За кожним предметом, що його забираєш з собою, втікаючи з рідної домівки - в валізі, в кишені, на своєму тілі - стоїть складна історія, яку треба розказати, почути і вберегти. Такі історії - свого штибу (анти)воєнна риторика. Такі історії, кожна з них, докорінно оригінальні. Такі історії повторюються. Вони переконують. Вони спрощують. Вони творять ілюзію порозуміння між тими, хто це пережив і кому, на щастя, не довелося.
Речі в евакуацію збирали поспіхом і в паніці. В який би день і за яких би умов не виїздили розсудливо-системно спакувати валізу можливості ні в кого не було, позаяк поглинали емоції. Раптом потім, коли пряма загроза стихала, і валізки розпакувалися, в них знаходилося чимало нефункціональних речей. Таких речей, які нічого не дадуть для виживання тіла, але без яких не уціліє дух.
Досі в тривожних валізках ми знаходимо речі, які є спогадами про минуле і одночасно - ствердженням майбутнього.
Розкажіть мою історію, вона смішна
Пані Валентина в нашій розмові відразу пускається з копита вскач: "А я думаю, розкажіть мою історію в юморному стилі, вона смішна, треба чимсь оптимістичним людей підтримати. Інші б плакали, а ми посміємося".
Читайте також: Щоденник війни. Четвертий місяць лютого
Я не знаю, як виглядає пані Валентина, ми спілкуємося телефоном. Це самий початок квітня, жінка прийшла з городів, тож звучить дещо втомлено і часом підвищує голос. На Кропивниччині у той день було зимно-вітряно, пані Валентина перекрикувала різкі пориви вітру. Голос сповнений сміху, вона "юморна" жінка, чим дуже пишається, то є джерелом її сили.
Про Валентину Сологуб прочитала наприкінці березня в FB її доньки. Ольга розказувала, що мати в евакуацію захопила з собою рецепт помідорових закруток, Ольга писала, що з такими українськими жінками ми - непереможні. Ого, як цікаво, яка потужна вітальна ексцентрика, - подумала я і попросила Ольгу зв'язати мене з пані Валентиною. Тільки потім уже, коли готувалася до розмови, я зрозуміла, звідки жінка евакуювалася. Ранок 24 лютого застав Валентину Сологуб у Бучі.
Життєствердна історія. Повнозвучний голос. Сміх у голосі зник тільки в одному з фрагментів її розповіді, жінці буквально перехопило подих, а я почула короткий плач у слухавці - тільки один раз за всю розмову. Я ж слухала, не питала, не плакала, навіть вдихнути-без-судом не могла ту годину, поки до мене говорила пані Валентина.
Вона розказувала мені свою оптимістичну історію.
Буча - курортне містечко
24 лютого подзвонила мені донька з Києва, бо вони уже ранком збиралися і виїжджали на захід до батьків її хлопця: "Мама, - каже, - почалося. Сиди там, там все буде тихо". Війна почалася. А тут з Бучею поруч Гостомель. Колись ми й самі жили в Гостомелі, я його добре знаю. Ми звідти пішки у Бучу в магазин ходили, там хвилин 45 ходу, зовсім поруч. Потім мені доньки зняли квартиру в Бучі, вони обидві жили в Києві, а я в Бучі - до них близенько. Буча - миле курортне містечко, парк красивий, то чого б не переїхати. Зняли квартиру в самому центрі - третій дім по Вокзальній вулиці, міськрада і лікарня напроти, старі будинки на три поверхи, міцні стіни. Поселилася на другому поверсі і жила собі. А як почалося, то все я бачила: і як "Мрія" горіла, і як аеропорт вони брали, і стріляли постійно весь час, що я там була. Виїхала я з Бучі 13 березня.
Вісімнадцять днів.
Спочатку була електрика і газ, ще нічого так було. Води я раніше набрала і прокип'ятила - добре водою запаслася. І в продуктах я така запаслива теж, знаєте. Зв'язок спочатку переривався, але ми могли з доньками переписуватися в сімейному чаті, вони ж переживали.
Читайте також: Щоденник війни. #BuchaMassacre
В суботу 27 лютого кадирівці йшли по Вокзальній вулиці на Ірпінь через Бучу - тоді була велика бойня, чули б ви, що там було і що там тільки не стріляло. Я в коридорі прямо біля дверей облаштувала собі місце - сиділа одна з котом. Сусіди тоді теж ховалися у ванній, по коридорах: я їх чула інколи. Ми з котом в коридорчику: я вуха закривала то собі, то йому, там таке бахкало, вікна движчили. Я уже думала: "Боже мій, все". Підвалу у нас нема, школа неподалік, а поки туди добіжиш, а як добігти, коли таке на вулиці робиться. Сильна зброя, слабша зброя - години півтори було. Чула наче човгає по будинку, думаю, то пулі попадали, і скло бите дзвеніло. Молилася, хоч би вікна вціліли, так важливо було, щоби вікна вціліли, "сніжинками" зі скочу їх поклеїла. А потім щось таке стріляло: у нас на вулиці дерева всі на дорогу лягли, всі лежали, а старі ж товсті дерева були. Вийшла по всьому на свій балкон - крайній будинок на Вокзальній горить, влучило у верхній поверх.
