторони, що воюють, повинні робити все можливе, щоб люди могли виїхати з зони бойових дій, якщо вони цього хочуть, туди, де безпечно. Сторони не можуть сказати, що нададуть коридор лише до своєї країни - так, як це зробила Росія, яка заявила, що готова відкрити гуманітарні коридори лише до РФ чи Білорусі. У людей має бути вибір.

 

Зупинити вогонь та забезпечити гуманітарні коридори сторони, що перебувають у стані війни, зобов'язані не лише для підвезення їжі та медикаментів, а й для відновлення базової цивільної інфраструктури. Зараз у багатьох містах люди за мінусової температури сидять у холодних підвалах без електрики, без опалення. Це матиме катастрофічні наслідки для їхнього здоров'я. Українська влада та ООН підраховують кількість загиблих внаслідок обстрілів. А скільки людей помре від ненадання медичної допомоги? Скільки помре від пневмонії, від серцевих нападів, через те, що вони не отримують інсулін? Це ж ще величезна кількість жертв!

Дедалі частіше з'являються дані щодо використання російською армією касетних боєприпасів, що належать до заборонених видів зброї. У чому їхня небезпека?

Фотографії снарядів із місць обстрілів, зроблені місцевими жителями, доводять, що справді було використано касетні боєприпаси. Це підтверджують і міжнародні правозахисні організації. Це зброя невибіркової дії. Її небезпека в тому, що, по-перше, боєприпаси вибухають у повітрі та вражають значно більше об'єктів на землі, а по-друге, не всі касети снарядів розриваються, вони залишаються на землі, і територія стає замінованою. До того ж вони часто дуже яскраві та привертають увагу дітей, які підіймають їх та підриваються.

Після закінчення війни для розмінування територій потрібні ще десятки років. Це означає, що там неможливо буде займатися сільським господарством. Можете уявити, що це означає для України - одного з основних світових постачальників зерна, кукурудзи, олії.

Розмінування - вкрай повільний процес і коштує величезних грошей. Сапер може витратити день на те, щоб розмінувати квадратний метр там, де точилися особливо активні бої. Подекуди на Балканах досі є заміновані ділянки, так само як і в Чечні, і в Інгушетії. За вісім років війни на Донбасі Україна стала найбільш замінованою територією у світі. А тепер уявіть, що відбувається у всій країні.

Як відповідно до Женевських конвенцій - сторони, що воюють, повинні поводитися з полоненими під час війни?

Міжнародне гуманітарне право каже, що полонені перебувають під захистом. Після того, як військовий здався в полон, його не можна вбивати, з нього не можна знущатися, його не можна катувати, його слід тримати у безпечних умовах, годувати, лікувати й зібрати всю інформацію про нього: ім'я, рік народження, звання, номер військової частини. Цю інформацію належить передати або супротивній стороні, або родичам, щоб людину не вважали зниклою безвісти. І потім за можливості полонених слід або обміняти, або звільнити.

Дуже важливо, що українська влада централізовано тримає полонених і збирає про них інформацію. Міноборони країни поширює інформацію серед цивільних про те, куди потрібно звернутися у разі захоплення у полон російських військових, як їх передати, щоб не виникла ситуація, коли вони сидітимуть у когось у підвалах. Для солдатів важливо знати, що коли вони потраплять у полон, це не стане для них кінцем світу. Тоді вони цього не боятимуться, а можливо, навпаки, здаватимуться, що може наблизити кінець бойових дій.

А що має відбуватися з тілами вбитих?

Один із базових принципів міжнародного гуманітарного права полягає у тому, що необхідно поважати загиблих. Тіла слід збирати, а якщо немає можливості забрати їх негайно, то хоча б зафіксувати, де знаходиться тіло, зробити фотографію, позначити місце на карті. Якщо не вдається доправити тіла на батьківщину та ніде їх утримувати, їх необхідно поховати та позначити, де саме, щоб потім ексгумувати та передати рідним.

Нині вже два тижні, як немає перемир'я. А це означає, що збирати тіла дуже складно чи взагалі неможливо. Два тижні загиблі, очевидно, що це вже тисячі людей, - лежать на дорогах, городах, у лісах, їх їдять собаки, тіла розкладаються. Це порушує норми гуманітарного права та має колосальні довгострокові наслідки.

Що довше лежать тіла, то складніше їх ідентифікувати. А це означає, що будуть тисячі зниклих безвісти. І єдиним варіантом їх упізнати стане збір даних ДНК - як загиблих, так і їхніх рідних, які мешкають в іншій країні. Це все перетвориться на логістичний жах на роки. Рідні страждатимуть, оскільки нічого не знатимуть. Тому зараз конче потрібне гуманітарне перемир'я, у тому числі для того, щоб зібрати тіла.

Що чекає на країну, яка веде війну з порушеннями міжнародного гуманітарного права?

Відповідальність за воєнні злочини індивідуальна. Їх вчиняють конкретні люди. Насамперед відповідальність лежить на тих, хто віддає злочинні накази: головнокомандувач і командири несуть більшу відповідальність, ніж виконавці. Особливість воєнних злочинів у тому, що вони екстериторіальні. Законодавства більшості країн дозволяють судити на їхній території людину, яка вчинила воєнний злочин навіть в іншій частині світу, навіть не проти їхніх власних громадян.

Ще один спосіб притягнення до відповідальності - це міжнародні суди. Один із них - Міжнародний кримінальний суд у Гаазі. І зараз прокурор Міжнародного кримінального суду розпочав розслідування щодо війни в Україні.

Проблема з міжнародними судами полягає в тому, як змусити країну та людей, які вчиняли злочини, із цим судом співпрацювати. Сподіватися, що країна самостійно видасть своїх злочинців, дуже складно. Але військові злочини не мають терміну давності. Після Другої світової війни людей і через 70 років судили за злочини. Тому вже зараз треба фіксувати та документувати ці злочини та порушення.