Яніна Соколовська народилася на хуторі Зиків, що поблизу Городниці Житомирської області, у 1924 році. Вона була п'ятою дитиною у великій родині - мала 5 братів і 4 сестер. Уся її родина вижила під час Голодомору 1932-1933 років, хоч односельці вимирали цілими сім'ями. 

До колективізації батько Яніни працював помічником лісника і нумерував дерева. Вони тримали велике господарство - дві корови, два кабани, пару волів, багато гусей. Та все змінилося, коли це все почали забирати у колгоспи, розповідає літня жінка: "У нас дві корови було - забрали одну, два кабани - забирають одного. Бачать, що гусей багато - забрали, скільки їм треба. Це в'язали і все на підводи".

"Казали, що на колгоспи все везуть"

Крім худоби, "забирали борони, плуги, їжу", розповідає очевидиця, "ходили, палками штрикали в землю, чи зерно - де не ховали". Вона каже, що всі люди у селі тоді ховали зерно - "таке дерев'яне відерце було закопане у землі". Та і його знайшли і відібрали.

Яніна пам'ятає, як мама сильно плакала і просила не забирати в дітей останнє. На що їй відказали: "Стань до стіни - буду стріляти". Лякали, що вб'ють, якщо не віддасть. І навіть одяг відбирали, згадує вона: " У мами був американський шарф - довгий, чорний, колись дядько з Америки привіз, то навіть його забрали".

Хто забирав усе це у колгоспи - 9-річна Яніна тоді не розуміла. "Вони самі казали, що вони нібито із селищної ради, якесь старше начальство", - згадує вона. Люди між собою говорили, що це "Сталін таке робив, радянська влада". Після цього почався голод, згадує вона.

"Я на цьому пальці кров ссала - так я їсти хотіла"

"Я на цьому пальці кров ссала свою - так я їсти хотіла!" - кілька разів у розмові повторює Яніна, показуючи на середній палець лівої руки. Cпогади про Голодомор 1932-1933 років досі, навіть у 101 рік, не покидають її. 

Батько Яніни сильно хворів, "весь спух, така голова роздута була і лице роздуте". А матір намагалася буде-де дістати трохи їжі для сім'ї. "У нас вулиця є Шолом-Алейхема в Городниці, там самі євреї жили. Їм треба була допомога - підлогу мити чи попрати", - розповідає жінка. Мама весь день працювала у колгоспі, а ввечері йшла допомагати по домогосподарству у тих будинках у Городниці. За це їй могли дати ґрису із гречки, згадує Яніна. "Чи якусь тарілочку їжі дадуть, і ще, може, ложок дві борошна туди сипнуть, такого біленького-біленького. Ми не бачили навіть цього першого сорту тоді".

А діти збирали в лісі заячий щавель і живокіст - "товкли його і пляцки на плиті припікали та й їли". Чи пили "колотушу", яку мама варила. На плиті стоїть баняк великий алюмінієвий, мама розколотила цю муку - як ото пійло, яким телят поїли". Туди могла всипати ґрису із гречки: "П'єш, п'єш, ніби багато, вже нема куди. А їсти хочу, а їсти хочу!" - ледь не скрикує Яніна.

Їжу намагалися зробити зі всього, що могли знайти, згадує вона: "Жолуді збирали, варили кілька разів, а потім у ступі товкли. Мама сипала туди цей ґрис і робила такі пампушечки".

"Цілі сім'ї вимирали"

Очевидиця розповідає, що були сім'ї, в яких під час Голодомору померли всі. "По 5, по 6 людей було в сім'ї приблизно - вимирали всі. Бо не було, чим рятуватися", - розповідає вона. Пам'ятає, як 5 підвод їхало по дорозі, і на кожній підводі стояла труна. 

Люди пухли від голоду і вмирали, але у сім'ї Яніни всі вижили. Її мати насушила "багато ягід, різних трав, грушок-дичок" і поїла дітей. "Я так їсти хотіла, що я не могла… Душа болить в мене. Я їсти так хочу! - кричу до мами", - згадує вона.

Жінка каже, що чула про жахливі історії в той час, зокрема, що на ринку бачили холодець, в якому "знаходили нігті з пальців".

Колоски на полі збирати було заборонено - "7-8 років тюрми давали за один колосок", - каже очевидиця. Люди перегрібали руками землю і шукали картоплю, яка могла залишитися. "Вона померзла, вона гнила, але всередині така, як крохмаль. Ото збирали і терли, до млинців, до коржів, це мішали і так пекли коржі, і галушки робили". Яніна згадує, що вже навесні, коли почали збирати ягоди і гриби у лісі, "ми почали жити тоді вже". 

Виселення в Казахстан

У 1936 році, каже Яніна, усю їхню сім'ю виселили у Казахстан. "Ми вважалися поляками за національністю", - пояснює вона. "Поляків і німців висилали звідси", - розповідає жінка. І батько, і мати, за її словами, говорили лише українською, працювали в колгоспі разом зі старшими дітьми. У них забрали паспорти і не дозволяли повертатися.

У Казахстані родина прожила 11 з половиною років, після чого стало можливо повернутися. Тоді Яніна працювала комбайнеркою. У Казахстані було добре жити, згадує жінка.

Повернення в Україну - і знову голод

Але "уся сім'я вирішила, що їдемо назад в Україну, у свою місцевість". Родина повернулася додому тоді, коли в Україні знову був масовий голод. 

"Як ми приїжджаємо, 47-й рік, голодовка страшна тут в Україні була", - згадує вона, і додає, що, попри все, повертатися назад вже ніхто не збирався. "Є, як то кажуть, рідна земля. Де народився, там і хочеться жити", - пояснює жінка.

Односельчани, які мали трохи запасів, ділилися тоді із сім'єю їжею, розповідає Яніна: "Якась рідня, чогось жменьку дадуть, блюдечко маленьке чи чашечку якоїсь крупи, жита. Картоплю гнилу їли". Вона згадує, як народила тоді маленьку донечку, але не мала грудного молока. "Візьму хліба якогось такого чорного, давали пайок 400 грамів. Я трохи його пожую - пожую, в шматочку зав'язала і в рот. Вона смокче, смокче, плаче, голодна".

У колгоспі тоді їм видавали по 200 грамів крупи за трудодень, але щоб його заробити - треба було працювати і по 2 дні, згадує Яніна. 

"Я не пам'ятаю легкого життя"

Яніна каже, що "не пам'ятає легкого життя", бо багато лиха довелося зазнати.

Жінка виховала трьох дітей - двох доньок і сина. Нині вона живе сама у старенькій хаті у Городниці, а діти - в інших містах і країнах. Їй допомагає племінниця, яка живе поблизу. 

"Перебули, пережили всякі горя, біди і ще живу чогось довго", - каже Яніна. Вона просить Бога, щоб скоріше померти. Але нині, у час російсько-української війни, каже: "Тільки щоб не від чиєїсь руки, а просто по своїй смерті вмерти".