Одна на весь будинок
Я вірю, в церкву не ходжу, але в Бога вірю. У мене є дві Біблії дома і ще є вишитий рушник, я сама на ньому молитву свою вишивала, іконка є. Поклала Біблію одну в кімнаті, а другу читала і з собою носила, сиділа-молилася, на диванчик біля вікна рушника з молитвою поклала.
Потім не стало ні газу, ні світла. Потім зник зв'язок: п'ять днів у мене не було зв'язку з дітьми взагалі. Холодринь! Спала геть вдягнута. Та і то спати, як там спати. Але звикла: чуєш подалі стріляють, то лежиш, чуєш ближче стріляють, то біжиш у коридор. А поки бігаєш, то береш з собою найголовніше. Взяла паспорт у карман, телефон і повербанк - як привалить, то треба паспорт і телефон.
З дому вперше вийшла 10 березня. У мене знизу сусідка залишалася, теж збиралася сидіти в Бучі. А яке сидіти, коли сидимо без нічого: запаси є, та готувати нема як. Сусідка й каже: "Буду евакуюватися. А ти їдеш?" Собі думаю: діти без нічого поїхали, а тепер я все кину тут - голі-босі будемо. І так мені обідно стало за своє життя, щоби отак все тут кидати! Вирішила залишитися: може, підуть ті, може, виб'ють їх; хто ж знав, що вони з Бучі плацдарм зроблять.
Від міськради кожен божий день люди виїжджали легковушками - у кого "діти" написано, хтось з білими ганчірками на дверях. Їх коли пускали, а коли не пускали. Один день отак всі до вечора стояли. Автобусів я зі свого вікна не бачила.
Сусідка попросила провести її, коли виїжджала, то тоді я уже по центральній вулиці йшла і побачила все: і танк, і кадирівців, і натовпи людей, і автобуси, і вікон ніде нема, і в розбитих магазинах ходять-розбирають, наші люди стелажі на дрова тягнуть, бо їсти ж треба варити. Така у нас там вуличка гарненька - з книжним, з кафешкою, там лежали накриті два мертві чоловіки. Побачила: в одного з них руку з-під простирадла видно. Моторошно зробилося. Я і повернулася домому.
Кожен день хтось із мого будинку евакуювався. А потім я залишилася сама у будинку, одна на три поверхи. Раптом оказалося: я одна.
По життю своєму загартована
Тільки темніє - маленький ліхтарик під рукою про всякий випадок, і лягаємо вдвох із котом. Спати хотілося весь час, але важко спалося.
Їжі трішки було і у мене, і у кота, а потім почалося: "Що ж воно їсти будемо?" Бубликів сусідка дала, трішки сала ще мені віддала, коли їхала; сухарів я собі насушила маленькими квадратиками. Три сухарики і два бублики в день - продуктів надовго не вистачить. Поки газ був, то я відварила собі картоплі "в мундирах". І приловчилася готувати: на свічку ставила кришку для закатки, на неї уже - формочку для кексів із фольги, наливала туди водички і вбивала яйце, так його варила, в ту формочку тоненької вермишельки накидаєш і вариш, і кип'ятку треба на чай. А свічки так швидко горять! Поки їсти, воно все холодне. І їсти навіть не хочеться. А потім всю ніч снять балики, ковбаси, шашлики.
Були у мене запаси: й ікра кабачкова, й помідори, й салати в закрутках, й повидло якесь. Але ж сам ти не будеш оте все їсти? Правильно? Самому все їсти - як? Сама ото все раптом з'їм - чого б це?
Читайте також: Щоденник війни. Велосипед у Бучі.
Та я по своєму життю до такого готова. Ми часто переїздили, бували в різних умовах, спати на килимку на підлозі, їсти холодну картоплю. Мама мене назвала Валентиною, Валентина - це значить "сильна". Я давно без чоловіка залишилася, він ще в 2003 році помер. Чоловік хворів, хатку довелося продати. Я з двома дітьми з маленького містечка до області переїхала. Старша донька до університету поступила, то ми всі до Києва перебралися. Сухарик на трьох - всі виживимо, як кулачок разом тримаємося. Все сама на своїх плечах. Донька каже: "Мама, ти мабуть отим попереднім життям загартувалася".
А я там в Бучі сильно боялася.
Негайно евакуюйся!
В один день пішла нишком дворами сміття виносити. Заговорила без церемоній до незнайомої жінки: в горі ми всі однакові. Та жіночка привела мене до своїх друзів, там у них був зв'язок, то я пробилася до доньки в Хмельницьку область. Донька каже: "Негайно евакуюйся! Негайно!" Мені ті незнайомі люди пропонують: "Залишайтеся з нами, перебудемо якось". А я собі вирішила: понадіюся на Бога, піду до евакопункту, дадуть автобуси - то поїду, ні - то ні. Прийшла під міську раду, мені там сказали, що назавтра на дев'яту ранку має бути п'ять автобусів.
Я три рази того вечора сумку складала: не знала, що з собою брати. Продукти якісь треба, миску хоч якусь, одяг який, виборочно фотографії, документи, свою вишивку - з молитвою і на Пасху, Біблію… Ходжу-дивлюся: це я залишаю, і це залишиться, і це. Аж уже потемнішало... Ой, а куди ж мені кота подіти?! Йому дев'ять із половиною років, він шість разів із нами переїздив, так жалко. Подумала, що кота ранком віднесу тій незнайомій жіночці, вона неподалік живе. Лягла. А спати не можу, думаю…
Це ж весна попереду. А треба ж щось крутити, куди ж без закрутків. І де я буду, не ясно де. А хлопець моєї доньки сильно любить мої консервовані помідори, колись знайшла той рецепт і роки чотири по ньому помідори крутила. І цибулька, і перчик, і юшечка прекрасна, а головне там - пропорції. Треба взяти, що той рецепт там важить. Я пам'ятаю, де він, але ж темно навколо. Стала навколішки біля полички з книжечками, нишпорю-шукаю з тим ліхтариком рецепта. Найшла - в кишеню сунула. Хоч щось у нас буде з того, що ми любимо. Накручу весною для доньок і своєму любимому зятю.
Все, готова їхати.
Наче у війну
Ніч не спала. Перехрестила квартиру. Зранку беру кота, беру їжу, щоби цій жінці віддати, бо їй потрібніше - і на вулицю. А мені ж треба ту Вокзальну всю перейти. Тиша - тільки кіт мій в переносці, що дурний, оре. Перебігла: танк неподалік стоїть, завернула в провулок, а там мужчина лежить, їхав на велосипеді, кров із рота запеклася. Мені наче ноги віднялися, наче ватні, кроку ступити не можу. Кіт оре, мужчина лежить, я стою. Зберися, - думаю, - а то стрельне, а ти тут стоїш. Віддала швидко кота і побігла до місця, де автобуси мали бути. Мужчина там залишився лежати.
Господи Праведний.
Людей в черзі було багатенько, а я дивлюся, як один молодий чоловік жінку сховав наче собі за спину. А потім бачу - біля машини шестеро з автоматами стоять. Аааа, - думаю, - то він її собою закриває від них, собою збереже. Слава Богу, не зачепили їх. Діток багато було. Але так жалко старих. Дідусь один там стояв, від нього тягнуло запахом валідолу, ледь стояв. Бабусі на ходунках. Одну навіть не на колясці, а на якійсь тачці везли. Сніг пішов, холодно дуже. Руські ці катаються на бетеерах. Нарешті дали автобуси і відкрили "коридор". Обіцяли в дев'ять, а виїхали ми по першій годині. На блокпостах серце холонуло. По селах людей підбирали, за нами машини йшли. Привезли на залізничний вокзал в Києві. Кому куди далі їхати? Я подалася до подруги у Кропивницький.
Тут бувають сирени. Там сирен не було. Живу у знайомої, от попросила допомогти на городі, я й помагаю. Тільки сирени, а наче поки що тут нормально. Поки що все нормально.
Таке от пережити довелося. Наче у війну…
Знайома у мене тут хороша є. Вона розсаду вирощує. То я домовилася: куплю у неї розсаду на помідори. Холодно поки що, але скоро уже можна буде саджати. І рецепт закруток - при мені.
Я дописую історію пані Валентини і телефоную своїй матері. Вона зараз там, де небезпечно. "Мамо, - кажу, - а як ти робиш помідорні закрутки, розкажи, га? А то я тут надумала розсаду посадити у пластянках на підвіконні... Що значить ніхто не садить розсаду в серпні? А я посаджу - і ростиме… Щось та й зросте, мам".
"Авторська колонка" висловлює особисту думку автора. Вона може не збігатися з думкою української редакції і Deutsche Welle в цілому.